«Я не знаю, за ким із них мені плакати», — слова, що промовив у розпачі близький соратник польського президента Міхал Камінські, досі відлунюють над Польщею. Хоча будь-які слова неадекватні і будь-яких сліз — замало для того, аби висловити весь жах трагедії, що сталася тиждень тому під Смоленськом. Нас вчать, як уникати кошмарів уві сні, але ми досі безсилі, коли ці страхіття стають частиною нашого реального життя... І жорстоко примушують, попри траурне море ще свіжих біло-червоних квітів та запалених лампадок, рухатися далі…
Примирення чи відчуження?
У трагедії під Смоленськом є багато вимірів, але російський, безперечно, один із ключових. Існують дві діаметрально протилежні версії того, як саме загибель польської еліти на російській території і в російському літаку позначиться на відносинах Польщі та Росії. А відтак — і на ситуації у всьому регіоні. Перша зводиться до певного катарсису в діалозі Варшави й Москви. Підставою для такого кроку має бути начебто не зміна зовнішньополітичних пріоритетів Польщі і Росії, а зміна настроїв поляків та росіян у сприйнятті одне одного. Путін, який обіймає Туска у смоленському лісі, і фільм Вайди «Катинь» на центральних російських каналах — найпоказовіші сигнали такого примирення.
Інший варіант — катастрофа президентського літака лише поглибить відчуття поляків: усе, що пов’язане з Росією, несе загрозу безпеці Польщі. Так, ніхто з поважних польських представників жодного разу не звинуватив східного сусіда в тому, що літак розбився, але такі деталі, як запропонована деякими російськими чиновниками версія про «хороших» російських диспетчерів та неслухняних польських пілотів, уже викликала масу обурення в наших західних сусідів.
Навіть сама характеристика «друга Катинь», якою густо рясніють тамтешні медіа, — доволі неоднозначна в контексті відносин Польщі і Росії. З подіями 70-річної давності нинішню трагедію справді поєднує те, що під Катинню, як і в 40-му році минулого століття, загинуло чимало представників польської еліти. Однак, на відміну від тих історичних подій, вони не загинули за наказом з Москви, їх не вбивали, а їхнім сім’ям не потрібно чекати роки, аби дізнатися правду. Називати смоленську трагедію другою Катинню — апріорі ставити питання про роль Росії в тому, що сталось у смоленському лісі.
Є думка, що характер впливу смоленської трагедії на відносини Росії та Польщі не в останню чергу залежатиме від того, наскільки поляки — як тамтешні еліти, так і пересічні мешканці нашої сусідньої країни — будуть задоволені результатами розслідування і наскільки це розслідування вважатиметься в Польщі справді відкритим і неупередженим. Недаремно, мабуть, у польському Інтернеті багато пишуть про виняткову важливість недопущення другої «катинської брехні».
Інше питання, що в деяких поляків, із якими доводилося впродовж тижня спілкуватися, склалося враження, буцімто несподівана душевність Путіна і Медведєва не в останню чергу може бути пов’язана з відчуттям їхньої провини перед польським президентом. І хоча таке ж відчуття провини можна адресувати добрій частині польського політикуму чи, скажімо, деяким євросоюзівським функціонерам, які безпощадно критикували польського президента та його брата (а після відомого обстрілу кортежу Качиньського й Саакашвілі в Грузії навіть жартували: «який президент, такий і теракт»), — поляки знають, що кажуть: як і в Україні, у Польщі кремлівське керівництво дуже вправно розіграло ситуацію «свій прем’єр — чужий президент». Владімір Владімірович не приховував, що на пам’ятні заходи в Катинь свідомо був запрошений саме польський прем’єр. Лєх Качиньський бував у Росії раніше — але тільки в Катині, і тільки з приватним візитом. Жодного разу не бував у Москві, хоча планував це зробити вже незабаром — у День Перемоги. Лаштуючись цього разу в Катинь, польський президент жартував: «Сподіваюся, мені дадуть візу…».
Багато хто не розумів нав’язливого бажання президента Качиньського їхати до Катині вслід за прем’єром. Хоча він і не їхав услід — це вони полетіли раніше, аби не перетинатися з польським президентом. Президент і сам начебто останніми днями сумнівався, чи варто це робити. Однак після досить розмитого і блідого виступу Путіна на урочистостях, Качиньському хотілося вшанувати жертв по-справжньому, а не «в рукавичках», що начебто зробив Туск.
Хто б міг подумати, що справжнє вшанування давніх жертв відбудеться ціною жертв нових, а президентство Качиньського насправді виявиться шляхом до Катині. І тільки така ірраціональна та безглузда загибель стількох представників польської еліти, включно з президентом, відкриє нарешті очі на трагедію мільйонам росіян. І, можливо, на роль Сталіна в історії загалом. Недаремно ж після перегляду фільму «Катинь» Вайди в Інтернеті з’явилися заклики відомих (і не дуже) росіян особисто зривати всі плакати зі Сталіним у Москві напередодні 9 травня.
Зрозуміло й інше: показове примирення з Польщею, безумовно, вигідне Росії. І, хоч як це парадоксально, ціна такої вигоди зросла в період президентства Качиньського. Це завдяки його зусиллям Польща, яка ввійшла до ЄС і НАТО ще до приходу Качиньського в президентський палац, банально не розчинилася в цих структурах. Його майже маніакальне бажання — аби Польщу поважали і з нею рахувалися — інколи втілювалось у життя таким чином, що викликало лише роздратування й тотальне неприйняття у країнах — старожилах ЄС, — проте, зрештою, стало реальністю. Здатність президента Качиньського по два роки блокувати підписання нової угоди між Росією і Євросоюзом, незважаючи на громи й блискавки у Берліні та Брюсселі, його вміння коригувати заяви так само непоступливої у своїх позиціях канцлера Меркель з приводу ситуації в Росії, що трапилося кілька років тому на саміті в Самарі, — зробили Польщу одним зі щасливих власників золотої євросоюзівської акції. Бо лояльність Польщі — це лояльність ключового виразника «нової Європи». Схилити її на свій бік — означає спонукати й інші насторожені до Росії країни Центрально-Східної Європи зробити те ж саме.
Чи наважиться Ярослав?
Смоленська трагедія трапилася, коли польська політична еліта перебувала у передчутті офіційного старту президентської кампанії. Лєх Качиньський не встиг стати офіційним кандидатом — начебто планував зробити це 23 травня у Лодзі. Його головний суперник — представник «Громадянської платформи» і спікер сейму Броніслав Коморовські — тепер, за іронією долі, ще до виборів виконує обов’язки президента. В авіакатастрофі загинув й інший поважний кандидат у президенти — представник польської лівиці і колишній міністр оборони Єжи Шмайдзинські.
Як трагедія позначиться на передвиборних розкладах у Польщі — спрогнозувати наразі не береться ніхто. Більше розмов про те, в якій атмосфері відбуватиметься сама кампанія. Поляки хочуть вірити, що війна на знищення противника кане в минуле, принаймні на певний час. Що трагедія так чи інакше об’єднає польські еліти й поляків загалом (хоча війна навколо поховання Лєха Качиньського та його дружини на краківському Вавелі поруч із генералом Пілсудським уже дає підстави сумніватися в цьому). «Якби не було такого протистояння між Туском і Качиньським, останній не летів би в Катинь окремо», — не втомлюються повторювати в сусідній країні…
Інакше навряд чи може бути: важко собі уявити кандидата в президенти, котрий наважиться критикувати представника партії «Право і Справедливість» (ПіС), яка внаслідок катастрофи під Смоленськом втратила не лише свою головну опору — президента Польщі, а й політиків, котрі могли б на певний час перебрати на себе керівництво партією, як, скажімо, глава парламентської фракції Гражина Генсіцка чи права рука керівника партії Пшемислав Гошевський, який полетів до Катині замість… Ярослава Качиньського. Останній ще до вечора п’ятниці був упевнений, що супроводжуватиме брата, проте передумав через хворобу матері.
Як катастрофа позначиться на партії «Право і Справедливість» (ПіС), очолюваній Ярославом, — сьогодні, можливо, найбільша загадка польської політики. Поки що лише відомо, що партія буде представлена на виборах своїм кандидатом (як, до речі, і СЛД). Ярослав раніше не приховував, що хотів би повернутись у прем’єрське крісло, проте зовсім незрозуміло, чи знайде він у собі сили бодай мінімально дистанціюватися від трагедії і приділити увагу її гідному представленню на найближчих виборах. Деякі польські експерти припускають, що Ярослав Качиньський, можливо, вже ніколи не повернеться до активного політичного життя. Адже раніше вся його стратегія будувалася на такому собі політичному family business: брат — президент, він — можливо, прем’єр.
Підстав говорити про те, що Ярослав сам балотуватиметься на нинішніх виборах, наразі не помітно. Депутати від ПіСу в кулуарах запевняють, що таких речей у партії ще не обговорювали, але якщо Ярослав Качиньський вирішить це робити — партія його, безперечно, підтримає. Такого сценарію ніхто не виключає ще й тому, що вибір у прорідженого катастрофою ПіСу вкрай обмежений. Незважаючи на те, що в дуеті Качиньських Ярослав виступав у ролі такого собі злого поліцейського і що саме з його вуст звучали найрадикальніші заяви, експерти зауважують, що поляки люблять голосувати за тих, хто в біді. Уявити ж кандидата, котрий би постраждав більше, ніж Ярослав, — неможливо. Але чи виявиться хвиля співчуття до брата покійного президента такою ж потужною, як сьогодні, — через два місяці, в день голосування?
На руку ПіСу грає й те, що польські виборці не люблять, коли влада в країні належить виключно одній політичній силі. Брати Качиньські як ніхто це розуміли: після перемоги на парламентських виборах у 2005 році вони призначили прем’єром не Ярослава Качиньського, а Казімієжа Марцінкевича. І зробили це для того, аби поляки не подумали, буцімто брати вирішили монополізувати владу. Такий хід дав змогу Лєху Качиньському перемогти на президентських виборах, що відбулися вслід за парламентськими. І лише коли останній утвердився в президентському кріслі, уряд Марцінкевича був відправлений у відставку і Ярослав зайняв бажане крісло глави уряду.
Сьогодні вся повнота влади у Польщі належить протилежному табору — «Громадянській платформі» прем’єра Туска. Один необережний жест цієї політичної сили — і польські виборці можуть укотре натякнути: краще здоровий баланс, аніж монополія однієї політичної сили. Не факт, що такий натяк вони зроблять уже в червні, під час президентських виборів, але під час наступних парламентських, на яких Туск планує виграти й залишитися прем’єром, — цілком можливо. Тим паче що останніми роками ми бачили Дональда Туска, який перебував у стані політичної війни з братами Качиньськими. Ця війна його, безумовно, загартувала як лідера і сприяла зростанню його популярності. Скажу більше: якби не Лєх Качиньський, можливо Туск і залишився б у сприйнятті польської громадськості таким самим м’якотілим політиком і слабким лідером, образ якого завадив йому стати президентом п’ять років тому.
Українська асиметрія
Смоленська трагедія, можливо, стала першим в історії україно-польських відносин випадком, коли про Польщу в Україні говорили більше, ніж про Україну в Польщі. Точніше, про Україну в Польщі цього разу не говорили зовсім. Вона, очевидно, пройшла десь біжучим рядком, коли нарешті оголосила траур, але триденна жалоба Бразилії виявилася все ж таки новиною важливішою…
Дивна асиметрія в україно-польських відносинах, коли Україна фігурувала в Польщі на всіх рівнях і Польща старалася клонувати власну історію європейського успіху на українському прикладі, а Київ вважав, що у Варшаві зобов’язані це робити довічно, не вимагаючи нічого натомість, стала звичною справою у діалозі двох країн ще, мабуть, до президентства Лєха Качиньського, але при ньому такі тенденції лише посилилися.
Лєх Качиньський, безумовно, ввійде в історію відносин двох країн як політик, котрий бажав бачити ці відносини більш симетричними. Він охоче компенсував (як і чимало інших польських політиків ) за рахунок України брак відносин з іншим, більш потужним гравцем на Сході — Росією. Він зустрічався з Ющенком понад 40 разів за останніх п’ять років. Якби не він та не міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорські, Україна, швидше за все, так і не отримала б від НАТО на Бухарестському саміті більш ніж чіткого формулювання: «Україна і Грузія будуть членами Альянсу». Якби не член його команди Павел Коваль, який свого часу виносив у надрах польського МЗС ідею «Східного партнерства», а тепер очолює в Європарламенті групу зв’язків з Україною, Київ міг би так і залишитися запакованим разом із Марокко та Палестинською Автономією у нашвидкуруч склепаній ЄС Європейській політиці сусідства. Польський президент одним із перших привітав Януковича і прибув на його інавгурацію. Лєх Качиньський демонстрував тотальну лояльність і готовність підставити плече у тяжку хвилину. Якщо ж чогось і хотів за все це — то лише одного: не примушувати його йти на чутливі для польського президента оборудки з польською історичною пам’яттю. Друг Ющенко не зміг його переконати приїхати у трагічну для українців Сагринь у вересні минулого року (Качиньський тоді, за моєю інформацією, послався на те, що його експерти не рекомендують їхати, з огляду на несприятливу в Польщі громадську думку з цього питання), а недавно взагалі притиснув польського колегу до стінки рішенням про нагородження Степана Бандери. Качиньський, як відомо, відреагував як послідовний політик…
Лєх Качиньський, можливо, був останнім польським президентом, котрий щиро вірив, що Україна може стати другою Польщею. А чи не на цій вірі весь особливий зв’язок між країнами і тримався?