Своє шістдесятиріччя Пакистан зустрів у стані небувалого політичного напруження й невизначеності. І в цьому сенсі навіть запровадження надзвичайного стану, що його не підтримує, але й не відкидає як остаточний варіант вирішення проблеми протистояння з ісламістськими екстремістами президент країни генерал Первез Мушарраф напередодні президентських виборів, не є основним пунктом порядку денного. Нині стає очевидно, що пакистанські світські еліти повинні думати про модифікацію моделі керування державою, оскільки проісламістські сили постійно набирають очки у протистоянні зі світським урядом.
Нинішня поточна ситуація в Пакистані — це результат ланцюга подій, які складаються у більш ніж три десятиліття стимулювання корупції, протекціонізму та політичних помилок. І якби сьогодні у Пакистані пройшли вільні, справедливі й демократичні вибори, це призвело б лише до значного збільшення представництва войовничих ісламістів у пакистанському уряді. Президент Первез Мушарраф, аби пом’якшити вибухонебезпечну ситуацію в країні, має віднайти алгоритм порозуміння зі своїм народом і на найнижчих щаблях соціальної драбини. Оскільки бідні і позбавлені громадянських прав маргіналізовані прошарки населення не мають іншого виходу, ніж голосувати за мулл. Не виробивши реалістичної альтернативи радикальному ісламу, позбавити ісламістських фундаменталістів підтримки населення просто не вдасться.
Однією з таких альтернатив могло б бути переформатування ситуації у країні таким чином, аби пакистанці стали світською нацією й перемістили центр впливу далеко від релігії. Якби цього вдалося досягти, то Пакистан став би зразковою ісламською державою, і його приклад міг би надихнути багато мусульманських країн. Проблема релігійного екстремізму і його панування у суспільній свідомості мали б підказати генералу Мушаррафу, що лише побудова власної системи протидії ісламському фундаменталізму, яка ґрунтувалася б на синтезі впливової світської політики і гарантуванні збройними силами стабільності у країні (за аналогією до турецького зразка), має шанс зупинити остаточне перетворення Пакистану на «терористичне нерестилище», котре поширюватиме терористичні впливи по всьому світу. Якщо ж процес «повзучого ісламського фундаменталізму» не зупинити, то Пакистан може легко перетворитися на подобизну Афганістану — зі своїми талібами, контртерористичними операціями та іншими властивими цьому новому статусу подробицями.
Протистояння у Пакистані настільки напружене, що можна навіть провести деякі паралелі з ситуацією перед падінням режиму останнього іранського шаха Мохаммеда Рези Пехлеві у лютому 1979 року. Сплеск напруження релігійного екстремізму створює для Пакистану реальну загрозу повторити долю Ірану, де до влади після скинення шаха прорвалися релігійні фанатики. Якщо ж Пакистан «впаде» під натиском ісламістських екстремістів, то яким може бути майбутнє антитерористичної кампанії в Афганістані і взагалі війни з терором? Та й чи можливо собі взагалі уявити, що буде, коли ядерна держава опиниться в руках релігійних екстремістів, які ненавидять західні цінності і мріють про утвердження всесвітнього ісламського халіфату?
Очевидно, що Пакистан нині перебуває на хисткому перехресті невизначеності. З одного боку, генерал Первез Мушарраф править країною вже вісім років, і настрої в суспільстві схиляються до того, що уряд треба змінити. А з іншого — лише завдяки підтримці військових президентові вдавалося хоч якось утримувати ситуацію в країні під своїм контролем. І стає зрозуміло, що без підтримки армії будь-який, навіть найдемократичніший президент на своїй посаді не зможе втриматися. Дилема полягає в тому, що неможливо далі залишати все так, як було досі, але радикальні і непродумані зміни можуть призвести до ще більшого погіршення ситуації і до колапсу державної влади в Пакистані.
Ситуація у Пакистані критично небезпечна, і багато факторів вказують на те, що він рухається до громадянської війни. Нездатність чи небажання пакистанського керівництва перемогти ісламських фундаменталістів не лише ставить під удар демократичне майбутнє цієї країни, а й піддає великому ризику життєві інтереси та національну безпеку Заходу, оскільки ядерна зброя в руках екстремістів буде націлена саме на нього. Західний світ повинен сприймати цю загрозу як надзвичайну і вживати адекватних дій у відповідь.
Тому питання «Як Пакистан може впоратися з наростанням ісламістського екстремізму?» варто переформулювати на «Як західний світ має реагувати на зростання мусульманського фундаменталізму?» Недавня конференція ісламістів, яка відбулася в Індонезії, та її загальна націленість на встановлення глобального халіфату свідчать, наскільки серйозна загроза стоїть нині перед світськими демократичними державами. Сьогодні мусульманські прибульці цілеспрямовано й методично розмивають «демографічні береги» Європи. Тож, можливо, не варто забувати, що вже одного разу європейська територія була частиною ісламського халіфату. Нинішній наступ ісламістів у Пакистані — це лише вершина айсберга ісламської світової експансії.
Видається, що сьогодні найважливіше для переходу Пакистану зі шляху екстремізму на магістраль розвитку — порушити зв’язок між релігією та державою. Релігію потрібно відсунути в індивідуальні сфери, а держава повинна контролювати цей процес. Насамперед Пакистан повинен позбутися ознак ісламської держави і стати світською демократичною республікою. Бо доки релігія не буде виведена поза державну сферу, жодна демократія і жодна боротьба проти ісламських терористів не зможуть принести користі. Як і не вдасться викорінити екстремізм.
І хоча Пакистан виник на основі релігії, проглядається балканізація по лінії відмінності мов, етнічної приналежності та способу життя. Тим часом дуже велика влада і капітали сконцентровано в руках кількох впливових груп, тоді як інші фактично позбавлені основних громадянських прав. Ці історичні та соціальні відмінності також закладено в основу конфлікту між владою і пакистанським народом. Водночас, якби в Пакистані провести справді вільні й демократичні вибори, деморалізована екстремістами і маргіналізована соціально нація віддала б перевагу фундаменталістам. Що, у свою чергу, підштовхнуло б державу у бік ісламського фундаменталістського суспільства й узаконило б укорінення радикального мусульманського уряду. У цьому сенсі проглядається аналогія з тим, що трапилося на палестинських територіях, з єдиною поправкою — Пакистан, на відміну від Палестинської автономії, є ядерною державою. А ця обставина несе загрозу не лише безпеці регіону, а й стабільності в усьому світі.
Наразі у президента Первеза Мушаррафа залишається не так уже й багато часу, аби визначитися, як не ввергнути країну у вир громадянської війни. Очевидно, що поступитися владою на користь ісламських фундаменталістів означало б перетворити Пакистан на ще один Афганістан. Водночас, не поступившись частиною своєї влади, генерал Мушарраф не буде здатен утримати ситуацію. У цьому випадку йому потрібно домовлятися не з ісламістами, а з тими політичними силами, котрі нині представляє колишній прем’єр-міністр Пакистану Беназір Бхутто.
У такому разі може йтися про створення пакистанського керівного альянсу: Беназір Бхутто стає прем’єр-міністром Пакистану, а генерал Первез Мушарраф — президентом країни, залишивши за собою керівництво армією. Лише так з’являється хоча якась надія для Первеза Мушаррафа порозумітися з неісламістською опозицією, яку представляє Беназір Бхутто, і не втратити контролю над могутньою військовою силою, що на сьогодні залишається єдиним гарантом недопущення ісламістів до влади у країні.
Проте Беназір Бхутто поки що аж ніяк не вдається дійти згоди з Первезом Мушаррафом. Під час їхньої зустрічі наприкінці минулого місяця на нейтральній території — в Об’єднаних Арабських Еміратах — вони обговорювали, як зберегти у країні демократію і запобігти ісламістському перевороту. Очевидно, генерал Мушарраф уже схиляється до того, аби Беназір Бхутто повернулася на батьківщину, щоб очолити Пакистанську народну партію на виборах до парламенту. Однак є один суттєвий пункт у вимогах Бхутто, виконати який генерал Мушарраф не може, — зняти військову форму і відмовитися від поста головнокомандуючого. Адже він чудово усвідомлює, що без підтримки армії йому не втриматися на президентській посаді.
Коментуючи свою зустріч у Абу-Дабі з Первезом Мушаррафом, Беназір Бхутто наголосила, що вони «обговорювали повернення до демократії і проведення в найближчому майбутньому виборів». На думку Беназір Бхутто, тероризм — найбільша небезпека, і Пакистан не мусить бути талібанізованим.
Очевидно, що в такій патовій ситуації обидві сторони мали б поступитися принципами. За роки свого президентства генералові Мушаррафу так і не вдалося створити свою потужну партію, яка б на демократичних виборах мала шанси здобути перемогу. Лише спираючись на підтримку Бхутто і її Пакистанської народної партії, Первез Мушарраф має шанс заручитися підтримкою народних мас у протистоянні з ісламськими екстремістами. Таким чином, створення коаліції між Пакистанською народною партією Беназір Бхутто і Первезом Мушаррафом — це найкращий спосіб уникнути громадянської війни, підвищити шанси громадянських сил, які не хочуть ісламістського реваншу, і розпочати тривалий перехід до демократичного правління у Пакистані.