Кремль зробив ставку на Ющенка, Білий дім тримає паузу
«Була одна надія на хлопців з України, але й ті просто цілком себе дискредитували, там іде просто до суцільної тиранії. Повне порушення Конституції, всіх законів і так далі», — так заявив російський президент на прес-конференції, і ця фраза вже обросла безліччю тлумачень.
Безумовно, Путін продумав те, що сказав стосовно України. Тут важко відділити сказане ним серйозно, на основі повного володіння ситуацією, від того, що було просто стьобом внаслідок його доброго настрою.
Розрахунок робився на досягнення різних цілей. Насамперед — застереження для внутрішнього російського політичного ринку. Звичайно, ситуація в Україні — болісна тема для Росії на всіх рівнях. І для Кремля, і для еліти, і для широкої громадської думки. Путін має рацію в одному: в Україні відбулося пряме порушення Конституції, був зроблений вихід за рамки правового поля, причому всіма учасниками процесу. Не має рації він у тому, що це конче веде до тиранії. Розпад СРСР, наприклад, теж був виходом із правового поля. Головне, Кремль боїться потенційних «кольорових» революцій у Росії і будь-де в СНД. Тим більше — таких мирних і безкровних, як в Україні. Загалом, сигнал росіянам — не треба спокушатися на вертикаль влади і приватизовану державою монополію на прийняття рішень, інакше всі ми ризикуємо опинитися в «тиранії» (див. Україну). Урок, так би мовити, своїм... До питання про те, що там в Україні насправді — тиранія, демократія чи щось іще, це жодного стосунку не має.
Для європейців і американців месидж Путіна в тому, що Росія цього разу займає пасивну позицію в Україні, і бачите, що вийшло?! Ми сподівалися було на «наших хлопців», які побудували б там «вашу» демократію, ви ж нам відразу стали на заваді, тепер країну трясе, і кінця-краю не видно... Вона просто рухається до тиранії, хоча ви цього ще не розумієте у своїх Брюсселях і Вашингтонах!
В Україні Путін досяг цими коментарями багато чого, при цьому ні на йоту не виявивши своїх справжніх намірів та симпатій. Він укотре «опустив» (тепер уже повністю, без винятків) весь політичний істеблішмент сусідньої країни, вбив ще один клин між елітою та суспільством, підсилив напругу і підозрілість між різними групами в українському керівництві. Головне, сьогодні у Києві всі гадають, хто «хлопці», а хто — «тирани» і, дивися, пересваряться з цього приводу й почнуть доводити щось Кремлю. При цьому нікому на думку не спаде, що Путін тепер підтримує президента Ющенка. Слів немає, вклавши в Україну стільки реальних грошей, скільки вклала Росія при президентові Путіну, Москва надто зацікавлена в її стабільній економіці, щоб підтримувати ще когось іншого, крім Ющенка, або просто розхитувати Україну для власного задоволення.
Загалом, Володимир Путін розумно й корисно пожартував, як він інколи вміє. І усіх заінтригував на майже порожньому місці. Порожньому насамперед тому, що, вже два місяці долаючи політичний конфлікт, Україна не перетворилася на проблему для світового співтовариства. Це дуже великий плюс. Те, що криза не стає системною, вселяє оптимізм, бо політична криза зазвичай первинна для перехідних режимів: європейські держави після Другої світової війни проходили через сотні таких криз. А українська криза, на щастя, обмежується лише політикою і не торкається ні економічної, ні військової, ні соціально-гуманітарної сфери. Усе буде оцінено рано чи пізно, але такий розклад кладе дуже велику відповідальність на українську еліту: продовжувати у тому ж самому дусі, не стати загрозою для стабільності регіону, не стати приводом для сварки Росії й Америки, Росії і Європейського Союзу, головним болем для світового співтовариства.
Сьогодні Україні це вдасться. Я думаю, тут є кілька обставин. По-перше, у рамках цього конфлікту або кризи не ставляться під сумнів геополітичний вибір, зроблений Україною, її зовнішня політика, інші фундаментальні речі. Просто відбувається перерозподіл влади між різними центрами впливу, тобто — чиста політика. З іншого боку, плюсом є те, що на сьогодні жодна зі сторін не має монополії на владу, у чому й полягає сутність ліберальної моделі демократії, коли влада розподілена однаково між різними центрами, блоками, противагами — це в Україні сьогодні є. Насправді я вважаю цей процес досить здоровим, до нього рано чи пізно прийдуть усі пострадянські країни. І, мабуть, у багатьох із них процес розв’язання тих самих проблем, які сьогодні вирішує Україна, буде набагато боліснішим.
Гадаю, на Заході, у Вашингтоні і в Москві всі розуміють, що ця криза матиме тривалий характер — вона не розв’яжеться позачерговими виборами до Ради. Втім, вона, я думаю, не вирішиться і наступними позачерговими виборами до Ради, які, мабуть, відбудуться невдовзі після перших позачергових виборів. Можливо, навіть не розв’яжеться під час позачергових президентських виборів, які теж, швидше за все, будуть. Ідеться про тривалу кризу, про вирішення дуже серйозних фундаментальних проблем, на які наразилася Україна як країна пострадянська, що йде від комунізму й менталітету, культури і порядків, які були тоді, до чогось такого, що взагалі важко відчути. Адже такого шляху від комунізму до демократії, до нормальної політичної системи, ніхто у світі практично ще не проходив.
У цьому сенсі Україна багато в чому випередила інші пострадянські країни. Це важливо для розуміння позицій зовнішніх гравців, які не хочуть уплутуватися на нинішньому етапі, впливати, брати активну участь, виявляти свою зацікавленість у тих чи інших аспектах політичного конфлікту в Україні. Тому що не дуже зрозуміло, яким буде результат цієї тривалої кризи, усі хочуть виграти війну, але ніхто не хоче виграти битву, а потім програти війну. Тому всі поводяться дуже обережно, дуже делікатно.
Я думаю, що Вашингтон сьогодні займає позицію значною мірою стороннього спостерігача не лише тому, що немає очевидних загроз американським або західним інтересам в Україні: у самому Вашингтоні практично вперше за 80 років сформувалася унікальна політична ситуація: на майбутніх президентських виборах 2008 року немає представників адміністрації. Нинішній Білий дім залишає політику взагалі, у Вашингтоні це розуміють. Утворюється обстановка якогось політичного вакууму, відсутності політичної волі, ніхто не хоче приймати довгострокових політичних рішень, брати відповідальність на себе. Опозиція Білого дому, демократи, цього не роблять, а політики, котрі займають позиції в Білому домі, сьогодні чудово розуміють: їхній час спливає дуже швидко і навряд чи можна буде зберегти дієвість тих рішень, які вони приймають сьогодні. Ця пасивність, ця політична імпотенція, політична порожнеча в Білому домі теж позначається на зовнішньополітичній активності. Я думаю, що її просто бракує, аби заглиблюватися в ситуацію України, тим більше що тут особливих потрясінь, із погляду захисту національних інтересів Сполучених Штатів, не видно. Інша річ, що, звичайно, американці затято опиратимуться будь-яким спробам Росії втягнути Україну у сферу своїх економічних та політичних інтересів. Але сьогодні, мені здається, Росія цього зробити не в змозі. Взагалі-то, великої політичної волі у Кремлі для того, щоб це робити, теж немає. Росія, безумовно, сама зайнята передвиборною боротьбою і з’ясуванням стосунків усередині країни. І немає жодної групи, яка б робила ставку на зовнішню політику як свою політичну кар’єру, — всі зосереджені на політиці внутрішній. З іншого боку, загалом, я гадаю, в сьогоднішніх українських тертях немає жодної групи, яка займала б відверто антиросійську позицію. Вони всі досить прагматично ставляться до Росії, з більшим чи меншим рівнем відвертості, з більшою чи меншою часткою цинізму, але щоб хтось виступав з позиції суто «антиросійства» — то цього не скажеш.
Стосовно Москви треба зрозуміти один цікавий феномен: Кремль прийняв принципове рішення не боротися з владою у країнах колишнього СРСР, не протистояти їй. Працює Кремль із тими, хто при владі в інших країнах. І це принципова позиція, вистраждана Кремлем почасти шляхом спроб і помилок, великих розчарувань. Кремль не збирається підривати існуючі порядки в інших країнах, цілком резонно вважаючи, що, по-перше, працювати з чинною владою краще й ефективніше, оскільки є адміністративний ресурс, є законність, легітимність, гроші, є право приймати рішення. По-друге, резонно вважаючи, що влада інших країн не працюватиме з російською опозицією, а орієнтуватиметься лише на Кремль. У цьому сенсі тут є спільна мова, тому Кремль зробив відверту ставку на Ющенка на самому початку цього конфлікту і продовжує його підтримувати. Крім того, з погляду захисту російських бізнес-інтересів, економічних і фінансових, Ющенко — набагато цікавіша кандидатура, ніж Янукович і представники сильних фінансових та промислових кіл України, які неоднозначно ставитимуться до конкуренції зі своїми російськими колегами. Очевидно, що вони не даватимуть вільного входу великим російським компаніям на український ринок, компаніям, котрі легко можуть зняти при бажанні українські компанії. А з президентом Ющенком у такому разі мати справу набагато простіше. Крім того, Кремль боїться сильної дестабілізації України, здатної вихлюпнути якісь ідеї, якщо не помаранчевої революції, то вільнодумства, свободи, опозиції в Росію. Зв’язки між Росією і Україною все-таки дуже тісні — людські, соціальні, гуманітарні, сімейні.
Тому вважаю, що Кремль глибоко зацікавлений у тому, аби Ющенко не програв. Щоб ситуація в Україні дестабілізувалася до певної межі, але не перетворилася в анархію, щоб опозиція президентові Ющенку — урядова коаліція — не змогла перемогти вертикаль влади, адже це буде поганим прикладом для Росії, яка уважно за цим спостерігає. Президент Росії виходить із того, що президенти повинні розрулювати ситуації, залишаючись при цьому повновладними господарями у себе в країні. Росія, як відомо, відкидає, хай неофіційно, кулуарні ідеї парламентської республіки. І вважає, що, оскільки електорат у всіх пострадянських державах досить «лівий», а є об’єктивна необхідність проводити «праві» реформи, їх потрібно проводити значною мірою всупереч масовим настроям. І в цьому сенсі парламентські республіки нездатні на серйозні «праві» реформи, представляючи інтереси «лівого» народу.
Небезпека, яка на сьогодні проявилася цілком очевидно, — дуже швидке наростання правового нігілізму серед політичної еліти та різних політичних сил України. Усі вийшли з правового поля, від президента і до коаліції, всі політичні гравці проігнорували закон. І тим самим створено дуже поганий прецедент, оскільки повернутися у правове поле буде складно, а ще складніше — відновити в народу і в політичної еліти повагу до закону.
На мій погляд, конфлікт в Україні — процес дуже здоровий: є боротьба за владу, є політичне протиборство, хоча воно й набуває таких негарних форм. Але це живе життя, де ніхто не переїхав котком-асфальтоукладальником політику, і є вільна преса, журналісти, котрі ставлять незручні запитання; є політики, які лають президента, є політики, які хвалять президента по-справжньому, а не розігруючи шоу для телебачення. В результаті від усього, що діється нині, виграє українська політична культура, український народ, сама Україна як держава, що пройшла дуже важливий етап навчання того, як треба шукати політичний компроміс, не розбиваючи до крові морду своєму суперникові. Інші країни колишнього СРСР до цього етапу ще не дійшли.
Лех Валенса казав, що можна взяти акваріум, зварити його вміст, перетворивши рибок, які там плавають, на юшку, — це будівництво комунізму з демократії. А перетворити цю юшку знову на акваріум, щоб рибки ожили і знову почали плавати, — це спроба повернутися з комунізму в нормальне життя. Сьогодні Україна намагається зробити саме це. Хоча, можливо, представникам української еліти здається, що вони займаються внутрішнім з’ясовуванням стосунків, насправді це фундаментальний історичний процес, який багато в чому може визначити обличчя не лише України, а й території всього колишнього Союзу, і закласти основи досвіду перетворення пострадянських держав на нормальну демократію європейського типу. Згадаймо європейську історію 40-х — 60-х років. Практично всі країни проходили через політичні кризи, але виходили з цих криз повноцінними демократіями. Сподіватимемося, що так станеться і з Україною.