Неймовірно велика кількість гучних і грізних подій у світі другої половини нинішнього жовтня трохи приглушила сенсаційність заяви про можливу наявність у Північної Кореї ядерної зброї. І Сполучені Штати, які частіше за все опиняються в епіцентрі чи поруч із найбільш резонансними та скандальними подіями, хоча й оголосили світу цю шокуючу новину, але не стали, як зазвичай, нагнітати ситуацію. Що, до речі, змусило багатьох спостерігачів дивуватися з цього приводу. Адже цілком логічним видається запитання — у чому причина такого відмінного ставлення Вашингтона до двох, за його ж визначенням, країн «осі зла» і «постачальників тероризму» Іраку та КНДР, на чолі яких стоять багато в чому рівнозначні за визначенням особи-«диктатори» і обидва з яких підозрюються у володінні зброєю масового знищення? Чому в першому разі Джордж Буш усіма силами схиляє світове співтовариство підтримати його ідею фікс про збройне повалення ненависного Саддама, а в другому — навіть не порушує питання про саму можливість військової загрози режиму Кім Чен Іра? Ще одне запитання, на яке так ніхто поки й не дав відповідь — які мотиви спонукали США приховувати таку важливу інформацію цілих два тижні? До речі, Пхеньян так жодного разу і не заявив про те, наскільки далеко він просунувся в розробці власної ядерної зброї.
Спецпосланцю США Джеймсу Келлі після відвідання на початку жовтня Пхеньяна, а також столиць країн–союзників США — Японії та Республіки Корея, — випало на долю першому з числа «чужих» дізнатися про ймовірне поповнення в «ядерному клубі». Весь цей тиждень він змушений був знову мотатися між Сеулом і Токіо, намагаючись координувати дії союзників у ситуації, котра, схоже, внесла суттєві корективи в геостратегічний розклад у Північно-Східній Азії. Приїзд Келлі до Пхеньяна став першим візитом американської офіційної особи з адміністрації президента Буша (останньою такою особою, котра відвідала Пхеньян у жовтні 2000 р., була Мадлен Олбрайт, держсекретар кабінету Б.Клінтона, більш поміркованого у своїй політиці щодо КНДР). Причому відбувся нинішній візит великою мірою завдячуючи зусиллям самої КНДР. Можна припустити, що Пхеньян переслідував далекосяжні цілі, приймаючи у себе посланця Вашингтона. Як і передбачалося, гість спробував натиснути й утрясти проблеми, що завжди хвилюють США, — плани щодо ядерних програм і зброї, прав людини тощо. І як легко було спрогнозувати, загартоване роками протистояння всякому зовнішньому впливу корейське керівництво на тиск не піддалося. Зате заявило: коли Вашингтон не відмовиться від своєї традиційної «недружньої» політики стосовно КНДР, бажання «поставити її на коліна», то іншого способу як із позиції сили Північна Корея в спілкуванні зі Сполученими Штатами для себе не бачить. Такою була офіційна реакція, із якою МЗС країни вважав за потрібне ознайомити всіх бажаючих. Цілком імовірно, саме тоді вашингтонському гостю відверто дали зрозуміти, що погроза невеличкої і вкрай бідної Північної Кореї не є такою вже голослівною.
КНДР зізналася в тому, що в порушення угоди, підписаної зі США 1994 року, не припиняла реалізацію програми ядерної зброї. Деякі спостерігачі схильні думати, що Пхеньян, уже набивши руку у питанні політико-економічного шантажу, вибрав час не випадково. Тоді США, наобіцявши всіляке сприяння, вдалося умовити Пхеньян не виходити з Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, про що КНДР заявила 1993-го. Нині Кім Чен Іру необхідні нові економічні гарантії та політична підтримка. КНДР уже на початку цього тижня заявила про згоду відновити діалог щодо своїх ядерних програм, але «спіткнулася» об вимогу Вашингтона негайно припинити всі роботи в цьому напрямку. Однак у разі відмови США від їхньої ворожої політики країна Чучхе готова повернутися за стіл переговорів.
Рух назустріч миру?
Звертає на себе увагу той факт, що останнім часом Пхеньян потроху налагоджує зв’язки із зовнішнім світом. Так, у 2000—2001 рр. було встановлено дипвідносини з такими ідеологічно далекими країнами, як Італія, Австралія, Філіппіни, Великобританія, Німеччина, Бельгія. Не можна не зауважити, як активно Північ останнім часом намагається налагодити мости з недружніми в минулому сусідами — Республікою Корея та Японією. І дуже небезуспішно. Історичною назвали першу зустріч «двох Кімів» у липні 2000 року. Таку ж оцінку отримав і дуже успішний вересневий візит у Пхеньян прем’єра Коїдзумі. Японія екстрено нарощує контакти з країною, із якою не спілкувалася понад піввіку. 29 жовтня в Куала-Лумпурі представники двох країн планують відновити переговори про можливість відновлення дипломатичних відносин.
До речі, ні Сеул, ні Токіо, що підкреслюють своє прагнення до збереження стабільності в регіоні, не стали робити різких рухів після того, як американські колеги ознайомили їх із «ядерною» новиною.
На завершеній у середу восьмій за останні два роки міністерській зустрічі представники двох Корей у підсумковій заяві записали: «З метою гарантій миру та стабільності на Корейському півострові Південь і Північ будуть активно співробітничати у вирішенні всіх питань, включаючи питання про програми ядерної зброї, за допомогою діалогу».
Взагалі Сеул уже давно є донором багатьох проектів у Північній Кореї, найчастіше збиткових. Президент РК Кім Де Джун пообіцяв днями, що його уряд «допомагатиме КНДР усвідомити зміни, що відбуваються в політиці республіки останнім часом». Президент також сказав, що саміт лідерів Південної Кореї, США та Японії, що відбудеться в рамках зустрічі у верхах Організації АТЕС 26—27 листопада в Мексиці, посприяє тому, щоб «оцінити останні події у взаєминах Пхеньяна із Сеулом, Вашингтоном і Токіо. Саме ці три держави вирішили взяти майбутнє Північної Кореї у свої надійні руки як члени тристоронньої координаційної комісії з питання визначення спільних підходів до КНДР.
Економічні реформи — крок до відкритості?
Безпрецедентним можна назвати й оголошене у вересні північнокорейським керівництвом рішення розпочати ринкові реформи в одній із найбідніших і ледь не найбільш закритих економік світу. Не можна сказати, що Північна Корея не робила раніше спроб привернути іноземних інвесторів: ось уже 11 років існує зона вільної торгівлі Раджин (Нацзин—Сонбонг) на кордоні з Росією, яка, втім, виявилася малоуспішною. Декрет про створення спеціального адміністративного району (САР) Сінийджу на кордоні з КНР за образом і подобою дуже успішних спеціальних економічних зон Китаю, був прийнятий парламентом країни 12 вересня. Багатьма це було відразу ж розцінено як сигнал про прагнення Північної Кореї якщо не порвати, то принаймні послабити багаторічні пута ізоляції від зовнішнього світу. Корейський лідер особисто вибрав підхожого, з його точки зору, керівника першого капіталістичного експерименту. Ним став 39-річний китайський бізнесмен із голландським громадянством Ян Бінь. Про успішність ділової хватки Яна, сироти з п’ятирічного віку, колишнього офіцера ВМС КНР, можна судити з того, що торік журнал «Форбс» назвав його другою найбагатшою людиною в Китаї, оцінивши його статки у 900 млн. дол. Капітал Ян Бінь нажив на вирощуванні квітів, чого навчився, живучи в Нідерландах.
Заповзятливий бізнесмен відразу активно узявся за справу. Але на початку жовтня Яна заарештувала китайська поліція за обвинуваченням в ухилянні від сплати податків, що визнав і сам Ян. Однак західні спостерігачі відразу угледіли в цьому політичну підкладку: арешт, на їхню думку, показав, що Пекін нервується і незадоволений тим, що перевірений комуністичний друг не порадився з ним із такого важливого питання. Усе ж здається, що старі соратники знайдуть спільну мову. Кажуть, що в ході недавнього візиту в Пекін пхеньянських офіційних осіб сторони домовилися про те, що Ян Бінь не очолюватиме САР, і, можливо, спільними зусиллями буде обрана постать, яка задовольнить обидві сторони.
А корейці все біжать, біжать, біжать...
Тим часом безсумнівне невдоволення Пхеньяна має викликати пасивна і не зовсім лояльна стосовно КНДР позиція Пекіна в питанні безперервних втеч північнокорейців на Південь із території Китаю через треті країни.
Днями після місячного затишшя ще троє молодих північнокорейців проникли в німецьку школу в Пекіні в пошуках притулку і з надією вирушити до Південної Кореї. Попередні 15 чоловік, що проникли на цю ж територію, були переправлені в РК 11 вересня.
Із початку осені квартали Пекіна, в яких розташовуються дипломатичні представництва іноземних держав і міжнародних організацій, у черговий раз відгородилися від навколишнього світу додатковими залізними загорожами, стовпчиками, що перекривають проїзд автомобілям, які не мають щастя мати дипломатичний номер. Охорону їх також посилено і озброєно додатково вогнепальною зброєю та кийками. Поліція невеликими групками тепер розставлена через кожні 20—30 метрів, у проміжку між ними легко вираховуються люди в цивільному, котрі прискіпливо перевіряють документи у всіх осіб азіатської зовнішності.
Осіння активізація «шибінів» — солдатів озброєної народної міліції — стала відповіддю на нову хвилю спроб північнокорейців вирішити свої проблеми з участю західних дипломатів. А прецедент було створено у середині березня 25 корейцями, котрі прорвалися у посольство Іспанії і зажадали політичного притулку в РК. Це викликало бурхливу реакцію як у Китаї, так і за його межами. Усе гадали, як Пекін, котрий опинився поміж двох вогнів, вийде з пікантної ситуації. З одного боку — давній союзник і сусід Пхеньян, із яким КНР, до того ж, пов’язують зобов’язання договору про видачу біженців, з іншого — стратегічно важливі економічні партнери Південна Корея і Захід, які погрожують обвинуватити Китай у неповазі демократичних норм у разі передачі втікачів у руки правосуддя КНДР. Пекін тихо і без зайвого шуму дозволив перебіжчикам відбути в Сеул через Філіппіни наступного ж дня. Натхнені небувалим везінням співвітчизників, групи північнокорейців просто рвонули до столиці. За минулі місяці «набігам» піддалися території посольств Німеччини, США, Канади, Еквадору, а також консульства США та Японії в місті Шеньяні. При цьому ніхто з тих, кому вдалося обминути озброєну охорону, не був переданий у руки представників Пхеньяна. Їх усіх переправляли на жаданий Південь через треті країни, частіше за все через Філіппіни.
Усього за цей рік питання зміни громадянства КНДР на громадянство РК оригінальним способом спробували вирішити понад сотні громадян Північної Кореї, котрі напівлегально і майже по-жебрацьки животіють у китайських районах, що межують із Північною Кореєю, зокрема у провінції Ляонін. За деякими оцінками, від 100 до 300 тисяч північнокорейців переховуються в прикордонних районах, намагаючись затертися серед громадян КНР — етнічних корейців. Статусу біженців вони не мають. До Південної Кореї за останні роки вдалося добратися майже двом тисячам північних братів.
Війна між Північчю та Півднем Корейського півострова 1950—53 років закінчилася перемир’ям, яке за роки, що минули відтоді, так і не стало миром. Всі ці роки Південь і Північ торочили про возз’єднання кожна зі своїх позицій, вважаючи процес необоротним. Проте останнім часом дедалі більше спостерігачів схиляються до думки, що такий сценарій не дуже потрібен жодній зі сторін. Північнокорейському керівництву з причини усвідомлення того, що йому, із зрозумілих причин, не буде місця у верхівці нової батьківщини. У Південній Кореї, не без допомоги досвіду об’єднання Німеччини, стає дедалі зрозумілішим, що «задоволення» ляже непомірним (за деякими оцінками, йдеться про трильйони доларів) економічним вантажем на дуже процвітаючу нині державу. Не виключено, що принаймні найближчим часом нам не доведеться стати свідками падіння нової берлінської стіни — демілітаризованої зони.