Велика Британія готується до чергових позачергових виборів Палати громад - нижньої палати британського парламенту.
Це другі дострокові вибори за останній час: 2017 року тодішня прем'єрка Тереза Мей домоглася перевиборів парламенту, який пропрацював лише два роки з установлених законом п'яти. Однак і цей склад парламенту пропрацював лише трохи довше.
Очевидно, що основною причиною такої нестабільності головного законодавчого органу країни є Брекзит. Розпуску парламенту передувала серія невдалих спроб уряду під керівництвом Бориса Джонсона домогтися від законодавців підтримки плану прем'єра щодо виходу з Європейського Союзу. Тепер прихильники й противники виходу намагатимуться здобути підтримку виборців і змінити якісний склад парламенту. Так, щоб забезпечити перемогу власного сценарію Брекзиту.
Але розглядати нинішні дострокові вибори лише як новий референдум щодо виходу з Євросоюзу не варто. Політична ситуація в країні на сьогодні є настільки багатогранною і заплутаною, що рішення британців підтримати ту чи ту політичну партію залежатиме не лише від ставлення останніх до Брекзиту. Власну роль відіграють регіональні нюанси, проблеми нацменшин, консервативні погляди на політичну систему в значної частини британців.
Однозначними фаворитами передвиборних перегонів є Консервативна і Лейбористська партії. За останні сто років вони змінювали одна одну при владі, і та, що програвала, незмінно ставала офіційною опозицією, другою за кількістю голосів і впливовістю силою в парламенті. Стабільність, що заслуговує на повагу в епоху нового популізму, коли такі двопартійні системи в інших європейських країнах давно стали історією.
Але важливим є інше. Опитування громадської думки віддають консерваторам 35–40, а лейбористам - 30–32% голосів. Наприкінці жовтня позиції лейбористів були навіть слабшими, але так було і два роки тому, перед виборами 2017 року: відстаючи на початку короткої кампанії, головна опозиційна сила майже наздогнала консерваторів наприкінці. Вже сьогодні у двох партій - близько 70% симпатій британців. Два роки тому вони отримали майже 80% місць у парламенті, й цього разу результат буде не набагато гіршим. Консервативність підданців Її Величності виявляється в підтримці традиційних, перевірених часом політичних бійців.
Ось тільки межа, що пролягає між лейбористами і консерваторами, не збігається з лініями поділу, які виникли в суспільстві під час Брекзиту. Загалом консерватори підтримують вихід з ЄС, проте вихід за будь-яку ціну готові забезпечити далеко не всі. У баталіях внутрішньопартійної опозиції з Джонсоном це було доведено з усією очевидністю: чимало депутатів-консерваторів продовжують боятися виходу без угоди і не підтримують розриву всіх інституційних зв'язків із Брюсселем. Що характерно, ті, кого вигнав із фракції Джонсон, і ті, хто пішов із власної волі на знак протесту проти позиції прем'єра щодо Брекзиту, залишилися незалежними або приєдналися до малих партій, але не увійшли до фракції лейбористів.
Лейбористи й узагалі до останнього намагалися всидіти на двох стільцях: вони погоджувалися з виходом і не підтримували ідеї нового референдуму, але виступали проти жорсткого Брекзиту і за збереження спільного ринку. Лише наприкінці року їхня позиція трохи зрушилася в бік однозначних противників виходу, але скасування Брекзиту в їхніх передвиборних цілях не значиться. Усе, що нині можна сказати про ймовірну політику лейбористів у парламенті, - вони можуть підтримати новий референдум і не підтримають вихід без угоди. В іншому їхня позиція залишається досить розмитою, такою, що допускає різні маневри під час подальшої боротьби за визначення остаточного формату Брекзиту.
Саме тому прирівнювати дострокові вибори до нового референдуму про вихід з Європейського Союзу не вийде. Передусім - за цифрами: замість розділених приблизно навпіл у питанні щодо виходу британців ми отримаємо значно меншу кількість прихильників двох партій. Не вийде по суті: замість "так" чи "ні" передвиборні маніфести консерваторів і лейбористів пропонують "імовірно" й "небажано". Зрештою, не вийде і за результатами: адже хоч би хто переміг, розбіжність передвиборної програми і змісту Брекзиту означає, що "народного мандата" на односторонні дії переможець не отримає.
Схожість із референдумом виборам надає лише позиція двох малих партій, які довершують загальнонаціональну картину запропонованих виборцям варіантів голосування. Партія Брекзиту залишається безкомпромісною щодо цілковитого й остаточного виходу з Європейського Союзу. Її лідеру й одному з найяскравіших британських політиків, які підтримують вихід від самого початку боротьби за референдум 2016 року, Найджелові Фараджу не подобається навіть ідея Джонсона укласти після виходу з Євросоюзом торговельний пакт за прикладом договору ЄС із Канадою. (Цю ідею Джонсон широко застосовує в передвиборній боротьбі насамперед плекаючи надію заручитися підтримкою тих, хто не хоче втратити британські преференції у торгівлі з континентом.)
На протилежному фланзі не менш жорстку позицію зайняли ліберальні демократи. Партія, яка ще десяток років тому входила до складу коаліційного уряду, останнім часом втратила підтримку виборців і в політиці Брекзиту довго продовжувала рухатися у фарватері лейбористів. Однак нестійка позиція керівництва останніх підштовхнула Ліберально-демократичну партію здійняти прапор боротьби проти виходу з ЄС. У минулому складі парламенту саме ліберальні демократи виступали за відмову від виходу, підтримували новий референдум і навіть пропонували розробити парламентську процедуру скасування результатів референдуму 2016 року. На вибори партія йде під гаслом "Ні Брекзиту".
У масштабах країни саме ця четвірка домінує. Інші загальнонаціональні партії можуть розраховувати лише на кілька місць (як ті ж таки Зелені), а регіональні партії в Ірландії (де загальнонаціональні партії взагалі не виступають на виборах) і Шотландії (де діють регіональні відділення "великих" партій) будуть занадто зациклені на місцевому політичному порядку денному. Згідно з опитуваннями, партія Фараджа може розраховувати на 8–10% голосів, а ліберальні демократи - на 15–17. Чверть виборців за спиною - здавалося б, достатній аргумент, аби домогтися перетворення виборів на вотум довіри саме політиці виходу з Європейського Союзу. Однак тут є відразу кілька серйозних заперечень.
Передусім і партії Брекзиту, і ліберальні демократи боротимуться за симпатії прихильників і противників виходу з консерваторами і лейбористами відповідно. Адже британська виборча система є мажоритарною, у кожному конкретному окрузі переможе лише один кандидат, і неважливо, скільки при цьому отримає його найближчий переслідувач. На минулих виборах Ліберально-демократична партія здобула майже 7,5% голосів виборців, але в парламенті їй дісталося лише 12 мандатів із 650, менш як 2%.
Фарадж (який, до речі, сам відмовився балотуватися на цих виборах) уже зробив сильний хід, заявивши, що його партія не висуватиме кандидатів там, де позиції консерваторів є сильними. Партія сконцентрується на боротьбі з противниками Брекзиту. Так, на власних електоральних перспективах партії такий крок може позначитися негативно, зате він консолідує позицію прихильників виходу і збільшує шанси консерваторів на переконливу перемогу.
А ось ліберальні демократи на такий крок не підуть у жодному разі: їхня партія грає "в довгу", вона на політичній арені давно і не може піти на ризик бути забутою на цілий виборчий цикл. Та й позиція лейбористів, особливо їхнього лідера Джеремі Корбіна, залишається неясною: у новому парламенті вони можуть і погодитися на змову з консерваторами, що негативно позначиться на якості відносин з Євросоюзом. Отже, партії доведеться битися на багатьох округах проти інших прихильників співпраці з континентом: проти лейбористів, що робить перемогу останніх менш імовірною, проти Шотландської національної партії (ШНП) у Шотландії, проти валлійських партій в Уельсі.
Із природою виборів на загальнонаціональному рівні все зрозуміло: вони не стануть реальним референдумом щодо Брекзиту, в кращому випадку - дещо посилять позиції консерваторів або лейбористів і дадуть змогу новому уряду почуватися трохи впевненіше під час голосування щодо урядового плану виходу з ЄС у парламенті. А ось на регіональному рівні схожість із референдумом буде явною.
У Шотландії націоналісти під керівництвом Ніколи Стерджен уже зробили ставку на організацію нового волевиявлення щодо виходу зі складу Великої Британії, і вибори стануть для партії голосуванням стосовно довіри їхньому курсу. Для ШНП, послідовного прибічника збереження якнайтісніших зв'язків із Євросоюзом, не так принципово збільшити свою фракцію у британському парламенті - адже вона в жодному разі не буде більшою за 59 депутатів, такою є загальна кількість місць від Шотландії. Щоправда, більш переконлива перемога партії може змінити загальний баланс на користь лейбористів (на останніх виборах, коли ШНП отримала лише 35 мандатів, чималу кількість місць вона втратила в боротьбі з консерваторами). Але для самої партії найважливішим буде саме сигнал від виборців: чи готові вони знову голосувати за незалежність, чи ні.
У Північній Ірландії тектонічні зрушення очікуються менш значними в масштабах усієї країни, але не менш важливими для регіону. "Ходіння у владу" може дорого коштувати Демократичній юніоністській партії (ДЮП). Союз із консерваторами, які прихильниками єдності Великої Британії після планів Мей і Джонсона щодо ірландського кордону в Ольстері сприймаються мало не як зрадники, вже призвів до зменшення підтримки ДЮП (попри те, що план Джонсона керівництво партії засудило) і зростання популярності конкурентів, насамперед Ольстерської юніоністської партії.
Наслідки для регіональної політики напевно даватимуться взнаки ще багато років, а от у британському парламенті після виборів точно не буде жодної численної (у ДЮП 2017 року було 10 депутатів, що й зробило її цікавою для Терези Мей) північноірландської фракції. Отже й ірландське питання втратить у парламенті ту гостроту, яку забезпечував голос молодшого парламентського союзника консерваторів.
Хоч як завершаться дострокові вибори, проблеми Брекзиту вони не розв'яжуть. Навіть якщо одна партія - Консервативна або Лейбористська - зможе самостійно сформувати уряд, швидко подолати внутрішні суперечності вона буде не здатна. Забути про суперечності не вдалося навіть у період передвиборної кампанії: і в таборі консерваторів, і з боку лейбористів сумніви в правоті лідерів продовжують висловлювати так, ніби на кону не стоять перемога на виборах і влада. Тож формування кабінету стане компромісом, а отже з новою силою спалахне фракційна боротьба. І незрозуміло, чи вдасться в таких умовах завершити процедуру виходу до 31 січня наступного року.
З погляду Брекзиту, позитивним результатом виборів може стати переконлива перемога однієї з партій і формування кабінету більшості. В такому разі в уряду буде міцна позиція під час переговорів з ЄС, чого бракувало всі ці роки і Терезі Мей, і Борису Джонсону. Розуміючи, що досягнута угода пройде крізь підконтрольний кабінету парламент, Євросоюз, найімовірніше, підтримає нове подовження строку: адже тоді це буде технічне подовження, а не політичне, якими були всі попередні. Мабуть, саме за це нині й варто битися політичним противникам: за надійну перспективу швидкого завершення епопеї Брекзиту.