Ще в серпні 2016 р. генеральний прокурор України оприлюднив відеозапис, що містить ілюстровані й анотовані аудіозаписи низки розмов між Сергієм Глазьєвим, радником президента Росії (що є офіційною посадою в АП РФ) та кількома російськими й українськими прокремлівськими активістами, які живуть або перебувають у Південній та Східній Україні.
Ці діалоги було записано наприкінці лютого - на початку березня 2014 р. Вони емпірично доводять підтримку Москвою антиурядових протестів у російськомовних регіонах України після перемоги Революції Гідності 21 лютого 2014 р. Плівки розкривають участь або самої російської держави, або формально неурядової російської групи під керівництвом Кремля в ініціюванні, координації та фінансуванні сепаратистських мітингів, демонстрацій, пікетів та інших аналогічних заходів у Криму, а також у різних регіональних центрах материкової Східної і Південної України.
Минуло більше двох місяців, однак інформація так і не стала об'єктом уваги західних видань та аналітичних центрів. Плівки спричинили бурхливі дискусії в українських ЗМІ, викликали гнівну реакцію в Москві і лише побіжно були згадані в деяких статтях про Україну європейських і американських журналістів та дослідників. Хоча їх швидко переклав з російської англійською мовою й анотував додатковою інформацією український аналітичний портал UA Position, лише незначна кількість іноземних спостерігачів побудувала на них тему своїх дискусій і досліджень початку російської гібридної війни проти України. Це може бути почасти пов'язано з тим, що українська Генеральна прокуратура досі не опублікувала необроблені записи, з яких було складено анотовані плівки для громадськості. Окремі експерти з питань України, можливо, підозрюють, що опубліковані документи підроблені або/і що вони дають неповну історію подій. Однак підробка цих записів - малоймовірна. Опубліковані розмови - інтерактивні й велися співрозмовниками, чиї голоси можуть бути легко ідентифіковані на підставі різних відеозаяв цих осіб в інших роликах. Крім того, Кремль би вже давно спростував плівки й опублікував докази якихось маніпуляцій, якби вони були.
Така міжнародна неуважність до "плівок Глазьєва" дивує. Якщо вони дійсно справжні, аудіозаписи розмов Глазьєва мають змінити бачення Заходом походження та характеру російсько-українського конфлікту. Найважливіший аспект плівок Глазьєва - навіть не їх зміст. Найпримітніше в них - час запису цих розмов: лютий-березень 2014 р., тобто за кілька тижнів до того, як постєвромайданний громадянський конфлікт у Східній Україні перетворився на псевдогромадянську війну на Донбасі.
До публікації "плівок Глазьєва" головна інтерпретація коріння російсько-української війни полягала в тому, що Москва втрутилася - спочатку воєнізованими угрупованнями, а потім регулярними військовими силами - у вже ескаловане протистояння між прокиївськими та промосковськими громадянами України, які мешкають на території Донецького басейну. Безумовно, більшість серйозних спостерігачів ніколи не сумнівалися у вирішальній ролі Кремля в перетворенні цих спочатку неозброєних (хоча вже частково насильницьких) конфронтацій на вулицях міст Донбасу в нібито "громадянську" війну. Проте серед українських і закордонних спостерігачів гаряче дебатується характер промосковських акцій протесту, що передували ескалації збройного насильства.
Навіть "російськоцентричні" тлумачі протистояння на Донбасі визнавали, що традиційні культурно-регіональні відмінності та напруженість між російськомовними сходом і півднем України, з одного боку, та україномовним заходом і двомовним центром, з іншого, стали головною причиною протистоянь у Харкові, Луганську, Донецьку чи Одесі відразу після Євромайдану. Післяреволюційна антикиївська протестна діяльність промосковських жителів у Східній Україні - така була історична версія донедавна - призвела до ескалації їх конфронтації з новим прозахідним і національно орієнтованим керівництвом, яке прийшло до влади на хвилі Революції Гідності. Місцева напруга, як здавалося, призвела до конфлікту на Донбасі, внаслідок чого Кремль скористався зручною нагодою для збройної інтервенції.
Зрозуміло, докази, які містяться у "плівках Глазьєва", не зводять нанівець чинник української міжрегіональної напруги (далеко не унікальна особливість України) у виникненні донбаського конфлікту. Насправді опубліковані розмови стосуються не Донбасу, а інших російськомовних регіонів Східної та Південної України. Із цих записів можна зробити всього лише висновок, що сепаратистські заходи, підтримувані Москвою, проводилися також і на Донбасі і що вже документально підтверджене російське втручання в Україні - тільки вершина значно більшого айсберга. Понад те, "плівки Глазьєва" можна якраз і розглядати як такі, що підтримують аргумент про значущість регіональних відмінностей всередині російськомовної України. Вони свідчать, що Москві вдалося спровокувати псевдогромадянську війну тільки на Донбасі, але не в інших російськомовних регіонах України, у яких Глазьєв зі своїми місцевими партнерами, як доводять плівки, активно сприяв сепаратистським тенденціям.
Проте час запису й задокументована глибина залучення Глазьєва в тодішні українські події також підтверджують інший наратив цих подій. Зміст зазначених плівок доводить, що Росія - аж ніяк не додатковий третій актор або пізніший чинник, який втрутився в події лише тоді, коли спочатку неозброєні протести переросли в насильницькі конфлікти і призвели до перших збройних сутичок у квітні 2014 р. "Плівки Глазьєва" показують, що Москва вже була значною мірою причетна до всіх ще беззбройних протестів у Східній та Південній Україні зразу ж після перемоги Євромайдану наприкінці лютого - на початку березня 2014-го. Кремль стояв за (щонайменше) певною частиною сепаратистської діяльності за кілька тижнів до початку самої війни. Однак таємні довоєнні дії Москви в Україні наприкінці лютого й на початку березня залишалися тоді ще на диво невдалими на материковій частині України. Українська держава, навіть уражена й ослаблена недавньою повномасштабною революцією, мала на початку березня 2014-го ще вдосталь сили, аби протистояти підпільному й поки що невоєнному зазіханню Росії на суверенітет і цілісність України.
Генеалогія російсько-українського конфлікту після публікацій "плівок Глазьєва" постає в трохи іншому світлі, ніж до їх публікації. Ситуація тепер виглядає так, що Москва, або принаймні частина російського керівництва, наприкінці лютого 2014-го розпочала комплексну спробу формально чи неформально анексувати не тільки Крим, а й більшу частину материкової Південної і Східної України, тобто створити "Новоросію" відразу ж після перемоги Євромайдану. Але для того, щоб цей план задіяти, місцеві проросійські активісти мали спочатку дати певний юридичний і/або політичний привід для російської воєнної інтервенції. Офіційне використання російських військ за кордоном президент Путін, як відомо, легалізував спеціальною постановою Ради Федерації 1 березня (до червня) 2014 р. Проте для російської публіки й міжнародної аудиторії все ще було потрібне вагоме публічне обґрунтування насильницької російської територіальної експансії в Україну. А для цього у відповідному українському регіоні, що підлягає захопленню, спочатку мав бути прийнятий якийсь офіційний документ або мала відбутися якась скандальна політична подія, здатна послугувати паливом для пропагандистської машини Кремля. Відповідно оброблений російськими ЗМІ локальний інцидент в Україні зміг би забезпечити достатню легітимність для підготовки та проведення збройної "гуманітарної" інтервенції Москви на території України, що, зрештою, дозволило б анексувати окуповану область.
Цей сценарій було втілено у Криму. Розмови Глазьєва з російським імперіалістичним політиком Костянтином Затуліним і кримським проросійським сепаратистом Сергієм Аксьоновим, що містяться на плівках, ілюструють деякі деталі. Проте навіть у Сімферополі вирішальне засідання парламенту Автономної республіки, яким було ініційоване від'єднання Криму, мало бути зібране і примушене голосувати з допомогою воєнізованих підрозділів, створених Москвою, як згодом визнав в інтерв'ю горезвісний Ігор Гіркін ("Стрєлков").
Схожий план, як демонструють "плівки Глазьєва", Москва мала намір втілити в життя також у Харкові, Одесі та інших містах. Але, всупереч активному підбурюванню та втручанню Кремля, упродовж перших тижнів після перемоги Євромайдану Москва не дочекалася інших українських закликів на допомогу, на які вона, очевидно, покладала надії. "Громадянська війна" на Донбасі, що почалася тільки більш ніж через місяць після опублікованих розмов Глазьєва, очевидно, була всього лише "планом Б" Москви. Можливо, ці пізніші події стали наслідком розвитку імпровізованого, а не запланованого сценарію, який виник стихійно зі спочатку беззбройного, але невдалого підриву української держави з боку керованих з Росії промосковських активістів наприкінці лютого - на початку березня 2014-го. Знадобляться дальші викриття, свідчення й дослідження, щоб перевірити, деталізувати й повністю документувати перебіг цих подій.
Проте "плівки Глазьєва" вже тепер дають перший прямий доказ того, на що раніше вказували емпіричні дослідження, серед інших - Миколи Митрохіна й Антона Шеховцова: російське керівництво в цілому або ж важливе угруповання в Кремлі активно роздмухували східно-український громадянський конфлікт до того, як йому на зміну прийшло приховане російське збройне вторгнення на Донбас у квітні 2014-го. Тоді як як Митрохін і Шеховцов підкреслювали ультранаціоналістичні ідеологічні мотиви російських або тих, які підтримували Росію, активістів у Східній Україні, "плівки Глазьєва" ілюструють фінансову винагороду, яку Кремль або ж група під його керівництвом надавали промосковським т.зв. "антифашистам".
Звісно, щось схоже можна було підозрювати ще до опублікування "плівок Глазьєва", оскільки завжди існували дві явні суперечності в "україноцентричних" версіях походження конфлікту на Донбасі. По-перше, ранні порівняльні регіональні дослідження України акцентували деякі своєрідно "негромадянські" риси суспільства на українському Донбасі. Найбільш східна частина населення України характеризувалася як прорадянська, атомізована й патріархальна, на відміну від жителів інших регіонів України. Після проголошення Україною незалежності в 1991-му головні соціальні, політичні та економічні структури Донбасу, до того ж, захопили переважно напівкримінальний донецький клан і його політичне крило, т.зв. Партія регіонів. На цьому тлі було дивно, як добре й несподівано найбільш ностальгуючим за радянським минулим верствам донбаського суспільства вдалося навесні
2014-го організувати великий антиурядовий рух протесту без значної (офіційної) допомоги з боку домінуючого в регіоні донецького клану. Ще до появи "плівок Глазьєва" ця безпосередня передісторія російсько-українського конфлікту мала вигляд, щонайменше, неповний.
По-друге, тоді як доконфліктний український Донбас характеризувався певними соціально-культурними патологіями, у нього, звісно, було функціонуюче й структуроване соціальне життя. Як і в будь-якому іншому сучасному населеному регіоні світу, на Донбасі було (до негласного втручання Росії) безліч самостійних і взаємозалежних політичних, промислових, освітніх, культурних та інших установ із офіційними керівниками й неформальними лідерами, відомими чималій частині населення Донецького басейну. Проте, коли навесні 2014 р. розпочалося донбаське "повстання", здається, жоден широко відомий місцевий сановник не взяв у ньому помітної участі, не кажучи вже про те, щоб його очолити. Хоча Донбас (як і будь-яке інше регіональне суспільство) мав видатних політиків, журналістів, лікарів, підприємців, письменників тощо, очевидно, жоден або дуже мало хто зі знаменитостей Луганської і Донецької областей наважився стати коли не лідером, то принаймні офіційним учасником т.зв. "русской весны" 2014-го.
Єдиний широко відомий український політик, який був офіційно пов'язаний із псевдоповстанням на Донбасі, - це Олег Царьов, депутат Верховної Ради України до Євромайдану (під час народного повстання взимку 2013-2014 рр. він намагався депортувати близько трьох десятків іноземців, у тому числі й мене, з України). Царьов був упродовж певного часу спікером об'єднаного, але нині вже почилого в бозі парламенту "Новоросії" Луганської і Донецької т.зв. "народних республік". Однак Царьов - виходець не з Донбасу, а з сусідньої Дніпропетровської області - мабуть, найбільш проукраїнського російськомовного регіону країни. Інші ж лідери нібито повстання Донбасу і "народних республік" виявилися або російськими громадянами, як, наприклад, російські ультранаціоналісти "Стрєлков" і Олександр Бородай, або досі невідомими чи маловідомими представниками Донбасу. Серед них, наприклад, перший донецький "народний губернатор" Павло Губарєв, що був членом неонацистської організації "Русское национальное единство".
Хоча "плівки Глазьєва" не стосуються безпосередньо Донбасу, вони сприяють з'ясуванню причин цих суперечностей. Несправжнє народне повстання у Східній і Південній Україні, швидше за все, вже з самого початку - тобто з кінця лютого 2014 р. - скеровувалося й підтримувалося з Москви. Таким чином, "русской весне" на Донбасі не знадобилося активне місцеве громадянське суспільство, яке б могло організувати таке повстання. Оскільки політичне керівництво й ресурси для мобілізації та координації протестувальників, найпевніше, надавалися Москвою, залучення регіональних знаменитостей Донбасу або їх перетворення на лідерів цих протестів також не було потрібне для проведення і відносного успіху цього мнимого повстання.
"Плівки Глазьєва", таким чином, мають не тільки змінити історичний наратив і політологічні інтерпретації "української кризи", а й вплинути на західний підхід до Мінських угод. Зокрема, Захід має переглянути свою наполегливу вимогу до України якнайшвидше виконати політичні частини Мінських угод. Україна, як відомо, мусила піти на величезні політичні поступки Москві під час переговорів та підписання цих угод у вересні 2014-го і лютому 2015-го на тлі одночасних кривавих російських воєнних операцій в Іловайську та Дебальцевому.
"Плівки Глазьєва" також ілюструють, що, очевидно, немає достатнього локального соціального обґрунтування для особливих політичних привілеїв Донбасу (які загрожують серйозними наслідками), передбачених у Мінських угодах, і для значного зменшення суверенітету України на окупованих територіях. Популярна на Заході ідея доцільності київських політичних поступок сепаратистам у цих угодах базується на уявленні, що повстанський рух був, щонайменше, ініційований самим Донбасом і що цей "факт" мав бути відображений і в майбутньому статусі регіону. Але, як демонструють "плівки Глазьєва", південно- і східно-українське повстання з самого початку було менш народним феноменом, ніж це раніше здавалося. Якщо визнати значущість участі Росії у виникненні вже перших і ще неозброєних демонстрацій, вагомих імперських, а не тільки локальних джерел конфлікту, то стає очевидно, що політичну частину Мінських угод необхідно переглянути.
Мінський компроміс не може й далі розглядатися як результат обачного і збалансованого взяття до уваги деяких особливостей Донбасу, що буцім проявилися у виникненні місцевого т.зв. ополчення 2014-го. Швидше, майбутній особливий статус нині окупованих територій, передбачений Мінськими угодами, виглядає, після публікації "плівок Глазьєва", як винагорода за частковий успіх Росії в розпалюванні до того слабких сепаратистських тенденцій у Східній Україні після перемоги Євромайдану. Мінські угоди вже не можна представляти як таку собі угоду на користь специфічних регіональних інтересів Донбасу, а треба розглядати як наслідки втілення багатогранної (військової, дипломатичної, психологічної, політичної і т.д.) російської стратегії з підриву української держави. Успішна комбінація різних кремлівських відкритих і таємних інструментів "нелінійної війни" проти України відбилася в парадоксальних текстах двох договорів між українським урядом і сепаратистськими псевдореспубліками. Тому Захід повинен, визначаючи як свою санкційну політику щодо Росії, так і своє майбутнє ставлення до України, заново відповісти на запитання, коли, яким чином і чи варто взагалі Києву виконувати внутрішньополітичні статті Мінських угод.
Андреас Умланд, кандидат історичних наук (Dr. phil., FU Berlin), кандидат політичних наук (Ph. D., Cambridge), старший науковий співробітник Інституту євроатлантичного співробітництва в Києві та головний редактор англо-російсько-німецької книжкової серії Soviet and Post-Soviet Politics and Society ("Радянські і пострадянські політика та суспільство") видавництва "Ібідем" у Штутгарті.