Але про все це можна вже говорити в минулому. Єльцин виборов свою владу в особистому протистоянні з Горбачовим, протиставивши союзній номенклатурі російську, і йому не довелося щось змінювати в самій системі взаємин в еліті, готовій здатися на милість переможця — хіба що поставити на місце розперезаний депутатський з’їзд, і укласти 89 угод про ненапад із регіонами. Путін, як і кожен, хто одержав свою владу завдяки збігу випадкових обставин, чудово розуміє: якщо він збереже стару систему, йому доведеться змиритися з роллю її вічного заручника. Але такий розвиток подій не влаштовує ні Путіна, ні людей, котрі стоять за ним чи поруч із ним. Людей, що стоять поруч, — сірих, і аж ніяк не в яблуках пітерських чекістів — це не влаштовує, бо інакше їм доведеться розлучитися з мрією про довгострокове перебування в Кремлі: президент муситиме обіпертися на інших, виплеканих і запропонованих номенклатурою. А відтак їм доведеться змиритися з роллю тих, хто спізнився на розділ приватизаційного пирога, з роллю вічних аутсайдерів, чиї економічні можливості завжди залежатимуть від політики, а не від економіки...
Тож зміна відносин у владі — природне прагнення нових людей у Кремлі. Підкоряючись логіці цих змін, Путін уже не ставиться до «олігархів», як до політбюро — він їх сприймає радше як колективну перешкоду на шляху до влади. Підкоряючись логіці цих змін, Путін уже не прагне передоручати контроль над ситуацією в регіонах місцевим керівникам — йому ввижається, і небезпідставно, що вони позбавляють його справжньої влади, намагаються змусити центр задовольнитися лише представницькими функціями. Путін — на відміну від Єльцина — не вважає себе главою суперпрезидентської республіки, хоча йому вдалося реально перетворити законодавчу владу в пустопорожню декорацію, а Єльцин мусив враховувати розклад сил і в Державній думі, і в Раді Федерації. Путін намагається вишикувати вертикаль влади згори й донизу, єльцинський «Радянський Союз» — точніше те, що Єльцин вважав «Радянським Союзом», Путін намагається замінити «Російською імперією» — точніше, тим, що він вважає «Російською імперією»...
Економічний перерозподіл, мабуть, ще попереду, а поки що ми стаємо свідками перерозподілу політичного. Реформа відносин між Центром і регіонами, яка стала першою значною ініціативою глави держави, виявилася аж ніяк не декорацією. Справа навіть не в призначенні генералів представниками президента в п’яти із семи створених округів. І не в зміні процедури формування Ради Федерації, яка з 1 січня 2002 року припинить існування як палата представництва регіональних «баронів». Річ передусім у створенні досить продуманої та доконаної системи функціонування федерального округу.
Цього тижня президент Росії видав указ про створення управлінь Міністерства внутрішніх справ Росії в семи федеральних округах. Факт сам по собі, начебто, не дуже значний — але, з іншого боку, МВС лише одне з відомств, якому наказано створити окружні структури. Представники президента матимуть у своєму розпорядженні власну міліцію, податкову поліцію, службу безпеки, прокуратуру — словом, у їхньому розпорядженні буде ціла могутня структура влади, включаючи й військові округи, що, як відомо, збігаються з межами новоутворень... А повноваження республіканських президентів і обласних губернаторів помалу слабшають — нове податкове законодавство позбавляє їх грошей, змінена процедура формування Ради Федерації — місць у верхній палаті парламенту. Вони вже не є невразливими: президент дістав хоча б гіпотетичне право знімати їх із посад. І це тільки початок! Очевидним є не просто перерозподіл повноважень від регіонів до Центру — ми стаємо свідками добре продуманої зміни адміністративно-територіального устрою Росії, яка не потребує довгої та ризикованої процедури конституційної ревізії. Утім, я припускаю, що Конституцію змінять потім, узгодивши її зі сформованими реаліями.
Так у Росії явочним порядком з’являються сім нових суб’єктів федерації, сім республік, сім міні- держав із практично сформованою інфраструктурою. Ще трішки — і єдність Російської Федерації забезпечуватиме одна-єдина людина — президент країни.
У цьому й полягає вразливість плану Володимира Путіна: він годиться для нього, але небезпечний для Росії. Це блискучий план тимчасового правителя, котрий випадково вхопив владу та дбає про її зміцнення сьогодні. Нині ситуація справді стає зручною для Кремля: президент упевнений у собі, представники регіонів усім йому зобов’язані, до того ж змушені зважати на вплив регіональних лідерів... А завтра? Уявімо на мить, що федеральна влада ослабла — внаслідок чергової політичної чи економічної кризи в країні, а керівники республік та областей на той час втратили левову частку своїх можливостей і переорієнтувалися на представників у регіонах. Чи розуміє Володимир Путін наскільки серйозні можливості він надає — на майбутнє, звісно, — своїм представникам у федеральних округах?
За такого устрою держави нова Росія нагадуватиме аж ніяк не Російську імперію. Росія Путіна в найближчій перспективі скидатиметься на колишню Югославію — великі суб’єкти федерації (шість!), доконана структура управління в кожному, авторитет президента Йосипа Броз Тіто як гаранта існування, здавалося б, непорушної держави... Єдине, що не збігалося, — то це межі військових округів, що стало однією з причин югославських воєн.
Якщо план Володимира Путіна буде доведено до кінця, Російська держава сьогодні здобуде найсильнішу централізовану владу з періоду краху Російської імперії. Якщо план Володимира Путіна буде доведено до кінця, завтра ця держава може розпастися на сім складових швидко й майже безболісно — на першому етапі, позаяк військові округи легко перетворяться на армії новоутворень. Ну а потім деяким новим державам удасться консолідуватися, а решта, подібно до Боснії, почнуть розвалюватися по національних кордонах: навряд чи Татарстан чи Башкирія погодяться на статус провінцій Поволзької держави, а Кабарда чи Інгушетія схочуть стати автономіями Об’єднаної кавказької республіки... Мабуть, відносну стабільність можна гарантувати Далекосхідній республіці, Федерації Великої Росії (себто об’єднанню Центрального й Північно-Західного федеральних округів), Уральській республіці й Сибірській конфедерації...
Утім, Володимир Путін може не вельми хвилюватися: подібні події можуть статися вже після його президентства. І сучасники, скоріш за все, не звинувачуватимуть другого президента Росії в розвалі країни. Адже й жителі колишньої Югославії повинні, в принципі, розуміти, що саме Тіто створив усі передумови, щоб після його смерті вибухнула криза державності СФРЮ... Але згадують маршала радше з ностальгією, ніж з осудом: усе-таки останній лідер «великої країни». Історичне значення Володимира Путіна теж може полягати в тому, що він виявиться гарантом існування вибудуваної ним же системи владних відносин і — останнім лідером «великої країни»... Тож коли план Путіна реалізується, тим, для кого Росія передусім територія від Калінінграда до Камчатки, варто щодня молитися про довголіття і тривале правління цієї зовні непоказної людини...