Візи - одна з найбільш обговорюваних українцями тем, коли йдеться про закордонні подорожі. Водночас візова політика власної держави тривалий час залишалась в тіні, поступаючись таким яскравим явищам політики мобільності, як візова лібералізація з ЄС та трудова міграція з України.
Виборюючи безвізовий режим з ЄС, українська влада й суспільство в один голос критикували Шенгенські вимоги за бюрократизм і обтяжливість. Наводили аргументи на користь спрощення та відмови від віз для українців як архаїчного інструмента безпеки. У результаті - візи скасовані, кордони ЄС відкритіші для нас. Чи стала за цей час наша візова політика модернізованою відповідно до набутого досвіду? Чи вдається нам дотримуватись балансу між відкритістю та безпекою? Ревізія власної візової політики на часі.
Уже в нещодавно оприлюдненому проєкті Програми дій Уряду, хоч і куцо, згадано про спрощення візового режиму "для громадян більшості країн світу, які не становлять імміграційної загрози нашій державі". Але це не все, адже візова політика є інтегральною частиною принаймні чотирьох стратегічних документів: Угоди про асоціацію з ЄС, Стратегії державної міграційної політики України на період до 2025 р., Нового порядку денного у сфері юстиції, свободи та безпеки і Стратегії інтегрованого управління кордонами. Таким чином, візова політика України має стати сучасною, відповідати новим викликам і формам мобільності людей, а також нормам Євросоюзу, куди ми, власне, і прагнемо.
Поки що ж можна сказати, що політика і практика в'їзду іноземців в Україну, хоча й здійснила ривок за останні 3-4 роки, багато в чому відстає від актуального розвитку світу. Вона сформульована в категоріях багаторічної давності, частина яких корениться ще в радянській традиції контролю за мандрівниками.
З близько 200 держав і територій світу Україна сьогодні відносить 70 до "ризикових" (це переважно країни Африки). 52 країни мають доступ до української електронної візи зі спрощеною процедурою. Ще майже десять мають звичайний візовий режим. І близько 70 - безвізовий в'їзд в Україну.
Попри те що Україна зазнала серед мандрівників репутаційних втрат через війну (багато хто у світі не завдає собі клопоту з'ясувати, що переважна частина території країни безпечна), наша міграційна і візова політика має такий вигляд, ніби Україна - надбагата економіка, чиї кордони штурмують мільйони заробітчан. Однак насправді все радше навпаки.
Якщо взяти до уваги розмір і населення країни, то до України приїжджає мало іноземців. У 2015–17 рр. постійно та тимчасово в Україні проживали близько 350 тис. іноземних громадян (менш ніж 1% населення). Перетинів кордону іноземцями начебто більше - 14,6 млн у 2017 р., але більшість із них (8,8 млн) - це поїздки громадян Молдови, Білорусі та Росії. За цей же рік дипломатичні установи України видали іноземцям 87 тис. віз. У 2018 р. ситуація поліпшилася, але все одно Україна видала лише 136 тис. віз на 130 візових держав, а також майже 6 тис. - електронних.
Українська віза: сучасні бар'єри
Не останню роль у тому, що до України приїжджає мало іноземців, відіграють труднощі з отриманням української візи. З ними стикаються навіть громадяни країн, які можуть отримати візу онлайн, не кажучи вже про країни "міграційного ризику".
Тривалий час проблемою №1 була необхідність їхати у дуже віддалені міста чи навіть інші країни, аби подати документи на візу, бо не в усіх країнах є українські консульства. А потім ще, щоб пройти співбесіду, яка є обов'язковою для "країн міграційного ризику". Це забирало до кількох днів і могло коштувати не одну сотню доларів. Хоча з 2017 р. українські дипломати мають право проводити співбесіду онлайн, а іноземці, які мають чинні шенгенські, японські чи американські візи, можуть бути звільнені від співбесіди, на практиці ці послаблення застосовуються далеко не завжди.
Ця проблема зменшилася після того, як Україна у 2018 р. почала співпрацювати з провайдерами візових послуг і нині відкрила 74 візових центри у 47 країнах. Громадяни решти країн отримують послуги безпосередньо в консульствах.
Врешті, заявки на візи громадян "країн міграційного ризику" проходять обов'язкове погодження у Службі безпеки України, яка завертає величезну частину аплікантів. Рівень відмов в українських візах у деяких "ризикових" країнах сягає 30–50%. Для порівняння: свого часу ми вважали високим показником 7% відмов українцям у деяких країнах Шенгену, а британські 13% - і зовсім скандальним. Іноземці з "ризикових" країн зазначають, що подекуди й самі співробітники консульств зловживають своїм становищем, даючи невмотивовані відмови, на тлі яких, за дивним збігом обставин, процвітає бізнес посередників, які добувають невдахам візи за додаткову плату.
Іншою важливою частиною є фінансова складова. Україна зробила нещодавно важливий крок у цьому напрямі, встановивши єдиний візовий збір 65 дол. за звичайну візу і 85 - за е-візу. Однак для частини країн збір регулюється за принципом взаємності. Тому віза для громадянина Пакистану може коштувати понад 300 доларів, а для громадянина Британії, який хоче отримати візу для довгострокового проживання, рахунок іде на тисячі. Іноземці скаржилися і на високі комісії, які доводилося платити під час оформлення віз.
Україна має також високі, як на наші ціни, вимоги до грошового забезпечення іноземців. Воно вираховується за складною формулою і становить, до прикладу, для поїздки на 10 днів приблизно 63 євро на день. Для порівняння, у Німеччині - це 45 євро на день.
Останнім аспектом є недостатня гнучкість української системи, яка, по-перше, обмежує спонтанні, або хоча б швидко сплановані поїздки. А по-друге, не враховує нові економічні реалії, такі як іноземці з мобільним робочим місцем або пасивним доходом, які могли би зупинятися в Україні, інвестуючи сюди свої фінанси. Поки що, на жаль, ідеальний претендент на українську візу - це багатий турист із мисленням робота, який планує поїздку мінімум за пів року.
У цій сфері великим поступом став запуск електронної візи. Іноземці, яким пощастило отримати право на неї, переважно в захваті від цієї новації, особливо у порівнянні з їхнім попереднім українським досвідом. Такого немає навіть у країнах Шенгену. Проте поки що вона охоплює лише короткострокові поїздки до 30 днів для 52 країн, і на практиці її оформлення супроводжується проблемами на зразок відсутності служби підтримки та недотримання термінів видачі.
Тут, якщо Україні бракує ресурсів на повноцінну службу підтримки, у пригоді міг би стати внутрішній досвід. Наприклад, Державна міграційна служба успішно запустила чат-бота, який перевіряє стан оформлення документів і відповідає на стандартні питання.
Візи для "цифрових кочівників"
Прикладом гнучкої візової політики, яка реагує на нові виклики, може бути Естонія - це перша країна у світі, що планує запровадити спеціальну візу для "цифрових кочівників". За оцінками естонського Міністерства внутрішніх справ, це може привести щороку щонайменше 1,4 тис. іноземців.
"Цифрові кочівники" - люди, які можуть працювати з будь-якої точки світу. Для цього їм достатньо мати ноутбук та інтернет-з'єднання. Вони не прив'язані фізично до робочого місця. Їх уже багато, проте наразі міграційне законодавство практично в усіх країнах світу не бере до уваги таку зміну способу роботи та життя.
"Цифрові кочівники" часто їдуть жити і працювати до інших країн, які їм подобаються. Вони хочуть пожити тут рік чи більше, але отримати робочу візу вони не можуть, оскільки фізично не мають робочого місця у цій країні. А туристична віза часто обмежує час перебування у країні до кількох місяців.
Ці люди потенційно можуть платити податки у країні перебування. Вони ходять у театри, кіно, ресторани, орендують житло - тобто витрачають тут кошти та потенційно можуть створювати додаткові робочі місця у сфері послуг. Усе це сприяє економічному розвитку.
Отже, який вибір мають "цифрові кочівники"? Сьогодні є країни, які пропонують візи для фрілансерів (наприклад, Німеччина чи Чехія), візи для робочої відпустки (як-от в Австралії, хоча тут їх видають іноземцям, які мають від 18 до 30 років), чи спеціальні візи для життя на Шпіцбергені (Норвегія) або для навчання рукопашного бою у Таїланді. Простіше цифровим кочівникам у Грузії та Албанії. Вони можуть жити тут рік і з туристичною візою без додаткової бюрократії для отримання іншої спеціальної візи.
Проте саме Естонія є першою країною, яка має намір ввести спеціальний тип візи для "цифрових кочівників". Сьогодні тут вивчають, як вони витрачають кошти, який дохід мають та чи готові платити податки в Естонії, щоб визначити, які права можуть мати власники такої візи.
А у нас тим часом про такі речі не думають, хоча потенціал Україна має. По-перше, за даними Державної міграційної служби, інтерес іноземців до України все ж зростає (якщо у 2014 р. на обліку іноземців було 75732, то у 1 півріччі 2019 р. - вже 114156).
Також кількість членів різних груп у Facebook для експатів (тобто людей, які просто живуть в іншій країні) підтверджує інтерес іноземців до життя в Україні. Зокрема у групі "Експати в Україні" 3,8 тис. членів, у різних групах Києва - 2,5–8,8 тис., а у Львові - 783.
Вже звичними для України є open spaces, коворкінги та індивідуальні офіси, де можуть працювати цифрові кочівники. У нас багата історія та різноманітна природа. Україна має що запропонувати таким людям.
Рух людей та спосіб їхнього життя постійно змінюється разом із розвитком технологій, і міграційне законодавство та візова політика мають встигати за прогресом. Їхня логіка повинна ґрунтуватися на тому, що іноземці - потенційні інвестори й туристи, а не небезпечні елементи. Візи мають бути засобом регуляції й обліку, а не бар'єром чи навіть джерелом прибутку для бюджету. Тільки тоді ми побачимо справді відкриту Україну, яка отримує переваги від відкритості і водночас захищена.