Дипломати у Нью-Йорку жартують: мовляв, щоб змінити правила гри в ООН, потрібна третя світова війна. Інакше кажучи, без сильного зовнішнього каталізатора намагання реформувати міжнародну організацію матимуть вигляд, радше, косметичного оновлення фасаду, ніж назрілого капітального ремонту. Як у психології, так і в дипломатії: реальні зміни можливі лише після виходу із зони комфорту.
COVID-19 приніс багато болю та страждань. Із вікон уже не чути гамору шаленого Мангеттена. Лише втомлені звуки сирен автомобілів "швидкої". Кількість інфікованих новим коронавірусом у світі вже перевалила за два мільйони осіб. Майже сто п'ятдесят тисяч не змогли подолати хворобу. Медичні маски й апарати штучної вентиляції легень стали новою валютою. Фондові ринки та економіки перебувають у стані глибокої волатильності. Перед нами - болючий приклад системної глобальної кризи.
Два боки однієї медалі
У кожної медалі є два боки. Хоч би якою складною була ситуація у світі, нинішні часи НЕ безпрецедентні. Досить провести паралель із бізнесом, як це люблять робити у США.
Інтернет збанкрутив тисячі компаній. Кінотеатри стають непотрібними через появу Netflix. Uber навіки змінив сервіс таксі. Starbucks сформував нову поп-культуру споживання кави. Одні бізнеси поглинули інші не тому, що пропонували кардинально інші продукти. Ключовим чинником стали інновації. Google, Netflix, Uber, Starbucks, - усі вони зрозуміли, чим можуть стати у своїх галузях за умов конкурентної боротьби.
Пандемія не лише породила проблеми, які, безперечно, є вкрай серйозними, а й відкрила широке вікно можливостей. Отже, два боки однієї медалі: зробити добро чи заподіяти шкоду. Події останніх тижнів в ООН доводять, що обидва варіанти можливі.
Санкції: зберегти не можна скасувати
Першою, хто почав переставляти коми у граматиці глобального порядку, побудованого на повазі міжнародного права, стала Російська Федерація. Нам може це не подобатися, але в Москві, зважаючи на вкорінений досвід політичного загарбництва, доволі добре відчувають момент для нападу. Тільки згадаймо, що агресія проти України розпочалася тоді, коли українці були найбільш ослаблені на тлі боротьби за краще майбутнє.
COVID-19 став наступним розділом російської мантри про скасування санкцій, але цього разу вже під приводом гуманітарних прагнень. Спочатку ЗМІ та політичні майданчики заполонили заяви російських посадовців про взаємозалежність між вірусом і міжнародними санкціями. Далі з'явилися регіональні демарші, переважно від політично корумпованих режимів на кшталт Венесуели, КНДР та Сирії. Знаковою подією стало внесення Росією проєкту резолюції Генеральної Асамблеї ООН про солідарність у скасуванні санкцій для боротьби з пандемією. При цьому в Кремлі чудово розуміли, що санкційна політика жодним чином не перетинається з гуманітарною допомогою. Санкції запроваджувалися не через вірус, а у відповідь на грубі порушення міжнародного права, надсилання зброї та найманців у зони конфліктів, порушення прав людини та перешкоджання процесам мирного врегулювання.
Україна не переставала доводити партнерам, що послаблення або скасування санкцій проти Росії можливі тільки після того, як та зробить, щонайменше, три кроки: припинить грубі порушення нашого суверенітету й територіальної цілісності, компенсує заподіяні збитки і вживе достатніх заходів для недопущення таких злочинів у майбутньому. Будь-які спроби підірвати логіку таких кроків потребують негайної реакції.
Не допоможуть Москві навіть недавні публічні посили Лаврова про "аморальність" і "нелюдський" характер санкційної політики ЄС та США. Як писав у книжці "Уши машут ослом. Сумма политтехнологий" російський філософ, політтехнолог і працівник передвиборного штабу Дмітрія Медвєдєва у 2008 році Олег Матвейчев, немає сильніших моралізаторів, ніж безнадійні рецидивісти. Блюзнірство Росії ми бачили, коли в російських проектах рішень, які поширюються в ООН, Кремль закликає до "добросусідського" вирішення нагальних проблем і ще побачимо незабаром.
Хоч би як це дратувало російське МЗС, але саме українська сторона стрясла снігову лавину, під якою був похований кремлівський план. Щоб заблокувати російського "троянського коня", до України долучилися США, ЄС і Грузія. Показово, що, попри збереження ілюзій у деяких європейських країн і припущень щодо теоретичної конструктивності Росії, Євросоюз спромігся, хоч і в останній момент, виробити єдину позицію про несприйняття російського тексту.
"Санкційний" бій на полях Генасамблеї ООН завершився поразкою Кремля, але це зовсім не означає закінчення війни. Наївно припускати, що Москва облишить використовувати глобальну біду на власну користь. Ми вже бачимо, як у Росії грають на проблемах вірусу, щоби посилити суперечності у Брюсселі. Ми бачимо, яка масована пропаганда супроводжує російську "гуманітарну" допомогу, котра на практиці інколи виявляється комерційною. Ми бачимо, як у Кремлі з одного боку закликають до глобальної солідарності, а з іншого - блокують транзит гуманітарних вантажів.
Рівність не завжди означає справедливість
Вірус агресії політичними гаслами не вилікувати. Організму насамперед потрібен сильний імунітет, а подекуди - й антибіотики.
Тому зараз важливо не дозволити зруйнувати демократичний характер роботи ООН та її Генеральної Асамблеї, зокрема. Будьмо відвертими: хоча Статут ООН і гарантує всім державам рівне право голосу, не всі є рівними. У період пандемії це особливо помітно: життя в окремих столицях повністю паралізоване, малі країни (зокрема острівні) через брак технічних і людських ресурсів просто не в змозі нині активно долучатися до доленосних дискусій. На цьому контрасті потужні країни (зокрема постійні члени Радбезу, чиї представництва в Нью-Йорку складаються із сотень співробітників) здаються більш підготовленими і мають тактичну перевагу. Ми мусимо думати над тим, як забезпечити не тільки рівність (equality), а й справедливість (equity), що не завжди є тотожними поняттями.
Україна виступатиме проти будь-яких спроб створити лазівки у правилах процедури для протягування до ООН в особливі періоди маніпулятивних рішень. Досить уже політичних рудиментів на зразок права вето, отриманих у спадок після закінчення Другої світової війни.
Локальний vs глобальний
Мені загалом імпонує, як генеральний секретар ООН реагує на кризу, спричинену пандемією. Не під усім можна підписатися, але багато речей робляться з правильною метою. Це і заклик до глобального припинення вогню, до якого однією з перших приєдналася Україна, і створення глобального плану гуманітарного реагування, і розробка спільно з G20 реанімаційного пакету допомоги, і кампанії проти гендерного насильства та дезінформації.
Буквально, за кілька тижнів Секретаріат ООН адаптував методи своєї роботи, які під час карантину допомагають державам-членам схвалювати критичні рішення. Тепер, щоб провести зустріч двох сотень учасників, не потрібно звозити до Нью-Йорка людей з усього світу, достатньо доступу в Інтернет. Робота триває і без сотень заходів, які проводилися раніше паралельно з основними засіданнями. Хоч би яким негативним був контекст, ООН учиться бути ефективною організацією в умовах обмежених ресурсів.
Тим часом голого ентузіазму генсекретаря недостатньо. Ключові органи організації, насамперед Рада Безпеки, мають узяти на себе довірену їм Статутом ООН відповідальність. Минулого тижня Радбез розглянула пандемію в контексті загроз міжнародному миру та безпеці. На обговоренні - кілька проєктів резолюцій, покликаних консолідувати міжнародні зусилля в боротьбі з наслідками хвороби. Глобальні гравці, зокрема США й Китай, мають нарешті перестати перетягувати геополітичний канат і налаштуватися на спільну працю. Локальні зусилля будуть ефективними лише тоді, коли вони стануть частиною глобальної стратегії. Самотужки нового коронавірусу не подолати.
Місце України
Президент і міністр закордонних справ поставили перед нами - українськими дипломатами за кордоном - складне, але реальне завдання: не тільки втримати, а й наростити наші позиції за підсумками особливого періоду, оскільки будь-яка криза - добра нагода вибудувати виграшну стратегію.
Втримати - це не дати використати пандемію для політичних маніпуляцій. Розмова про повернення до взаємодії з Росією як із нормальним членом міжнародної спільноти стане можливою лише тоді, коли вона почне виконувати взяті на себе зобов'язання. Це насамперед забезпечення сталого припинення вогню в Донбасі, виведення російського війська з української території, передача Україні контролю за частиною українсько-російського кордону, а також припинення окупації Криму. Доки цього не відбудеться, всі існуючі міжнародні політико-дипломатичні засоби впливу на Москву зберігатимуться і посилюватимуться.
Інший аспект - скористатися вікном можливостей. Поступальний розвиток України як держави і суспільства не може зводитися виключно до завдань боротьби з пандемією, попри всю її серйозність. Не тільки українська влада, а й такі стовпи ринкової економіки як Франція, Німеччина, США вдаються до радикальних, водночас - тимчасових заходів. І хоча життя в близькій перспективі не буде легким, зараз настають ідеальні часи для впровадження давно очікуваних змін. Дипломатична служба має прагматично працювати над залученням необхідних для цього зовнішніх ресурсів і кращих практик.
Тому по лінії ООН у близькій перспективі Україна працюватиме над реалізацією плану гуманітарного реагування у боротьбі проти COVID-19; залученням потенціалу ООН до проведення внутрішніх реформ, зокрема її практичної участі в IV Міжнародній конференції з питань реформ, запланованій на липень у Литві; а також розробкою стратегії відновлення Донбасу. Коли на сході припиниться війна, ООН та наші міжнародні партнери повинні мати проєктне розуміння потреб України.
Прагматизмом і реалізмом будемо також керуватися, просуваючи наші інтереси в політичній площині. Тут для нас головне - не повторювати помилок минулого, щоб не стати заручниками прийняття бажаного за дійсне.