Недавній прорив пакистанських талібів на відстань 100 кілометрів до Ісламабаду змусив міністра оборони Сполучених Штатів Роберта Гейтса рекомендувати Пакистану визнати небезпеку і вжити заходів для припинення зростання радикалізму. Стає дедалі зрозуміліше, що нинішнє пакистанське керівництво не контролює території країни і йде на необдумані поступки представникам місцевих талібів. Президент Асіф Алі Зардарі, дозволивши нав’язати уряду запровадження законів шаріату в районі річки Сват, тим самим спровокував талібів на подальші радикальні дії. Адже ісламські бойовики були за крок від того, щоб захопити владу в країні і перебрати до своїх рук контроль над ядерною кнопкою.
Якщо терористам вдасться взяти владу в одній мусульманській країні, це зможе викликати дестабілізацію в усьому світі. Про те, що США серйозно стурбовані нинішніми подіями в Пакистані, заявив голова комітету начальників штабів збройних сил США Майкл Маллен, нагадавши: Пакистан — країна, яка володіє ядерною зброєю. І хоча в Америці прямо не кажуть про готовність вжити превентивних силових заходів для недопущення розповсюдження ядерної зброї, проте, як написав американський журнал The Time, у разі виникнення загрози зберіганню ядерного арсеналу США будуть готові ввести до Пакистану війська.
Нинішня криза засвідчила, що «вкачування» у Пакистан мільярдів доларів виявилося неефективним. Адже без контролю над країною жодне фінансування не може дати хоч якихось позитивних результатів. Режим Асіфа Алі Зардарі, який перебуває в жорсткому стані виживання, не здатний боротися з талібізацією Пакистану. Він не здатний ані примусом, ані мотивацією підштовхнути армію до ліквідації терористичних мереж, які вже стали невіддільною складовою частиною життя пакистанського суспільства.
Тому сьогодні для Пакистану питання стоїть надзвичайно гостро: чи готова його армія успішно протистояти діям ісламських терористів із «Талібану»? Якщо готова, то чому вона нічого не робить, щоб нейтралізувати дедалі більший їхній вплив на пакистанську територію? Якщо ж не готова — то слід прямо ставити питання про введення до Пакистану американських військ
і підрозділів НАТО. Зараз Пакистан стоїть на краю прірви, тим часом пакистанська армія сконцентрувала свою увагу та ресурси на Індії, хоча «Талібан» зосереджений у Пенджабі.
Можливо, для того, аби зрозуміти, чому пакистанська армія не здатна подолати талібів, слід згадати, що в 1990-х роках пакистанці співпрацювали з рухом «Талібан» в Афганістані. По суті, саме тоді між ними зав’язалося своєрідне партнерство. Оскільки ж лише Пакистан і Саудівська Аравія визнали уряд «Талібану», можна припустити, що пакистанці виношували плани свого контролю над Афганістаном, якщо його залишать війська США. Половинчастість заходів у протистоянні талібам можна пояснити ще й тим, що багато хто в Пакистані, як і раніше, вважає талібів менш небезпечними для себе, ніж США і сили НАТО.
Схоже, пакистанці не розуміють, що їхній власній національній безпеці загрожують саме таліби. І що вони можуть боротися з ними тепер, або намагатися боротися з ними пізніше, коли ті встигнуть навербувати, підготувати й навчити ще кілька тисяч своїх бійців. Талібам вдається рекрутувати у свої ряди нових і нових бойовиків великою мірою через відсутність в країні соціальних реформ. Водночас застій у реформуванні і зволікання з реальним протистоянням «Талібану» з боку держави можна пояснити небажанням керівництва Пакистану спровокувати загрозу громадянської війни.
Але спроба Асіфа Алі Зардарі законсервувати нестабільну ситуацію, боячись випустити з пляшки джина широкомасштабного громадянського протистояння, не є оптимальним шляхом до вирішення проблем, що накопичилися в Пакистані. Президент Зардарі виявився нездатним реалізовувати у своїй країні послідовну стратегію на створення громадянських інститутів, зміцнення демократії та забезпечення ефективного управління.
Після того як минув певний час, відколи генерал Первез Мушарраф добровільно-примусово залишив президентську посаду, стає дедалі очевидніше, що він був єдиним лідером Пакистану, здатним навести лад у країні і боротися з талібами та іншими ісламськими екстремістами. А уряд президента Зардарі виявився дисфункціональним, і з цієї причини виникають серйозні сумніви в його здатності перемогти ісламських екстремістів та відновити контроль над самоврядними провінціями.
У такому разі виникають підозри, що невдовзі може статися те, що вже неодноразово переживав Пакистан у минулому. Якщо ситуація в цій державі й надалі погіршуватиметься, то не виключено, що демократичний уряд змінить військова диктатура, яка після цього спробує стабілізувати ситуацію. Досить імовірно, що військові знову спробують повернути до влади генерала Первеза Мушаррафа, який виявися значно ефективнішим правителем, ніж його наступник Асіф Алі Зардарі. Адже тепер, після генерала Мушаррафа, Пакистан, по суті, має дві федеральні влади. Одна з них — «Талібан», а інша — адміністрація Зардарі.
Сьогодні стає зрозуміло, що стосовно нового президента Зардарі збуваються, як це часто трапляється в політиці, найгірші прогнози. Він виявився не просто слабким президентом, а абсолютно слабким. Якщо вбита терористами Беназір Бхутто, можливо, і могла б якось впоратися з надзвичайно складними завданнями нинішнього Пакистану, то Асіф Алі Зардарі своїми діями більше скидається на деяких сьогоднішніх українських політиків із їхньою тактикою вичікування. Тоді як «Талібан» та ісламські сили, що стоять за ним, — це надзвичайно жорсткі й наполегливі політичні противники, стосовно яких така політика приречена на поразку.
Відтак, вимальовується цілком реальна можливість утворення не просто талібського Халіфату, а ядерного талібського Халіфату. Причому на місці колись одного з головних форпостів цивілізації в мусульманському світі, який стримував ісламізацію та радикалізацію в цьому глобальному сегменті.
Отже, у світової спільноти є два варіанти дій. Або вона змириться з цим і швидко чи нешвидко здасть позиції новоствореному талібському Халіфату. А відтак можна прогнозувати і швидке відтворення загальноталібського Халіфату у складі Пакистану й Афганістану, оскільки за такої підтримки будь-яким миротворчим силам абсолютно нічого буде робити в Афганістані.
Або ж виникне, можливо, найбільше за всю новітню історію конфронтаційне поле, оскільки поруч перебувають не лише дві найбільш населені держави світу, а й претенденти на статус наддержави. Водночас це і ядерні країни, що робить зазначений вузол дуже вибухонебезпечним. А коли згадати, що саме вибухонебезпечність — бажаний фактор для ісламських радикалістів, то стає зрозуміло, що допустити виникнення такого вузла світова спільнота просто не має права. І часу на вирішення цієї дилеми залишається дуже і дуже мало.
Швидше за все, США перейдуть до швидкого виконання плану повернення до влади військових, і в цій ситуації, ймовірно, з цією владою буде погоджено введення до Пакистану американського та натовського контингенту для стабілізації обстановки і, головне, утримання під контролем ядерних озброєнь. Хоча можна прогнозувати, що це буде не стратегічним рішенням, а лише тимчасовим. Але для стратегічного вирішення питання знадобиться принаймні ще кілька років, якщо не все десятиліття.
Найдраматичніше те, що таке конфронтаційне протистояння виникло на початку президентства Барака Обами, чия адміністрація задекларувала стратегію максимально мирного, несилового розв’язання «гарячих» світових проблем. І, фактично, на самому початку зазначена стратегія буде частково чи повністю перекреслена у Пакистані. Це накладе свій відбиток на подальше президентство Обами, навіть якщо він очолюватиме США два терміни. Оскільки при такому вирішенні питань «яструби» незворотно набудуть ваги в адміністрації президента.
З іншого боку, прийнятих стратегічних рішень не можна буде скасувати ще дуже довгий час. Проте якщо згадати, що фактично США готувалися до серйозного військового конфлікту, і підтвердження цього — те, що вперше за новітню історію під час зміни адміністрації не було змінено міністра оборони, — то можна сказати, що це не стало несподіванкою для Америки. Принаймні для військового її крила і головного керівництва. Питання в тому, наскільки США загрузнуть у цьому протистоянні і як швидко вони зможуть подолати найсерйозніший, можливо, за останні три-чотири десятиліття виклик.