«Російське питання» у політичному, економічному та культурному житті сучасної України набирає дедалі більшої гостроти й актуальності. Навряд чи якась інша тема так дратує й розколює українське суспільство. НАТО і Європа - чи Росія; зона вільної торгівлі з ЄЕС - чи єдиний економічний простір із Росією, російська мова як друга державна… Ці та інші питання, пов’язані з геополітичним, економічним і цивілізаційним вибором, хвилюють не тільки можновладців, а й багатьох пересічних громадян. Більше того, саме відповіді на ці питання великою мірою визначають результати виборчих кампаній в Україні.
Скажи мені, хто твій друг…
На крайніх полюсах по обидва боки «російського питання» перебувають люди з, умовно кажучи, проросійською орієнтацією та люди з яскраво вираженою антиросійською ментальністю. Перші свято вірять у братерську любов східнослов’янських народів (у крайніх проявах - вважають росіян, українців та білорусів єдиним народом), виступають проти переписування славної спільної історії росіян і українців, м’яко кажучи, недовірливо ставляться до Європи та США, виступають за тісний військово-політичний і економічний союз (аж до єдиної держави) зі східним сусідом.
Інші вважають Росію «імперією зла», яка принесла українському народові в минулому незліченні біди та поневіряння, а тепер - намагається проводити щодо України великодержавну політику. На їхній погляд, мало не на всьому «російському» лежить наліт агресії та небезпеки, а Україна, щоб відбутися як справді незалежна й успішна держава, мусить триматися якнайдалі від Росії - у політиці, економіці та культурі.
У більшої частини українського соціуму щодо «російського питання» думки не такі радикальні, проте по суті зводяться до двох позицій: «за» і «проти». При цьому і проросійськи, і антиросійськи налаштовані громадяни схильні до гіперболізації та демонізації східного сусіда. Перші вважають Росію великою, могутньою і багатою державою, яка викликає в них щиру любов та повагу. Другі, демонструючи несприйняття, а інколи - страх і ненависть, бачать Росію агресивною, авторитарною і при цьому могутньою, багатою й такою, що використовує силу та багатство для пригнічення своїх слабких сусідів.
Страх, ненависть, любов і обожнення не сприяють тверезості погляду та об’єктивній оцінці. Для України, яка все ще перебуває на роздоріжжі й не визначилася зі своєю системою цінностей, дуже важливо конструктивно розібратися у своїх відносинах (історичних, геополітичних, економічних та загальнокультурних) із північним сусідом і, головне, об’єктивно оцінити його сильні й слабкі сторони. Це полегшить Україні вибір оптимальної стратегії державного і національного розвитку.
Місце та роль Росії в сучасному глобальному світі хвилює не тільки громадськість пострадянських країн. І Захід, і Схід не може не цікавити стан величезної (майже 1/7 частина суші) і, безперечно, найбагатшої на природні ресурси країни, що зберегла з часів СРСР хоч і застарілий, та все ж потужний військовий, зокрема і ядерний, потенціал. Активна ж і найчастіше - агресивна, особливо на пострадянському просторі, зовнішня політика, отримана у спадок від СРСР, приковує до Росії увагу Заходу. При цьому, зважаючи на ускладнення відносин з ісламським світом та Китаєм, Захід дедалі частіше заплющує очі на порушення прав людини в Росії й непередбачувані кроки Кремля на зовнішньополітичній арені. Саме цим пояснюються толерантність, «політкоректність», що вже набила оскому, і, практично, невтручання ЄЕС та США у відносини Росії з Грузією, Молдовою, країнами Середньої Азії, та й з Україною.
Тому, роблячи спробу об’єктивно оцінити стан пострадянської Росії, автор у цій статті пропонує не брати до уваги закордонні джерела інформації. Я також не брав до уваги погляди і думки українських експертів, які здебільшого не володіють достовірною інформацією з цього питання і захоплюються своїми політичними та ідеологічними (російськими або антиросійськими) уподобаннями. Крім того, щоб не бути звинуваченим в упередженості, автор не посилається на джерела інформації, котрі належать російським опозиціонерам.
У своїх висновках про стан пострадянської Росії я спираюся на аргументи і факти, викладені у статтях та працях російських учених і експертів, які трудяться у структурах Російської академії наук (РАН), Міністерстві фінансів, Держкомстаті РФ тощо, опублікованих у серйозній офіційній російській пресі. У нас, в Україні, трохи хибне уявлення про свободу слова в Росії. Під час президентства Ющенка підкреслювалася наявність у нашій країні свободи слова. Але часто ми забували, що замість свободи слова можна отримати свободу базікання.
Ми також поблажливо від-значали особливості «російської керованої демократії» із «зачищеними» ЗМІ. Проте авторитарна російська влада, приструнивши в путінські часи телебачення і масові, доступні для пересічних громадян друковані ЗМІ, дозволила нерадикально налаштованій частині інтелектуальної еліти не тільки проводити, а й друкувати результати своїх серйозних економічних, демографічних та соціологічних досліджень. Звісно ж, у малотиражних серйозних журналах. Справедливо розсудивши, що аналітичні наукоємні статті, опубліковані в таких часописах як «ЭКО-Всероссийский экономический журнал», «Звезда», «Новый мир» тощо, накладом від 1,5 до 4 тис. примірників, залишаться практично непоміченими для спільноти, Кремль заробив очко на ниві демократії та свободи слова, анітрохи не ризикуючи. Можна констатувати, що в сучасній Росії немає свободи слова, але є малодоступні острівці серйозного наукового «слова». Його аналіз дозволяє змалювати об’єктивну картину життя сучасної Росії, як її бачать зсередини незашорені ідеологією та політикою російські вчені.
Північне прокляття
Пропоную розпочати аналіз пострадянської Росії з географії. Такий, на перший погляд, дивний вибір можна пояснити тією обставиною, що як у Росії, так і за її межами досі незаслужено мало уваги приділяли географічним та демографічним наслідкам розвалу СРСР. Нагадаю, що загальна площа Радянського Союзу становила 22,4 млн. кв. км, і на час розпаду (1991 р.) в ньому мешкало близько 280 млн. чол., із них 138 млн. чол. - етнічних росіян. Сучасна Росія має площу 17,07 млн. кв. км, і її населення становить 142 млн. чол. (на 2010 р.). У СРСР російський народ і на офіційному, і на підсвідомому рівні вважав себе головним системотвірним етносом («старшим братом»), який створив героїчними ратними та трудовими подвигами велику й могутню державу. Щирим відлунням цієї поширеної думки про роль російського народу є недавня скандальна заява В.Путіна про внесок росіян у перемогу СРСР у Великій Вітчизняній війні, яку, на думку прем’єра і екс-президента РФ, росіяни забезпечили мало не одноособово (див. «ДТ», №47, 18 грудня 2010 р.).
Річ у тому, що результати розвалу СРСР українці, грузини, литовці та інші народи колишнього Радянського Союзу переважно сприйняли як здобуття свободи та незалежності, а росіяни - як незаслужену втрату значної частини ними завойованої і створеної держави. У свідомість не тільки російської еліти, а й простого народу протягом останніх 500 років державна влада і церква втовкмачували думку про особливу місію Російської держави як Третього Рима. Практично, всі історики, від Карамзіна до Ключевського, підкреслювали, що головною метою і стрижнем російської історії й політики були розширення, освоєння та колонізація великих просторів навколо Московської Русі. Головним же сенсом життя народу було самовіддане cлужіння своїй Батьківщині, заради слави та величі якої російська людина мусила напружено трудитися, вершити військові подвиги, а в разі потреби - віддати своє життя. У соціумі сформувався унікальний менталітет, який поєднує елементи колективізму, патерналізму, превалювання державного над приватним і постійної мобілізованості з мілітаристським ухилом. Важливо підкреслити, що цю святу місію намагалися з різним успіхом реалізувати всі російські царі та вожді, від Івана Грозного до Йосипа Сталіна.
І ось в один момент, у 1991 р., могутня держава, створена кров’ю, потом і страшними бідами великого народу, впала. При цьому важливо не тільки те, що, на думку більшості росіян, вони незаслужено втратили 5,3 млн. км (майже 25%) своєї території і половину населення. Прикро, що втрачено кращу частину території.
У статтях учених РАН О.Андрєєвої «Арктика: что тормозит реализацию федеральных программ?» і В.Лаженцева «Социально-экономические проблемы Севера России», опублікованих у Всеросійському економічному журналі «ЭКО» № 12 за 2010 р., наводяться такі дані. Російська Північ займає 11,4 млн. кв. км, тобто майже 65% території Росії. З них, за міжнародною класифікацією: 5,4 млн. кв. км - абсолютно дискомфортна зона для проживання людини; 3,4 млн. кв. км - екстремально-дискомфортна зона і 2,5 млн. кв. км - дискомфортна зона.
Більша частина території сучасної Росії практично непридатна для проживання людини! У жодній країні світу на таких територіях люди не живуть на постійній основі (Північ Канади, Антарктида), за винятком місцевих народностей, які століттями адаптувалися до тяжких природних умов (ескімоси та алеути) і найманих робітників, що приїжджають за вахтовим методом.
На Півночі постійно проживають 11 млн. чоловік (із них тільки 1,6 млн. - корінні народи). О.Андрєєва у своїй статті, змальовуючи умови життя росіян на Півночі, наводить як типовий приклад умови існування в центрі нікелевого виробництва в Норильську. За її словами, життя в цьому місті з населенням 205 тис. чоловік - справжній «роман жахів». У місті з 2003 р. припинено будівництво нового житла, при тому що офіційно 85% житла належить до категорії старого. За даними комісії Росприроднагляду, в Норильську у 2007 р. зафіксовано перевищення гранично допустимих норм важких металів у стічних водах: заліза - у 270 разів; фосфату - у 370 разів; нікелю - у 630 разів; нітратів - у 633 рази; міді - у 2400 разів.
Зрозуміло, чому рівень захворюваності серед жителів Півночі перевищує середній по країні утричі-вп’ятеро, а тривалість їхнього життя на 10 років нижча від середньої в Росії.
В.Лаженцев у своїй статті повідомляє, що в цих, практично, нестерпних для життя умовах видобувається 90% природного газу, 75 - нафти, 80 - золота, 90 - міді та нікелю, 100 - діамантів і платини та 25% - деревини, тобто там практично «кується багатство» Росії.
Парадоксальна економіка або «голландська хвороба»
В Україні склалася мало не загальнопоширена думка, що пострадянська Росія має потужний фінансовий, сировинний і промисловий потенціал і достатньо інтенсивно розвиває економіку. Деякі експерти явно через непорозуміння включили її в групу БРІК (Бразилія, Росія, Індія, Китай) - великих країн, що розвиваються, які за рівнем ВВП швидко наближаються до економічно розвинених країн. Насправді ж Росію слід віднести до країн, що регресують. У статті В.Цвєткова (РАН) і Є.Прудіус (Мінфін РФ) «Иллюзия благополучия парадоксальной экономики», написаній ще в докризовий період («ЭКО», №8, 2007 р.), наведено дані про зростання обсягів промислового виробництва (ПВ) за результатами 2006 р. порівняно з 1991 р. у різних країнах. Якщо в Китаї за цей час обсяг ПВ зріс у 5,5 разу, Польщі - в 2,3 разу, Казахстані - у 1,9 разу, то в Росії впав майже на 18% (82,4% від рівня 1991 р.).
Більш свіжі й деталізовані дані по різних галузях економіки Росії наводить у статті «Анализ структурных изменений в экономике России в условиях межотраслевой конкуренции» («ЭКО», №11, 2010 р.) економіст В.Гільмундінов. На рис. 1 і на рис. 2, узятих з його статті, подано графіки залежності, відповідно, індексів та обсягів виробництва основних галузей економіки і промисловості Росії в 1991-2009 рр. у порівнянних цінах (1990 р. - 100%), з яких видно, що за останні 20 років жодна галузь економіки Росії, за винятком роздрібної торгівлі, не тільки в обсягах, а й у цінових показниках не досягла рівня 1990 року. Наприклад, обсяг вантажоперевезень транспорту становив усього 73% до рівня 1990 р., будівельних робіт - 77, промислового виробництва - 79, обсяг сільськогосподарської продукції - 81, а обсяги виробництва в легкій промисловості впали нижче 20% від рівня 1990 р.
Уже згаданий мною доктор економічних наук В.Цвєтков, який обіймає посаду заступника директора Інституту проблем ринку РАН, у своїх статтях наводить убивчу статистику:
- понад 80% національного експорту Росії припадає на поставки мінеральної сировини та напівфабрикатів (нафти, газу, необроблених діамантів, алюмінію, нікелю, азотних добрив, прокату чорних металів);
- Росія щорічно експортує високотехнологічної продукції на суму близько 3 млрд. дол., або в п’ять разів менше, ніж Таїланд, і в 10 разів менше, ніж Китай;
- частка Росії у світовому експорті інформаційного устаткування становить 0,04% (а Китаю - 7,1%, тобто в 178 разів більше!);
- Росія експортує 60% видобутої нафти, 35 - видобутого природного газу; 90 - міді, 97 - нікелю, 98 - алюмінію і 90% мінеральних добрив, яких недоотримує вітчизняна рілля, у результаті чого в країні не забезпечено продовольчу безпеку (Росія щорічно закуповує понад 50% продовольчої продукції на суму понад 30 млрд. дол.);
- фізичний обсяг експорту практично не зростає - все досягається за рахунок сприятливої кон’юнктури цін на сировину.
Економіка Росії тяжко хвора на «голландську хворобу» (гостру залежність економіки та бюджету від експорту одного-двох різновидів сировини, який забезпечує левову частку доходів держави; при цьому потреби населення в товарах і послугах задовольняються за рахунок імпорту, а власне виробництво розвивається слабко). Вчені всерйоз обговорюють не тільки проблему «північного», а й «сировинного прокляття Росії», підкреслюючи, що наявність великих запасів мінеральної сировини значною мірою заважає країні зайнятися серйозною модернізацією виробництва й поставити безнадійно застарілу економіку на сучасні рейки.
Російські геологи та фахівці в галузі енергетичних ресурсів з тривогою констатують, що після 2000 року видобуток нафти і газу (основних продуктів експорту) вдвічі випереджає приріст запасів. Після 1990 р. у Росії не відкрито жодного великого родовища нафти чи газу. Тенденція до зниження видобутку та скорочення запасів характерна для всіх корисних копалин, що видобуваються в Росії. Якщо в найближчі роки не буде вжито енергійних заходів з геологорозвідки, то до 2025 р. буде майже повністю вичерпано розвідані поклади нафти, газу, свинцю, молібдену, нікелю, міді, олова, а запаси діамантів, золота й срібла - ще раніше.
Економіку сучасної Росії можна назвати не тільки парадоксальною, а й унікальною. Як було показано раніше, всі 20 років Росія в економічному відношенні тупцює на місці за макроекономічними показниками, не досягнувши рівня 1990 р., бездарно проїдаючи небагату спадщину, що залишилася з радянських часів. У країні за цей час не побудовано жодної великої чи середньої атомної, гідро- або теплової електростанції, не введено в експлуатацію жодного сучасного вітчизняного заводу (за винятком спільних підприємств із використанням зарубіжного капіталу та технологій), не прокладено жодної нової вітки залізниці, не розроблено жодної нової вітчизняної моделі літака, тепловоза, електровоза чи серійного автомобіля. Практично країна сидить на наркотичній газонафтовій трубі, забезпечуючи за рахунок продажу експортованої сировини величезні доходи владній верхівці й «призначеним» олігархам і на залишки грошей - постачання населення імпортним продовольством, китайським ширвжитком та корейською побутовою технікою.
Усе це поглиблюється катастрофічним старінням основного виробничого обладнання та інфраструктури. Понад 60% основних фондів російських підприємств відслужили допустимий строк, їх експлуатація в будь-який момент може призвести до техногенних катастроф, подібних до великої аварії на Саяно-Шушенській ГЕС. Кандидат економічних наук Д.Фомін у статті «Коммунальная антропология» («ЭКО», №12, 2010 р.), аналізуючи стан інфраструктури та житлово-комунального господарства сучасної Росії, з гіркотою пише: «По суті, сьогодні все російське населення, незалежно від розміру свого доходу, є заручником наслідків двадцятирічного розграбування країни, своєї суспільної пасивності та політичної байдужності. На моє глибоке переконання, змінити нинішню ситуацію може одне - катастрофа. Велика й масштабна катастрофа, яка зачепить і струсоне все суспільство. Катастрофа, порівняно з якою зруйнування найбільшої гідростанції, вибух найбільшої шахти чи масові лісові пожежі видаватимуться безневинними дитячими ранками. Коли все це станеться? Розрахунки показують, що дуже скоро… Питання часу тут уже не принципове. Принципове інше питання - як вижити соціуму в умовах розпаду життєзабезпечувальних систем, вижити в умовах найтяжчої економічної та політичної кризи. Нинішнє російське суспільство та його еліта не мають у своєму розпорядженні жодних превентивних можливостей, і тому безкризовий сценарій розвитку майбутнього просто неможливий».
Деградація соціуму: над прірвою
Економічні й технологічні проблеми пострадянської Росії поглиблюються негативними демографічними та соціальними процесами, які останнім часом набувають дедалі більшої гостроти. Демограф М.Клупт у книжці «Демография регионов Земли» (вид. «Питер», 2008 р.) констатує, що за значенням коефіцієнта природного приросту населення (він у них від’ємний, тобто кількість померлих перевищує кількість народжених) Росія, Білорусь і Україна посідають три останні місця у світі. Але Росія виглядає трохи краще за Білорусь і Україну за рахунок високої народжуваності мусульманських народів, що проживають у ній, і значної кількості мігрантів, котрі переїхали в Росію в 90-ті роки відразу після розпаду СРСР (нині потік мігрантів практично вичерпався, крім трудових мігрантів, про що буде сказано нижче). За розрахунками ООН, до 2050 року населення Росії при збереженні наявних тенденцій зменшиться на 21,5%.
Для Росії характерний дуже високий розрив між тривалістю життя жінок і чоловіків - майже 13 років (у світі загалом - близько чотирьох років, у розвинених країнах - шість-сім років). За цим показником Росія посідає перше місце у світі. Чоловіки в середньому живуть близько 58 років - через дуже велику частку смертей від так званих зовнішніх причин: травм, отруєнь, убивств і самогубств (у середньому по країні близько 13% усіх смертей). За кількістю споживання алкоголю на душу населення, за кількістю вбивств (у середньому 80 тисяч на рік за офіційною статистикою, що враховує тільки моментальне вбивство на місці злочину), а також безпритульних дітей Росія в останні роки впевнено посідає перше місце у світі.
Навіть МВС РФ змушене визнати гостроту криміногенної обстановки в країні: кількість засуджених у Росії наближається до 900 тис., рівень рецидивної злочинності перевищив 46%, офіційно зареєстровано 731 тис. безпритульних дітей, армія яких щороку збільшується на 130 тис. Проте МВС РФ погоджується, що ці цифри, особливо стосовно безпритульних, дуже занижено. За даними ж Інституту соціально-економічних досліджень РАН, до початку 2011 р. у Росії вже налічувалося: 4 млн. бомжів, 3 млн. жебраків, близько 5 млн. безпритульних дітей.
Держкомстат РФ, проаналізувавши інформацію, що стікається до нього, повідомляє:
- майже кожна п’ята російська дитина - вихованець дитбудинку чи безпритульний (як правило, при живих батьках);
- після виходу з дитбудинку 30% випускників стають бомжами, 20 - злочинцями і майже 10% - самогубцями.
Така похмура демографічна й криміногенна ситуація багато в чому пояснюється жахливим соціальним розшаруванням населення. В.Топіліна (РАН) у статті «Экономический потенциал населения России начала XXI века» («ЭКО» №7, 2006 р.) наводить статистичні дані про верстви російського соціуму за рівнем доходів на душу населення на кінець 2005 р.:
бідні (менше 100 дол. на люд.) - 19,1%;
малозабезпечені (100- 300 дол.) - 50,7%;
середня нижня верства (300-600 дол.) - 24,1%;
середня верхня верства (600-900 дол.) - 3,8%;
заможні (понад 900 дол.) - 2,3%.
Лише близько 14% населення Росії мають банківські заощадження - середній розмір вкладів на душу населення по Росії становив на 2006 р. 6444 руб. (на той момент - близько 300 дол.). Слід зауважити, що, за європейськими критеріями, всі верстви населення Росії, крім заможних, потрібно віднести до бідних і малозабезпечених, при тому, що ціни на продукти й товари та комунальні тарифи майже зрівнялися із середньоєвропейськими.
Левова частка зароблених на експорті сировини грошей (а інших грошей у Росії практично немає) осідає на зарубіжних рахунках або в кишенях владної верхівки та «призначених» олігархів. Офіційно в Росії - 160 тис. доларових мільйонерів і кілька десятків мільярдерів. Але російські та міжнародні експерти вважають, що насправді їх кількість у 2,5-3 рази вища. За даними журналу Forbes, сумарні статки 14 найбагатших громадян Росії відповідають 26% ВВП країни (для порівняння - сумарний капітал 39 найбагатших американців дорівнює 4,5% ВВП). Учені США і РАН Росії сходяться на думці, що інтегральний показник майнового розшарування населення - децильний коефіцієнт, який дорівнює співвідношенню доходів 10% найбагатших громадян країни до 10% найбідніших громадян у Росії, становить приблизно 36 (у Скандинавських країнах 3-4, у Європі 5-7, у США близько 11). Вчені обох країн сходяться також у тому, що реальний децильний коефіцієнт у Росії важко порахувати, і він значно вищий через систематичне виведення в тінь доходів багатих росіян (доходи найбідніших верств населення прозорі й практично не можуть бути викривлені).
Значне розшарування населення відбувається і за географічним принципом. Рівень доходів та якість життя населення в Москві і, меншою мірою, Санкт-Петербурзі на порядок перевищує середній по країні. Саме «московські враження» туристів, зарубіжних журналістів і трудових мігрантів створюють ілюзію багатства Росії та відносно високого рівня зарплат її жителів.
У пострадянській Росії побудовано авторитарну державу, яка виражає інтереси правлячого класу, - пишуть у статті «Государство как частная собственность бюрократии» («ЭКО» №11, 2009 р.) економісти
Ю.Швецов і О.Булаш. Якщо в СРСР один чиновник припадав на 220 жителів, то в сучасній Росії на кожних 100 росіян - один бюрократ (без урахування силових органів, бізнес-структур, громадських та партійних організацій). На початок 2009 року зарплата федеральних та регіональних чиновників середнього і високого рангу сягала 4-6 тис. дол. на місяць. Що відповідає окладам їхніх колег у багатих США. Екс-мер Москви, борець за «російський Крим» Ю.Лужков напередодні відставки мав офіційний оклад 800 тис. руб. на місяць (27 тис. дол.), що значно перевищує оклади мерів Парижа чи Вашингтона. Ці оклади не враховують хабарів та «відкотів», які набагато більші за офіційну зарплату і регулярно поповнюють доходи можновладців.
Ще одна серйозна проблема сучасної Росії - ситуація з трудовою міграцією. За інформацією Російського центру міграційних досліджень, загальна чисельність трудових мігрантів у країні оцінюється приблизно на рівні 7 - 12 млн. чол. (точні цифри визначити важко через велику кількість нелегалів). Експерти вважають, що загалом по Росії мігранти становлять 12-15% зайнятого населення. Особливо багато їх у Москві, на підприємствах нафтогазового комплексу, в будівництві й торгівлі. Серед закордонних трудових мігрантів чимало громадян Азербайджану, України, Молдови, республік Середньої Азії; численні діаспори китайців і в’єтнамців. Майже 700 тис. висококваліфікованих спеціалістів із Євросоюзу щорічно приїжджають на роботу в Росію через гострий дефіцит у країні своїх кваліфікованих кадрів. Масовий алкоголізм, наркоманія, побутове і соціальне розкладання призвели до того, що, попри значне безробіття, російські підприємці і на непрестижну, некваліфіковану роботу часто змушені наймати гастарбайтерів.
За сучасними стандартами, Росія - бідна країна. Але її громадяни, на відміну від громадян інших пострадянських держав, відносно мало виїжджають на заробітки. Так, у Європу, за даними міграційного центру, в середньому на рік виїжджає близько 70 тис. чол. - це переважно високоосвічені фахівці (програмісти, вчені, вузівські викладачі тощо). Частка осіб низької кваліфікації в європейській трудовій міграції мізерно мала. Це пояснюється не тільки їхньою низькою кваліфікацією і загалом кепською репутацією, а й географічною, фінансовою ситуацією в країні. Погодьтеся, селянинові з закарпатського села або будівельникові з Кишинева набагато легше й дешевше добратися до Європи, ніж їхнім колегам із рязанських сіл та уральських селищ. Більшість населення Росії розглядає гастарбайтерів як різко негативне явище; на цьому грунті зростають ксенофобія та агресія до «чужаків».
Національна ідея: трансформація знаменитої тріади
Після розвалу СРСР Росія, як і інші пострадянські держави, тривалий час не могла визначитися з «національною ідеєю». Повернення до дореволюційних імперських цінностей викликало певний інтерес до знаменитої тріади «православ’я, самодержавство, народність», сформульованої графом С.Уваровим як національна російська ідея в роки правління Миколи I. Більшовики, що спочатку категорично відкидали всі символи царської Росії, в сталінську епоху знову взяли на озброєння багато елементів російської національної й водночас імперської ідеології, безумовно, трансформувавши їхнє значення. Після Великої Вітчизняної війни Й.Сталін зробив велике послаблення Російській православній церкві.
Проте зрозуміло, що в Радянському Союзі православ’я не могло стати складовою національної ідеї: в тріаді його замінили «комуністичною релігією» - більшовизмом. Самодержавство (абсолютизм) викликало в Сталіна позитивні емоції. На його прямі розпорядження, історики, літератори та кінематографісти навіювали народним масам самовіддану любов до диктаторів і вождів, повагу до сильної й жорсткої тоталітарної влади. Можна сказати, що в системі національних і державних цінностей самодержавство, практично, збереглося, правда, у тоталітарних «шатах».
Що стосується народності, то цей символ більшовики зберегли і навіть примножили. За їхнього правління трудовий народ (у радянських словниках та енциклопедіях тривалий час термін «народ» супроводжували роз’ясненням «трудовий народ») став на словах носієм влади. У любові до трудового народу постійно освідчувалися представники партійної, державної та адміністративно-виробничої номенклатури; на честь народу писали романи, п’єси, пісні й знімали кінофільми. «Мистецтво належало народу», «Земля і надра, заводи і фабрики належали народу». Найбільше дивує, що значна частина народу в це вірила, а багато хто й тепер продовжує вірити.
Систематичне нищення та залякування найкращої частини народу - творчої, оригінальної, мислячої - протягом усієї радянської історії призвели до жахливої деградації соціуму. Деморалізоване і знекровлене суспільство можна було обманути лицемірною брехливою пропагандою й «тримати у вузді» з допомогою постійного тиску та репресій. Однак примітивна більшовицька політична й економічна доктрина (планова централізована державна система господарювання) з самого початку продемонструвала свою абсолютну неефективність. Ані в сільському господарстві, ні в легкій, ні у важкій промисловості, за винятком ВПК, на який було кинуто мало не всі фінансові та інтелектуальні ресурси держави, радянська система не змогла досягти вагомих результатів. У суспільстві розквітнули «пофігізм», показуха, не тільки велике, а й повсюдне мале розкрадання, рівень соціального капіталу - взаємної довіри - впав майже до нуля. Радянський Союз ще протримався в 70-х - на початку 80-х років XX ст. за інерцією і за рахунок експорту нафти, але щойно світові ціни на нафту різко впали - розвалився.
У пострадянські часи, особливо путінські, відбувається дивна трансформація «народності». В СРСР це поняття з постійними лицемірними мантрами про мудрість, доброту та духовність простого народу було недоторканною «священною коровою». На будь-яке дослідження, а тим більше - публікацію інформації про реальні ментальні особливості радянського народу (побутові, виробничі, моральні тощо), існувало жорстке табу (ця рудиментарна совково-народницька традиція повною мірою збереглася в пострадянській Україні і використовується всіма партіями, від «Свободи» до регіоналів). У путінській Росії шлюзи прорвало, і діячам культури та мистецтва дозволили проводити серйозні соціологічні дослідження й навіть публікувати (у малотиражних виданнях) свої думки та висновки про якість людського матеріалу в сучасній Росії.
Наприклад, відомі соціологи Л.Гудков і Б.Дубін із Центру вивчення громадської думки такими словами описують катастрофу російського соціуму («Приватизация полиции», «Вестник общественного мнения», № 81, 2006 р.): «Жителі Росії - архаїчні й примітивні люди. Робітники - п’яниці та злодії, що не хочуть чесно й інтенсивно трудитися і постійно скаржаться на низьку заробітну плату. У них немає мотивації, і вони не здатні до творчості... Росіяни пасивні й опираються змінам. Вони поважають слабких, бідних і стражденних, тобто невдах. Вони часто сваряться з колегами, родичами та сусідами. Під’їзди й ліфти вони перетворили на туалети... Культурний рівень росіян украй низький. Жителі Росії страждають на комплекс неповноцінності й вирізняються песимізмом. Вони не люблять і не поважають самих себе…».
Ігри в демократію
На перший погляд, дивний феномен такої відвертості пояснюється не тим, що російська влада вирішила побавитися в демократію і дозволила вченим та, як буде показано нижче, майстрам слова й кінематографістам висловити свою думку про народ. Річ, звісно, і не в тому, що думка творчої еліти з цього приводу збігається з істинним ставленням влади до підданих («лузерів» до «лохів», висловлюючись молодіжним сленгом). Швидше за все, з боку влади це складна стратегія, що охоплює кілька пунктів:
1) показати «народові» його справжнє обличчя, аби той знав своє місце й розумів, що без мудрих і, головне, сильних правителів він ні на що не здатний;
2) остаточно посварити «простий народ» із «розумниками» - творчою інтелігенцією, вкотре продемонструвавши її «чуже» нутро;
3) у разі цілком можливого державного й національного краху забезпечити собі певне алібі в очах міжнародної спільноти (ну що можна було зробити з таким народом?).
Викладені факти і висновки про стан економіки, демографії та соціального життя пострадянської Росії, які узагальнюють думки російських вчених і експертів, для повноти картини можна доповнити поглядами сучасних російських діячів мистецтва. «Зачистивши», як уже зазначалося, масові ЗМІ, російська влада милостиво дозволила вільну творчість. Там уже давно не переслідують письменників, поетів, режисерів і художників. Звісно, у разі потреби без галасу «приберуть» занадто сміливих журналістів, котрі наважаться висвітлити конкретну актуальну тему, яка персонально зачіпає когось із владної верхівки. А що стосується «товстих журналів», артхаузного й фестивального «кіно не для всіх» - творіть скільки завгодно, особливо в метафоричній і символічній формах. Народ вашого заумства все одно не читатиме; завжди віддасть перевагу Проханову, Акуніну й Мариніній перед Сорокіним, обома Єрофєєвими, Сенчиним чи Павловим, а серіалам про доблесних ментів і нещасливу любов - перед «нудними» фільмами Сокурова, Лунгіна чи Германа. Поодинокі ж цінителі сучасного російського мистецтва знають, яким пронизливим болем та відчаєм за долю батьківщини сповнені їхні твори. У них пострадянська Росія постає «диким полем», жорстока й мерзенна влада якої вивезла за кордон «свої» гроші і своїх дітей, а здичавіле населення, що заледве виживає, не має жодної перспективи.
«У нас кримінальне гетто, на жаль, не відокремлене від соціуму. Держава сприймає злочинний світ як конкуруючу банду, силкується влізти в усі щілини, контролювати все і всіх. Закони і там, і там одні й ті ж - скрізь однаково панують безкомпромісне насильство і зневага до особистості... Ми ніби застрягли психологічно й ментально на порозі сучасного світу. Силкуємося увійти й не можемо. Більше того, вочевидь дрейфуємо у бік спрощеного варварства. Політкоректність у сучасній Росії - жупел. І на всі виклики, пов’язані з глобалізацією, міграцією та навалою іновірців, публіка тупо реагує по-колишньому: бий, виселяй, заганяй у гетто, «хай знають, хто в домі господар!», сповзаючи в зоологічний, печерний расизм. Владу можна змінити. Можна переписати закони. Побудову мозку змінити набагато складніше. І наслідки деградації в цій царині можуть - на жаль - виявитися для Росії фатальними» (Н.Сірівлі «Пророк», «Новый мир», №9, 2010 р.).
Численні вітчизняні прихильники «братерської любові слов’янських народів» і «російського шляху», якщо такі виявляться серед читачів цієї статті, нагадають свій улюблений контраргумент «сам дурень» і гнівно вигукнуть: «Ще один русофоб нещасний знайшовся! А що, ваша ні на що путнє не здатна Україна - краща?»
Для критиків хочу ще раз підкреслити, що, по-перше, всі аргументи, факти й висновки, наведені в цій статті, взято із серйозної офіційної російської преси, і належать вони російським ученим та експертам, які працюють у структурах Російської академії наук, Міністерства фінансів РФ, Держкомстату РФ тощо. По-друге, політична, економічна і демографічна ситуація в Україні справді не набагато краща, ніж у Росії (ця тема потребує окремої серйозної розмови). І, нарешті, по-третє, якщо ми справді хочемо бути кращими, а головне - краще жити, час нам в Україні перестати вірити в чужі брехливі міфи й пошукати собі друзів, союзників та стратегічних партнерів в інших краях.