Президент США Джозеф Байден і прем'єр-міністр Іраку Мустафа Аль-Кадхімі на зустрічі у Вашингтоні узгодили завершення американської військової місії в Іраку в її нинішньому вигляді. Це не означає виведення всіх американських військових, які залишаються там. Але це означає, що вони не будуть виконувати бойових функцій, лише сприятимуть урядовим силам у підтримуванні стабільності.
В Іраку залишається близько 3,5 тисячі іноземних військ, із них 2,5 тисячі — американські, переважно спеціального призначення. Це рештки міжнародної місії на чолі зі США, розгорнутої в Іраку та Сирії 2014 року для протидії «Ісламській державі Іраку і Леванту» (ІДІЛ). Початкова чисельність американських військових на полі бою у двох країнах була обмежена — близько 10 тисяч. Але наземну частину операції підтримували значні ударні можливості прилеглих військових баз та морських авіаносних груп.
Зі знищенням ІДІЛ чисельність американської місії скорочувалася. 2019 року, рішенням адміністрації Дональда Трампа, її було зменшено в Сирії до тисячі осіб із частковою передислокацією до Іраку. 2020 року американську місію в Іраку було скорочено з 3 до 2,5 тисячі. Тепер і ця частина місії змінить свій характер з бойового на консультаційний і, ймовірно, буде ще більше скорочена.
Попередня коаліційна військова операція на чолі зі США в Іраку тривала з 2003-го по 2011 рік. Вона була масштабна: в ній брали участь понад 100 тис. військовослужбовців, без урахування підтримки з моря та військових баз у сусідніх країнах. Розгортання місії Вашингтон виправдовував тим, що Ірак нібито прискорено розробляв зброю масового ураження. У це не вірили впливові європейські союзники США, що ледь не розкололо трансатлантичну єдність. Зброї масового ураження в Іраку не знайшли. Але міжнародна коаліція, котра діяла за мандатом Ради Безпеки ООН, досягла іншої мети — знищила режим Саддама Хусейна і залишила після себе в Іраку нову життєздатну владу.
Операція проти ІДІЛ, у певному сенсі, продовжувала американське залучення в Іраку, розпочате на початку 2000-х. Тому можна говорити про завершення адміністрацією Джозефа Байдена вже другої після Афганістану тривалої операції американських військ, розпочатої Джорджем Бушем-молодшим. Але є важлива відмінність: Іраку не загрожує повернення екстремістських сил, знищених американськими військами, і руйнування створених із їхньою допомогою нових державних інститутів.
Американська місія, що добігає кінця, під час свого розгортання не суперечила інтересам основних політичних груп 40-мільйонного Іраку — шиїтському півдню, сунітському центру та курдській півночі. Ворог був спільний. Але з розгромом ІДІЛ, про що в Іраку було оголошено 2017 року, почала зростати напруга між американською місією та шиїтськими проіранськими групами. Шиїтські добровольчі загони в Іраку, які воювали з ІДІЛ, були інкорпоровані в урядові сили, принаймні номінально. У самій системі влади Іраку американська військова місія ставала непопулярною.
У сучасного Іраку два ключових міжнародних партнери — США та Іран. Коли з обранням Дональда Трампа 2016 року відносини між ними загострилися, Багдад опинився у складному становищі. Ситуація стала вкрай конфліктною після знищення в Іраку на початку 2020 року групи високопоставлених іранських військових на чолі з одним із архітекторів протидії ІДІЛ генералом Касемом Сулеймані. Після цього продовження присутності американських військ стало для Багдада політично заважким.
Рік тому Трамп провів переговори з прем'єром Іраку, згладжуючи негативні ефекти. Але атаки на американські сили посилювалися. Остання гучна атака відбулася буквально напередодні візиту Аль-Кадхімі до Вашингтона для зустрічі з Джозефом Байденом.
З одного боку, чинний уряд Іраку явно хотів би продовження американської підтримки, і вона була йому обіцяна. З іншого — країна залежить від Ірану в багатьох сенсах, включно з поставками газу та електрики, які обмежуються через накопичення боргів. Причому борги пов'язані не тільки з власними хронічними економічними проблемами, а й із неможливістю деяких платежів через американські санкції проти Ірану. Це загострює політичні проблеми Іраку перед парламентськими виборами, які мають відбутися через три місяці.
Є резолюція, прийнята іракським парламентом слідами вбивства Касема Сулеймані, яка вимагає завершення американської військової місії. Цю вимогу підтримують більшість політичних сил країни. Тому в Аль-Кадхімі не було інших варіантів, крім як просити Джозефа Байдена вирішити проблему з американською військовою присутністю в політично прийнятній формі.
Тегеран явно підштовхував Багдад озвучити вимогу про завершення американської військової місії. До ініціювання США переговорів про повернення до виконання Спільного всеосяжного плану дій щодо іранської ядерної програми таку вимогу можна було б інтерпретувати як спробу Ірану посилити власну військову присутність в Іраку.
Але зараз, схоже, головний іранський інтерес, трансльований Аль-Кадхімі у Вашингтоні, — зняти санкції. У цьому контексті, завершення американської військової місії, швидше, сприймається в Тегерані як жест американської доброї волі, що прискорює переговори з ядерної програми. Саме на цих переговорах обговорюється, коли і в якому обсязі санкції буде знято.
Для Іраку найкращим варіантом була б нормалізація відносин між США та Іраном. Але, доки переговори між ними не завершені, Багдад вимушений маневрувати. У червні президент Єгипту та король Йорданії відвідали Ірак для тристоронніх переговорів. Це перший візит лідера Єгипту до цієї країни з 1990-х.
Не менш важливим маневром може стати зближення Багдада з Пекіном. Ще 2019 року країни підписали угоду про масштабні інвестиції. Перед самим візитом Аль-Кадхімі до Вашингтона було оголошено про підписання низки контрактів із китайськими компаніями для реалізації проєктів у рамках китайських же кредитів. Сюди входять розвиток нафтовидобутку на півдні з розширенням експорту через Перську затоку, будівництво транспортної інфраструктури та аеропорту поблизу столиці країни Багдада.
Років десять тому США могли б нервово відреагувати на китайські інвестиції в нафтовий сектор Близького Сходу. Але нині адміністрація Джозефа Байдена набагато більше переймається зеленою енергетикою. Вона має почати впливати на глобальний розвиток уже в цьому десятилітті і стати домінуючою в середньостроковій перспективі. Нафта явно перестала бути тригером військово-політичних реакцій США на Близькому Сході, навіть перед перспективою розширення китайського впливу.
До того ж навряд чи Ірак такий уже цікавий партнер для Китаю. Одна річ — торгувати зі США й освоювати «безгоспні» ресурси в Африці. Але інша — втягуватися у сплетіння конфліктних інтересів далеко не економічної природи. Свого часу проблемні для Вашингтона країни легко отримували радянську допомогу. СРСР розраховував так підірвати сили США, та тільки підривав власні. Навряд чи Китай не розуміє цієї пастки й легко готовий роздавати гроші без надійної страховки своїх інтересів.
Багдад отримав від Вашингтона те, чого просив: конверсію американської військової місії — зі збереженням партнерських відносин. США натомість зробили ще один крок у вибудовуванні нової конфігурації сил на Близькому Сході — зі зменшенням американського залучення. Тренд задала попередня адміністрація. Але підходи Джозефа Байдена істотно відрізняються від підходів Дональда Трампа, насамперед стосовно Ірану.
У випадку з Іраком проявився новий важливий аспект. Він полягає в тому, що Вашингтон не посилюватиме підтримки проблемних країн тільки для того, щоб обмежити вплив на них Пекіна. США, швидше, збережуть за собою «золоту акцію» впливу, де це необхідно, давши таким країнам можливість бути тим, чим вони хочуть бути, а Китаю — вирішувати вже неактуальні для глобального розвитку проблеми.