В один із днів жалоби за жертвами трагедії в Беслані президент Володимир Путін приїхав у невеличкий московський храм. На той час храм був уже зачинений, крім Путіна, в ньому був тільки священик. Телекамера так і показала цю сцену: президент і священик у порожньому храмі. Образ символічний — таке спустошення настало після бесланської трагедії в душах росіян, залишивши їх наодинці з майбутнім і власною безпекою в цьому майбутньому, — було б дивно стверджувати, буцімто нині люди впевнені, що цю безпеку забезпечить їм держава. І самотність президента, який п’ять років тому обіцяв співвітчизникам перемогу над терором, а нині змушений говорити про слабкість та неефективність системи. Однак досі невідомо, як глава держави планує цю систему змінювати, — хоча б тому, що незрозуміло, як він собі її уявляє. Щоб уявити, якими можуть бути ці зміни і чи можуть вони бути взагалі, розберімося принаймні, яку державу побудовано в Росії.
Чи треба пояснювати, що в країні, в якій нині замислюються, від яких демократичних свобод слід відмовитися, щоб забезпечити захист від терору, справжня демократія так і не виникла? Проходять вибори, змінюються депутати й губернатори, змагаються між собою партії, які заміняють одна одну на політичній арені, виводять трудящих на мітинги профспілки й розвивається недержавна сфера засобів масової інформації — загалом усе як у людей. Але реальна влада залишається в одних і тих самих руках — угруповань, які суперничають між собою або домовляються на певний час; тих, які контролюють електоральний процес, правоохоронні органи, владні структури, найбільші компанії.
Побудоване суспільство можна з повним правом назвати феодальним капіталізмом — оскільки капіталістичним началам у економіці відповідають феодальні відносини в політиці. При цьому не можна стверджувати, що суспільство тотально придушується номенклатурою, адже значна частина населення і не прагне одержати реальну інформацію та вплив на владу, не розуміє наразі, що таке відповідальність за майбутнє власної країни, додержуючись, швидше, утриманських настроїв. Росіяни так і не усвідомили, що мають побудувати — хай і з урахуванням давніх історичних традицій — нову державу, зорієнтовану вже не на розширення території, як це було за часів Російської імперії та СРСР, а на розвиток наявної величезної і нерідко необжитої території. Не лише Володимир Путін, а й більшість його співвітчизників вважають Російську Федерацію врятованим «ядром» Радянського Союзу і шкодують за втраченою імперією, не розуміючи, наскільки небезпечним був для самого російського народу процес придушення національної енергії окраїн. Час від часу виникають різноманітні — але найчастіше суто віртуальні — проекти відновлення радянського простору в тих або інших формах. З найвідоміших назву створення союзної держави Росії і Білорусі — втім, незважаючи на всі домовленості, клятви у дружбі, биття келихів об кремлівську підлогу, затвердження атрибутики та створення інтеграційного апарату, ніякої держави так і не виникло. Ще — створення Єдиного економічного простору Росії, України, Білорусі та Казахстану. Знову — щасливі обличчя президентів, підписання, узгодження, церемонії, але самого простору як не було, так і немає. При цьому в Києві стверджують, що зацікавлені в зоні вільної торгівлі, а в Москві налягають на єдиний регулюючий орган, який, очевидно, знову воскрешає спогади про СРСР. Ця ностальгія за великою державою видається ще більш дивною, якщо зрозуміти, що насправді значна частина еліти та громадян живе виключно своїми регіональними, а не якимись міфічними й так до кінця і не сформульованими елітою загальнодержавними інтересами. Дорожнеча транспортних витрат і зменшення доходів населення, порівняно з радянською добою, призвели до того, що зі своїх регіонів більшість людей і не вибирається: незабаром виросте ціле покоління людей, котрі, живучи у Владивостоці, Тюмені, Хабаровську, Нальчику та інших більш-менш віддалених куточках Росії, ніколи не бували — і можуть не побувати — в Москві або Санкт-Петербурзі. Такі суспільні настрої, втім, цілком на руку сформованій еліті, яку навряд чи можна поділити на чиновників, олігархів, чекістів та інтелектуалів. Схоже, ми маємо справу зі згуртованим «новим класом», що грає за загальними правилами і в душі відчуває глибоку зневагу як до свого населення, котре не зуміло зорієнтуватися, так і до навколишнього світу, що намагається нав’язати таким успішним і заможним людям якісь святенницькі правила гри, яких, упевнена будь-яка успішна людина в Росії, ніхто на Заході насправді не дотримується, оскільки це те ж саме, що «насправді» вірити в Бога. Чиновники використовують посади для створення фундаменту майбутнього фінансового благополуччя, призначені «олігархами» — для активної участі в політичних процесах, працівники спецслужб маневрують між чиновниками з портфелями та чиновниками з грішми, пропонуючи одним захист від інших і навпаки, а інтелектуали із задоволенням обслуговують цей броунівський рух, вигадуючи дзвінкі патріотичні гасла для пояснення нудних меркантильних інтересів, — і наша чудова декорація майже готова. Майже — бо для повноти картини необхідно додати ще імітацію літературного процесу, в якому з шанованими за кордоном авангардистами на кшталт Віктора Єрофєєва або Віктора Пєлєвіна сусідять успішні автори дешевих детективів у м’якій обкладинці; імітацію кіновиробництва з усеросійськими прем’єрами чергових проектів державного телебачення, імітацію конкуренції між телеканалами, які тепер невпинно крутять розважальні передачі та серіали про міліцію. Слід відзначити й підкреслену увагу влади до спорту — таке ж саме ставлення панувало й за радянських часів. У Росії досі, як колись у Радянському Союзі, радіють лише золотим медалістам Олімпійських ігор і ображаються на тих, хто здобув срібло та бронзу. А підраховуючи загальний результат за медалями, обов’язково додають до власного ще й українців, і казахів, і всі країни СНД, наголошуючи — от якби існував Радянський Союз, були б на першому місці. І, звичайно, походи в церкву всією адміністрацією президента та кабінетом міністрів. Ось тепер — зі свічками, матрьошками, біговими доріжками, урочисто освітленою вечорами Москвою, монументальним Путіним у Кремлі, бізнесменом, який купує яйця Фаберже, міністром, що рапортує про економічне зростання, губернатором, який уже років 15 разом зі своїми підлеглими розвиває доручений йому регіон, сміливим міліціонером на посту, серіалом на екрані та модно одягненим письменником у кутку сцени — декорація готова. Можна дивитися і захоплюватися.
Де в цій декорації населення? Там, де йому належить бути, у глядачевій залі, причому населенню дозволено все — ходити, дивитися, шукати для себе заняття, можна навіть критикувати декорацію, нічого за це не буде, просто приведуть якогось посла, покажуть йому, яка тепер демократія настала в Росії, і відразу відведуть назад, щоб не дуже вникав. Населення — щасливий глядач, бо йому дозволено навіть і не дивитися на сцену, жити так, ніби цієї сцени й зовсім немає. Головне — щоб не заважало. І ще: на сцену не можна і — що найважливіше — за сцену не можна.
Де в цій декорації бойовик? А в цій декорації бойовика немає. Його не може бути, тому що це декорація загального щастя, процвітання і поступу, тож ніякого бойовика не передбачено взагалі. Але й у глядачевій залі бойовика теж немає, бо якщо він з’являється серед населення, то починає смикати за якісь дроти, підривати себе, брати людей у заручники, інколи навіть цілими глядачевими залами, і люди починають злякано озиратися на сцену й цікавитися, чим ці люди там, власне, займаються. Чого рішуче не можна допустити. Тому бойовиків наш сценарій не передбачає. І якщо вони з’являються — не з декорації, не з глядачевої зали, а з реального життя, із Північного Кавказу, де майже десятиліття точиться війна, де щодня точиться війна всіх проти всіх, де щодня гинуть люди і звідки немає ніякої справжньої інформації, а тільки потрібна, декоративна, про політичне врегулювання, — це приводить російську владу у стан політичного ступору. Оскільки жити в реальності вона вже повністю відучилась. І забуває, що коли приходять живі бойовики з бомбами й автоматами, по телевізору показують живих дітей із кулями й осколками в животах, — це не актори, вони насправді помирають. І люди, оглядаючись на владу, починають розуміти, що ті, хто повинен гарантувати їм безпеку та спокій, здатні лише повторювати малозначущі гасла. Але річ тут навіть не в Північному Кавказі, просто Чечня — це найбільш явна і найстрашніша з існуючих проблем. Річ у тім, що так ретельно вибудувана система російської влади не готова до зіткнення з будь-якою реальністю. Це гігантський картонний корабель у справжньому морі, де трапляються і шторми, і бурі, й урагани, він взагалі від води розмокає. Звісно, нині, коли щодня в російському бюджеті з’являються нові й нові нафтові надходження, можна спокійно виплачувати зарплати й пенсії бюджетникам, витрачати гроші на війну — і щось залишати на мир і розраховувати, що з терором усе саме собою розсмокчеться, оскільки це спільна небезпека, підривають і вбивають у всіх, одне слово — ми не винні, головне — все стабільно.
Але чи можна вважати стабільною країну, яка на випадок непередбачених катаклізмів страхується лише нафтовими надходженнями? У якої немає самостійного бізнесу, зацікавленого в довгостроковому розвитку економіки, і немає державних інститутів, зацікавлених в успішному розвитку сильного приватного підприємництва. У якої немає парламенту, здатного стати суб’єктом, а не об’єктом законодавчих процесів, зате є дві палати Федеральних зборів, одна з яких складається з чиновників, призначених регіональними керівниками, а інша контролюється партією, яка пишається тим, що у неї немає ніякої ідеології — саме лише бажання підтримувати президента. У якої немає неноменклатурних опозиційних сил, а представники наявної опозиції, за винятком остаточно маргіналізованих комуністів, легко змінюють опозиційні переконання на крісла міністра або глави парламентського комітету. У якій існує величезна кількість «держав у державі» — за часів президентства Путіна Кремлю, звісно ж, удавалося кілька разів позбутися сильних регіональних керівників, але жодного разу не вдавалося провести на їхні місця своїх ставлеників — наступниками скинутих ставали люди з їхніх власних угруповань. У якої немає суспільства, здатного контролювати якщо не федеральну, то хоча б регіональну владу, зацікавлену в контролі над силовими структурами й армією, яке взагалі знає, що це — суспільний контроль. У якої немає володарів дум, до яких прислухалася б уся країна і які могли б вплинути на можновладців і застерегти їх від помилок. Єдиний росіянин зі світовим моральним ім’ям — Олександр Солженіцин — або мовчить, або займає позицію, досить приємну для влади. Єдиний росіянин, котрий міг би стати таким моральним авторитетом, — патріарх московський Алексій II — воліє у зручні моменти бути поруч із владою, а в незручні — займати шляхетний нейтралітет. Єдиний росіянин, якого підтримують більшість його співвітчизників, — президент Володимир Путін — воліє, як це засвідчило його звернення після Беслана, сприймати себе як лідера воюючої країни, від якої «хочуть відкраяти якнайжирніший шмат», а не як державного діяча, особисто відповідального за збереження життя своїх співвітчизників. Ми вже бачили, як функціонує цей організм у кризові дні, — декорація проривається, ми зненацька починаємо спостерігати виворіт, бачимо, як ніщо ніде не функціонує, як ніхто ніде ні за що не хоче відповідати, як зникає, випаровується, перетворюється на ніщо вся політична система з депутатами, сенаторами, партіями, суспільними діячами, генералами та спецслужбістами. І щоразу при зіткненні з реальним життям. Чи можна оживити декорацію? Чи зрозуміють виконавці головних ролей, що глядачів час запрошувати на сцену, щоб сама сцена рано чи пізно не завалилася на очах у здивованої публіки? Чи здатна до розвитку система, орієнтована на демонстраційний ефект? Я не знаю відповіді на ці запитання — але саме від них залежить майбутнє російської державності.