Захопившись обговоренням українських внутрішньополітичних перипетій і зовнішньополітичних можливостей, які відкриваються для країни у випадку перемоги опозиційних сил, ми зовсім випустили з уваги, що відкриття одних можливостей може означати одночасно й зникнення інших, набагато звичніших для українського політичного класу та українського народу. Нині, коли обговорюється російська тема, найцікавішим для спостерігачів стало питання, хто й чому підставив Володимира Путіна. Хоча, на мою думку, сам пошук відповіді на це запитання і виглядає повним нерозумінням російських реалій.
Володимира Путіна ніхто у власному оточенні не підставляв. Він діяв — і діятиме — цілком правильно з точки зору уявлення російського політичного класу про те, як слід поводитися на пострадянському просторі. Востаннє опозиційного кандидата на виборах президента колишньої радянської республіки Москва підтримувала десять років тому — цим кандидатом був колишній український прем’єр Леонід Кучма. Та навіть не можна сказати, що відтоді щось змінилося, оскільки водночас інший опозиційний кандидат на пост президента, депутат Верховної Ради Білорусі Олександр Лукашенко, не викликав ніяких симпатій у тодішнього російського керівництва. Випадок Кучми був винятком із загального правила.
У Москві й в єльцинські часи, і в путінські твердо засвоїли, що питання про наступника має вирішуватися у своєму колі. Невипадкова та обставина, що Кремль нерідко програвав вибори в російських республіках і регіонах і до влади там приходили «не ті» люди, і це змусило Володимира Путіна виступити з ініціативою призначення губернаторів за узгодженням із регіональними законодавчими зборами, які будуть, утім, розпущені у випадку, якщо не погодяться з президентською пропозицією. Тому відповідь на запитання «а міг би Путін лояльніше поставитися до Ющенка, якби йому все інакше пояснили» зависає у повітрі. Ющенко — опозиціонер. Опозиція в Росії — погане слово. Путін міг би терпимо поставитися до Ющенка лише у випадку, якби відставного прем’єра було офіційно проголошено наступником Леоніда Кучми. Та й у цьому випадку особливої любові до самого Ющенка не спостерігалося б, як не спостерігалося її під час перебування Віктора Андрійовича на посту прем’єр-міністра. Та принаймні не було б націленої особисто проти нього пропагандистської атаки.
Продовжимо стежити за російською логікою. Ющенко наступником не став — і, проте, всупереч пристойностям, продовжив боротьбу за владу — у Росії так не прийнято. Євген Примаков чи Юрій Лужков 2000 року свої кандидатури не висували, хоча створене під них «Отечество» домоглося непоганих результатів на парламентських виборах 1999 року. А, програвши вибори, потрібно розуміти, що в Кремлі та у російській політичній еліті в цілому переконані в програші Ющенка — організував на західні гроші широкомасштабну кампанію з нав’язування своєї кандидатури виборцям і захоплення влади. Простіше кажучи, «здійснив державний переворот за допомогою Вашингтона».
Віктор Янукович нині говорить саме те, що подобається Москві. Володимир Путін зазнав поразки не тому, що підтримав не того кандидата, як каже Борис Нємцов, і не тому, що потрібно було співпрацювати з обома, як говорить Дмитро Рогозін, а тому, що не зміг завадити «державному перевороту в дружній країні». А чому не зміг завадити? Відповідь на це запитання теж відома: тому що втрутився нахабний Захід, що продавлює свого ставленика, і тому, що Путіна — і свого власного наступника — «кинув» Леонід Кучма. Чому Захід втрутився? Тому що вирішив: йому все дозволено, хто в нас господарюватиме. А чому Кучма «кинув»? А тому що боявся Заходу й вирішував свої власні проблеми. Така думка Кремля.
Йдемо далі. 27 грудня стає ясно, що Ющенко виграв вибори президента України. Дотепер незрозуміло, чи поспішатиме з поздоровленнями Володимир Путін і чи визнає Москва взагалі результати цих виборів. Я не виключаю навіть того, що позиція Москви залежатиме від реакції Віктора Януковича — якщо він оголосить результати виборів сфальсифікованими, російське керівництво цілком може солідаризуватися з «тим, хто вдруге виграв вибори» і «вдруге не допущеним до влади Заходом і його українськими агентами народним президентом». Це параноїдальний варіант, але він існує. І залежить від можливостей дестабілізації обстановки в країні після 26 грудня. Та якщо Янукович програє з розгромним рахунком, і практично всі структури влади в Україні погоджуються з легітимністю Ющенка, а ніяких хвилювань у регіонах не відбувається, то тоді Росії по волі-неволі доводиться визнати сформовані реалії. Адже навіть у маленькій Абхазії довелося фактично погодитися з перемогою неугодного Сергія Багапша, нав’язавши йому, щоправда, у віце-президенти, Рауля Хаджімбу, ставленика Москви та Владислава Ардзінби.
Схожий варіант розвитку подій у російсько-українських відносинах також не виключений. І залежить від постаті нового прем’єр-міністра країни. Якщо цей прем’єр виявиться людиною, яка влаштовує Росію — принаймні не демонізованим російською пропагандою, — то він може бути обраний Кремлем як основна постать для спілкування. З президентом же Ющенком президент Путін постарається, за змогою, не зустрічатися. Звичайно, протокольне спілкування не виключене — у Москву на зустрічі керівників СНД і просто з візитами приїжджає навіть нелюбимий Москвою Михаїл Саакашвілі. Та це не найвдаліший приклад хоча б уже тому, що Москва не мала в Грузії ніякої реальної альтернативи Саакашвілі — Шеварднадзе зі своєю командою дратував Путіна і компанію, може, навіть більше, ніж Саакашвілі, Жванія і Бурджанадзе. Тим паче, що Жванія та Бурджанадзе своє перше парламентське повстання проти Шеварднадзе розпочали при очевидній російській підтримці — і навіть нині мають набагато більші можливості для консультацій у Москві, ніж грузинський президент. Українська ситуація по-своєму унікальна саме тому, що йдеться не про перемогу опозиції над президентом, який відходить, як у Грузії, а про перемогу опозиції над бажаним для Москви кандидатом — причому події розгортаються таким чином, що чим далі Янукович дистанціюється від Кучми, який «кинув» усіх, тим більше він подобається Кремлю...
Отже, ідеальний варіант принаймні на найближчий рік. Відносини російського та українського керівництв утрачають колишню сердечність, Ющенка не чекають у Москві, із прем’єром спілкуються і підписують економічні угоди... Москва розуміє, що Україна не перебуватиме в сфері її міфічного впливу, але, з іншого боку, їй усе одно вигідно мати справу із сусідньою країною.
Цей варіант, проте, не вкладається в сформовану в Росії схему санкціонованого Заходом перевороту, який у випадку удачі може бути поширений і на саму Росію, й на інші підвідомчі їй території. У цьому випадку, навіть погодившись із перемогою Ющенка і спілкуючись із його прем’єром, Кремль робить усе можливе, щоб продемонструвати негативні наслідки опозиційного успіху. Гальванізуються всі можливі проблеми, скасовуються вже прийняті рішення — наприклад, про скасування стягування ПДВ та інших економічних преференціях. Посилюються заходи для боротьби з нелегальною трудовою міграцією, у результаті чого тисячу зайнятих у Росії громадян України висилають на батьківщину. Активізується тема захисту співвітчизників у сусідній країні — за сценарієм підтримки російськомовного населення Латвії та Естонії. Вкидаються кошти в створення «російськомовних» політичних об’єднань, партій, ЗМІ, які захищають необхідність інтеграції з Росією, найважливішим політичним завданням оголошується перемога цих сил на парламентських виборах 2006 року — вони мають сформувати відповідальний уряд і оголосити імпічмент антинародному президенту Ющенку.
Понад те, гасло федералізації України піднімається на щит навіть тими політиками, які сьогодні й не уявляють собі, що можуть про це розмовляти всерйоз. Тобто створюється якась нова віртуальна реальність України — приблизно так, як нині створено віртуальну реальність Росії з непогрішним президентом, потужною партією влади й радісним народом-переможцем. Українська віртуальність буде, звичайно, іншою — антинародний президент—агент ЦРУ, потужні проросійські сили, котрі не сьогодні-завтра прийдуть до влади, нещасний народ, якому не дали вибрати президента та яким нині помикають чорні сили зла.
Що при цьому може статися в нетелевізійних російсько-українських відносинах? Тут теж можливий розвиток подій за двома сценаріями. Перший із них — телевізор телевізором, а гроші заробляти треба: при всіх напружених відносинах із Латвією економічне співробітництво з цією країною не припинялося, і цьому не заважало навіть очевидне небажання Володимира Путіна спілкуватися з Вайрою Віке-Фрейберге. Та й у Грузії Росія, яка контролює практично всю енергетику країни, якось не поспішає знеструмлювати Тбілісі...
Проте, знову-таки, з Україною може бути винятковий випадок: у Москві готові вирішити, що лише економічний крах сусідньої країни убезпечить Кремль від помаранчевого експорту. І почнуть думати не стільки про заробляння грошей, скільки про створення умов для цього краху. А це вже не стільки проросійські сили, а цілеспрямована робота з руйнації сусідньої економіки. Інше запитання — наскільки в Росії є резерви для таких дій і до якого ступеня Захід захоче допомогти Києву, якщо він опиниться під серйозним тиском економічного й політичного характеру. Прорахунок наслідків подібних дій Москви — завдання економістів, але необхідно розуміти: якщо приймуть політичне рішення і здолають опір тих, хто хоче заробляти гроші, а не божеволіти, у Росії не зупиняться і перед втратами для власної економіки, і діятимуть так само цілеспрямовано й наполегливо, як у період української передвиборної кампанії, тільки з застосуванням іншого інструментарія. Розбіжність у розумінні ситуації в Україні, на Заході й у Росії в тому, що в Україні й на Заході переконані, що Москва грала й програла, а в Росії вважають, що Москва просто допомагала українським товаришам, і її нагло підставили ті, кому взагалі нічого було сунутися в чужий город. І ось тепер, лише тепер Росія й починає грати по-справжньому... Причому це гра не на українське знищення, а заради власного порятунку. А хіба порятунок великої країни не вартий якоїсь там України?