Виступаючи в Страсбургу перед членами Європарламенту, голова Ради ЄС Дональд Туск висловив сподівання, що Лондон може переглянути рішення про вихід з Євросоюзу.
Він нагадав, що серця європейців "як і раніше відкриті" для Великої Британії і що ЄС прийме бажання британців зберегти повноправне членство в об'єднанні. Йому вторив голова Єврокомісії Жан-Клод Юнкер, який також звернувся до Лондона з проханням почути заклики з Брюсселя.
Через півтора року після референдуму і майже через рік після офіційного початку переговорів про вихід бажання зупинити Брекзит не полишає європейських політиків. Причина цього не ностальгія за європейським порозумінням і не щира любов до Великої Британії. Просто Брекзит виявився явищем надзвичайно незручним і небезпечним для всіх його учасників по обидва боки Протоки.
Як улаштувати розлучення з одним із членів ЄС (та ще й одним з найсильніших) і при цьому не поставити під загрозу всю європейську інтеграцію - завдання, рішення якого нині не має ніхто. Причому меншу проблему становлять конкретні, секторальні питання. Вони, мабуть, істотні лише для Лондона, адже протягом перехідного періоду (Брюссель наполягає, що він має закінчитися 31 грудня 2020 р.) Велика Британія і далі підкорятиметься законодавству ЄС у повному обсязі, без вилучень і змін у зобов'язаннях.
Основні проблеми - політичні, пов'язані з неминучими наслідками Брекзиту для всієї європейської політики.
Передусім утруднення спричиняє сама процедура переговорів щодо Брекзиту. Сторони перебувають у найжорстокішому цейтноті. Адже вихід Великої Британії має завершитися наприкінці березня 2019 р., а переговори треба закінчити вже в жовтні нинішнього, щоб дати час парламентам країн-учасниць ратифікувати майбутню угоду. Враховуючи нинішній стан переговорів, устигнути у встановлений термін навряд чи вдасться. Очевидно, що, коли готували статтю 50 Договору про ЄС, її автори не уявляли собі, наскільки ускладниться внутрішнє регулювання ЄС і як нелегко буде реалізовувати процедуру розлучення.
Імовірно, можна було б організувати процедуру Брекзиту ad hoc, зробити переговори неформальними, не прив'язаними до вимог договору (які до того ж прописано в доволі загальних рисах). Але, по-перше, сторони не зацікавлені затягувати процес переговорів. Самі лише економічні ризики тривалої невизначеності в долі єдиного ринку ЄС переважають прагнення побудувати переговори на принципах співробітництва сторін. По-друге, Брюссель так і не змінив гостро негативного ставлення до результатів британського референдуму, через що в логіці його дій угадується бажання покарати Лондон за спричинені незручності.
Тому ЄС явно має намір використати слабкість британської позиції в переговорах: Велика Британія більш уразлива до політичної невизначеності, викликаної Брекзитом, і тому більшою мірою зацікавлена в якнайшвидшому завершенні переговорів. У цих умовах Європейський Союз має більше можливостей впливати на порядок денний діалогу.
Однак і високопоставлені чиновники Євросоюзу, і члени Європарламенту частіше говорять не про порядок денний Брюсселя, а про порядок денний Лондона. Претензії щодо неспроможності уряду Терези Мей подати всебічний і повний план виходу - одна з найпопулярніших тем у ЄС. Такий підхід може здатися дивним, бо йдеться про формальну процедуру, визначену документами Європейського Союзу, а отже, саме Брюссель має грати першу скрипку. Проте позиція чиновників Євросоюзу логічна.
Справді, процедури виходу не деталізовано, за загальними принципами й підходами слід визначити безліч конкретних кроків. І, природно, в Брюсселі не хочуть брати на себе відповідальність за неминучі в такій ситуації помилки: їх можуть розцінити як свідчення розгубленості й неготовності працювати під значним політичним тиском. Розумно віддати ініціативу, а разом з нею і всю повноту відповідальності, Лондону. Усі помилки буде віднесено на рахунок британської сторони, що зробить останню більш зговірливою, а позицію ЄС - зовні більш ґрунтовною і продуманою.
Адже для ЄС вихід Великої Британії справді обіцяє поглиблення невизначеності - у політиці, економіці, сфері безпеки. Без Лондона втратиться баланс сил, який вибудовували десятиліттями: Велика Британія, Німеччина і Франція врівноважували вплив одна одної і тим самим гарантували, що в Євросоюзі не з'явиться явного гегемона. Без Лондона ця конфігурація сил, що лежить в основі сучасної європейської інтеграції, безповоротно зруйнується.
Страхи багатьох європейців пов'язані з імовірним зростанням впливу Берліна.
Почасти ці побоювання підтверджує активна позиція німецької сторони в переговорах про вихід Великої Британії. Зокрема, з подачі німецького міністра закордонних справ Зігмара Габріеля Берлін зайняв досить жорстку позицію щодо формату майбутньої торговельно-економічної угоди з Лондоном: Німеччина не згодна на особливий статус Великої Британії і наполягає на тому, що майбутня угода має стати типовою для всіх третіх країн, наприклад для Туреччини й України. Іншими словами, колишніх заслуг Лондона не братимуть до уваги, і ставлення до нього не відрізнятиметься від зв'язків з іншими партнерами.
Цю позицію відображено у пропозиції ЄС укласти з Великою Британією угоду за прикладом нещодавно підписаного торговельного договору з Канадою. Пропозиція, яку Тереза Мей вважає неприйнятною.
Німецькі пропозиції, по суті, спрямовані на визначення всієї політики партнерства ЄС (і, певною мірою, всієї зовнішньої політики Євросоюзу), при цьому вони однобічні й не обговорювалися з партнерами по ЄС. Чимало політиків в інших країнах ЄС бачать у нинішньому німецькому політичному дискурсі втілення планів Берліна одноособово визначати політику всього об'єднання.
Не менш суттєвою проблемою для внутрішньої стабільності ЄС може стати політика середніх і малих держав об'єднання. Слабкість Лондона вже намагається використати низка таких країн. Наприклад, Іспанія - під шумок вирішити проблему Гібралтару.
Офіційні заяви Мадрида виглядають примирливими: Іспанія не хоче на догоду власним інтересам ставити під загрозу домовленості Лондона й Брюсселя. Але під час перших робочих переговорів іспанських і британських представників щодо Гібралтару, які сторони провели в середині січня, іспанські дипломати знову нагадали про можливість заблокувати угоди про Брекзит, якщо Лондон не братиме до уваги "законних інтересів Мадрида в Гібралтарі". Коли згадати, що не дуже давно про можливе вето Мадрида говорив головний переговірник ЄС із питань Брекзиту Мішель Барньє, скидати іспанський шантаж із рахунків не варто.
Ірландія, своєю чергою, прагне отримати для себе вигоди від виходу міжнародних корпорацій з Великої Британії: Дублін не полишає надії стати новим Лондоном, перетягнувши європейські штаб-квартири провідних гравців світового бізнесу до себе.
Чималу небезпеку становить також брак єдності основних британських політичних гравців щодо стратегії виходу країни з ЄС. Ба більше, єдиної стратегії не має навіть правляча партія. Так, частина членів британського кабінету підтримує плани змінити візове регулювання для громадян ЄС ще до закінчення перехідного періоду. А це суперечить зобов'язанням, узятим Великою Британією на себе в грудні минулого року. Замість спільної роботи зі складання й реалізації програми виходу британські політики схильні використати Брекзит у боротьбі за владу.
Таке несерйозне ставлення до однієї з найбільш значних подій післявоєнної британської політики змушує нервуватися європейців. Невипадково в ЄС розробляють плани на випадок, якщо договору з Великою Британією не буде підготовлено у встановлений термін.
Нарешті, щойно Лондон опиниться за межами ЄС, старого, давно забутого значення знову набуде поняття "європейська політика". Вона більше не буде уречевлена лише євроінтеграцією, та й сама Європа перестане так уже однозначно ототожнюватися з Євросоюзом. У європейській політиці знову з'явиться безліч вікон можливостей і для політики великих держав, і для балансування малих держав між регіональними центрами сили.
Перший крок до реставрації колишніх схем політики Старого Світу вже зроблено. Діалог, що відбувся під час візиту французького президента Еммануеля Макрона до Лондона, можна сприймати як спробу британської сторони укласти "велику угоду" - пакет домовленостей, які дозволять Лондону залишитися ключовим європейським гравцем навіть після виходу з ЄС.
Мей навіть пішла на поступки щодо біженців, однієї з найгостріших проблем британської політики, пов'язаних із Брекзитом. Британський прем'єр запропонувала Парижу прийняти в себе частину біженців, що перебувають нині в Кале. Макрон, своєю чергою, ще напередодні візиту заявив про особливі інтереси Франції (передусім - півночі країни) у переговорах щодо Брекзиту: позиція якщо не сепаратна, то вже точно така, що йде врозріз і з прагненням Берліна домінувати у переговорному процесі, і Брюсселя - забезпечити єдиний фронт членів ЄС у діалогу з Лондоном. Компроміс між Лондоном і Парижем може стати першою ластівкою нової європейської політики - цікавої і мало передбачуваної.
Очевидно, що найліпшим рішенням для всіх зацікавлених сторін у цій ситуації стане відмова від Брекзиту й повернення Лондона в лоно європейської сім'ї. Можна заперечити, що такий крок суперечитиме волі виборців і порушить демократичні принципи британської політики. Але, як сказав представник Лондона на переговорах щодо Брекзиту Девід Девіс, "якщо демократія не може змінити свою позицію, це вже не демократія".