UA / RU
Підтримати ZN.ua

Почути Стамбул

На місцевих виборах у Туреччині опозиція перемогла в трьох найбільших містах

Автор: Євгенія Габер

"Я слухаю Стамбул…" Ця фраза з однойменного вірша турецького класика Орхана Велі Каника відома кожному школяреві в Туреччині і кожному, хто хоч трохи цікавився культурою цієї країни. Схоже, що тепер настав час прислухатися до Стамбула й Реджепу Таїпу Ердогану - беззмінному лідеру нації й очільникові правлячої Партії справедливості і розвитку (ПСР), яка вперше за свою історію фактично програла вибори. П'ятнадцяті за останні сімнадцять років.

31 березня, поки Україна обирала нового очільника держави, а Словаччина раділа перемозі першої жінки-президента, турки вирішували, хто в найближчі п'ять років керуватиме їхніми містами, районними муніципалітетами й сільськими радами в 81 провінції країни. Попри всю "містечковість" питання, багато експертів ще до початку виборчої кампанії зазначали, що ці місцеві вибори матимуть далекосяжні наслідки для всієї країни. І причин кілька.

По-перше, березневе голосування на місцевих виборах стало першим загальним волевиявленням народу після переходу Туреччини до президентської форми правління та обрання Ердогана главою держави і заодно - усієї системи виконавчої влади, з безпрецедентними досі повноваженнями. 16 квітня виповниться рівно два роки з моменту конституційного референдуму, що дозволив президентові вперше в історії очолити уряд і правлячу партію. Багато важливих політичних кроків за цей час було зроблено саме з метою зміцнити владу на місцях. Тому результати правлячої ПСР і "народної" коаліції, створеної в тандемі з націоналістами, на цих виборах мали стати не тільки показником ефективності роботи місцевих органів самоврядування, а й тестом на міцність для всієї вертикалі влади, вибудуваної після 2017 року.

По-друге, експерти зазначають, що, в умовах доволі централізованої системи керування державою і можливості використати адміністративний ресурс, поява нових лідерів на державному рівні є завданням украй складним. Як показав невдалий досвід Мухаррема Індже - суперника Ердогана на президентських виборах 2018 року, навіть загалом успішна передвиборна кампанія і всенародна популярність аж ніяк не гарантують перемоги на загальнонаціональних виборах. Підтримка правлячої партії загалом по країні і нині залишається досить високою, а будь-який промах опозиційного лідера - прямий шлях до розколу не тільки серед партнерів по коаліції, а й у лавах самої партії. З іншого боку, нехай навіть незначна перемога на місцевих виборах, особливо якщо йдеться про великі міста-мільйонники, може забезпечити доступ до матеріальних, фінансових та електоральних ресурсів, здатних у подальшому гарантувати швидке сходження до вершин влади. Кому як не Ердогану, який розпочав свою тривалу кар'єру з посади мера Стамбула в далеких 1994–1997 роках, не знати про потенційні можливості політичного й економічного впливу, що приховані на місцях.

По-третє, турецькі аналітики зазначають, що тоді як на загальнонаціональних виборах важливу роль відіграють "білі комірці" - військова й бюрократична еліта, на виборах до місцевих органів влади традиційно найактивніше голосують прості робітники й селяни, представники середнього класу і консервативна глибинка, складники основи електорату правлячої Партії справедливості і розвитку. Перемога на виборах до муніципалітетів, міських і сільських рад зазвичай давалася ПСР набагато легше, ніж опозиційним народним республіканцям і світському істеблішменту. Будь-яке відхилення від цього правила і втрата позицій у традиційно лояльних до влади провінціях - тривожний дзвіночок не тільки для партійного осередку в регіоні, а й для керівництва партії.

Нарешті, не можна забувати й того факту, що наступного разу турецький виборець зможе використати своє право голосу лише через чотири з половиною роки. Президентські й парламентські вибори, що пройшли одночасно в червні минулого року, наступного разу відбудуться лише 2023-го. Саме на цей рік заплановано врочисте святкування 100-річчя від дня заснування республіки, покликане увінчати успіх правлячої партії і реалізацію її амбіційної програми "Цілі-2023". Доти можливість виборців хоч якось вплинути на внутрішньополітичне життя країни, а тим більше на її зовнішню політику, залишатиметься виключно в руках громадянського суспільства, яке за останній час було істотно ослаблене.

Градусом пристрастей передвиборна кампанія нагадувала, скоріше, президентські перегони, ніж підготовку до голосування за кандидатів до місцевих органів влади. У боротьбі за голоси виборців партії оголосили про формування коаліцій за зразком загальнонаціональних виборів, висуваючи єдиних кандидатів на виборчих дільницях в окремих містах і муніципалітетах. Соціологічних опитувань не публікували протягом усієї кампанії, щоб не вплинути на волевиявлення виборців, які могли лише здогадуватися про рейтинги своїх кандидатів. Президент, який назвав перемогу на виборах питанням виживання, провів рекордну кількість мітингів по всій країні (за деяким даними, понад сто), часто виступаючи по кілька разів на день у різних районах одного міста.

Однак, як зазначає низка експертів, намагаючись допомогти кандидатам від правлячої партії активним втручанням у їхні передвиборні кампанії, Ердоган домігся протилежного ефекту. Створюючи враження одноособового президента замість партії, на думку аналітиків, він мимоволі спроектував на кандидатів від влади (часто цілком успішних менеджерів на місцях) не тільки свою загальнонаціональну популярність, а й критику за невдачі у внутрішній і зовнішній політиці Туреччини, за які, по суті, вони відповідальності не несли.

Про те, що ставки були високі, говорять і кандидатури, висунуті провладною коаліцією в трьох головних містах країни. Після 23-річного перебування при владі одіозного мера Анкари Меліха Гекчека, відомого, зокрема, своєю дружбою з Олександром Дугіним, у столиці кандидатом від ПСР став колишній міністр довкілля і містобудування Мехмет Озхасекі. У третьому за величиною місті Туреччини Ізмірі - колишній міністр економіки Ніхат Зейбекчі. Нарешті, у Стамбулі - 15-мільйонному мегаполісі, який дає 20% ВВП Туреччини, ПСР висунула багаторічного соратника Ердогана по партії і колишнього прем'єр-міністра (аж до скасування цієї посади 2017 року) Біналі Йилдирима. Важковаговика, який органічніше виглядає в кріслі спікера парламенту, ніж у будинку муніципалітету.

Передвиборна риторика також скоріше нагадувала президентські дебати, ніж розмову господарників про благоустрій міст. Сплеск антизахідних і націоналістичних настроїв, гучні заклики до боротьби зі зростанням ісламофобії на тлі теракту в Новій Зеландії, нагадування про долю австралійських солдатів у битві під Дарданеллами і погрози "відправити назад у трунах, як і їхніх предків" усіх, хто знову спробує перетворити Стамбул на Константинополь, обіцянки перетворити на мечеть колись православний собор Святої Софії, який нині діє як музей, звинувачення політичних опонентів у співробітництві з терористами, підготовка нової воєнної операції в Сирії - ось неповний перелік питань, що становили основну частину передвиборного порядку денного.

Однак те, що непогано спрацювало на референдумі 2017-го, і трохи гірше - на президентських виборах 2018-го, виявилося нездатним забезпечити перемогу правлячої партії на місцевих виборах цього року. Очевидно, обираючи мерів міст, турецький виборець розраховував почути зовсім інші аргументи. Наприклад, як влада збирається боротися з економічною рецесією, безробіттям у 13% (20% - серед молоді), а міністр фінансів і казначейства (він же зять президента) - з інфляцією, що досягла за останні місяці 20%. І що буде після виборів з турецькою лірою, яка знецінилася за минулий рік на 28%. Особливо якщо російські С-400 все-таки закуплять, попри попередження Трампа про можливі санкції, а візит міністра закордонних справ Чавушоглу до Вашингтона, запланований на наступний тиждень, не принесе очікуваних результатів.

Як показали вибори, в такій ситуації проблеми маленької людини виявилися важливішими за питання великої політики, а менш досвідчені кандидати, які мають чіткий план дій, звучали переконливіше. Уперше за всю історію країни в одній зі східних провінцій Туреччини перемогу здобув кандидат від Комуністичної партії, яка раніше ніколи не перемагала на виборах навіть до районних рад. Турецькі ЗМІ зазначають, що, не маючи бюджету й реклами, він зміг домогтися успіху завдяки "економічному диву", створеному ним у сусідньому селі.

Результати голосування по країні (при явці майже 85%) говорять самі за себе. П'ять з шести найбільших мегаполісів Туреччини перейшли до рук опозиції. Народні республіканці впевнено перемогли в Анкарі, Ізмірі, Анталії, а також у найбільших промислових центрах, середземноморських портах Адані й Мерсіні. Найдовше інтрига трималася в Стамбулі, де між лідерами перегонів усю ніч зберігався мінімальний розрив у кілька десятих відсотка. Однак після численних затримок із підрахунком бюлетенів і дострокового оголошення кандидата від ПСР переможцем, ЦВК все-таки присудила перемогу опозиційному кандидатові Екрему Імамоглу з мінімальною перевагою голосів 48,79% проти 48,51%. Біналі Йилдирим уже заявив, що готуються апеляції, однак, судячи з тону виступу Ердогана в ніч виборів, ці рішення вже істотно не вплинуть на загальну картину. Президент закликав визнати результати виборів, відмовитися від усіляких образ, зробити свої висновки і використати чотири з половиною роки, що залишилися до наступних виборів, для роботи над помилками.

А висновки, схоже, можна зробити такі.

По-перше, правляча партія втратила контроль над найбільшими мегаполісами країни, а разом із ними - безпосередній доступ до величезних муніципальних бюджетів, трьох чвертей ВВП і соціальних проектів для більшої частини освіченого, висококваліфікованого населення країни.

По-друге, весь береговий пояс Егейського й Середземного морів не тільки зберіг за собою статус традиційного форпосту опозиції, а й значно розширився. Анталія, батьківщина міністра закордонних справ Туреччини, на найближчі п'ять років стане вотчиною опозиції.

По-третє, аналітики зазначають, що виразніше, ніж раніше, виділилися "анклави" різних політичних сил в окремих регіонах країни. Так, крім світської ліберальної прибережної зони, що традиційно виступає за збереження спадщини Ататюрка, народні республіканці значно зміцнили свої позиції і в центральних провінціях, де, зокрема, проживає багато кримських татар. Водночас більшість муніципалітетів на південному сході Туреччини, де в умовах дії надзвичайного стану всенародно обраних мерів відсторонили від виконання обов'язків за обвинуваченнями в тероризмі й замінили призначеними з центру технократами, знову опинилися в руках прокурдської Демократичної партії народів.

Заради справедливості слід зазначити, що, порівняно з іншими політичними силами, у масштабах усієї країни за кількістю муніципалітетів правляча партія як і раніше зберігає за собою статус переможця. Правляча коаліція ("Народний альянс") у складі ПСР і націоналістів отримала 51,6%, тоді як опозиційний "Національний альянс", який об'єднав народних республіканців і кемалістів-націоналістів з "Хорошої партії", набрав лише 37,6%. Це дозволило Ердогану заявити про безпрограшну серію виборів для ПСР, яка триває з 2002 року.

Разом із тим, без опори на треті сили, рейтинг правлячої партії виявляється значно нижчим. Навіть порівняно з власними показниками на попередніх місцевих виборах (48% 2009 року і 45% 2014-го) нинішні 44% виглядають уже як тенденція, яку буде доволі складно переломити.

Нарешті, перемога опозиції в Анкарі й Стамбулі вперше за останню чверть століття є символічною не тільки для Туреччини, а й особисто для президента Ердогана.

Рівно 25 років тому, ще до того, як про Реджепа Таїпа Ердогана почула вся Туреччина, його почув Стамбул. Майбутній очільник держави народився і виріс на вузьких вуличках кварталу Касимпаша і став першим вихідцем із цього невеликого району, який зумів перемогти на виборах до стамбульського муніципалітету. З посади мера великого міста розпочалася політична кар'єра першого всенародно обраного президента Туреччини.

Нині продовження цієї стрімкої кар'єри багато в чому залежить від того, чи почує Реджеп Таїп Ердоган свій рідний Стамбул.