Майже два роки ледь не єдиним непорушним чинником у процесі виходу Великої Британії з Євросоюзу залишалася дата його завершення.
29 березня країна мала залишити об'єднання, - цього вимагали правові норми договору про Європейський Союз, про це домовилися Британія та ЄС. Але останні тижні позбавили один із найабсурдніших політичних феноменів сучасності і цього острівця визначеності. Нині у Брекзиту немає ні очевидних сценаріїв, ні часових рамок, ні передбачуваних результатів. І все-таки "туман війни" в епопеї з виходом Великої Британії трохи розсіявся, - принаймні з усією очевидністю проявилися головні страхи та сподівання ключових учасників процесу.
Насамперед, можна впевнено говорити про позиції Євросоюзу, про те, що ховалося за протокольними фразами про проходження формальної процедури згідно зі ст. 50 Договору про ЄС. Саме політичне рішення саміту Євросоюзу дозволило відкинути одну з головних формальностей - крайній термін завершення процедури виходу. Так, лідери Євросоюзу постаралися обставити своє рішення умовами для Лондона, - відстрочка має стати "змістовною", і додатковий час має бути витрачений не на нові безплідні суперечки, а на реалізацію чіткого плану виходу. Відповідно, якщо британські парламентарії знову провалять план Мей, вихід має відбутися 12 квітня, а якщо підтримають його - 22 травня.
Однак принципово важливий сам факт перегляду термінів. Він є актом суто політичним, оскільки жодна процедура з наявних у розпорядженні ЄС не передбачає таких відстрочок. Судячи з коментарів учасників, дискусія лідерів ЄС була зовсім не про відповідність їхніх нинішніх дій договору про ЄС. Нові терміни були прив'язані до виборів у Європарламент, неучасть у яких Великої Британії до останнього моменту залишалася само собою зрозумілою, - вся кампанія мала відбутися вже після завершення Брекзиту. Але ця прив'язка породила ще більшу плутанину: в кулуарах саміту говорили, що термін виходу можна зсунути до початку роботи нового складу Європарламенту (неучасть Лондона у виборах у такому разі не призведе до значної колізії) або взагалі посунути ще на рік, і тоді британці ще раз виберуть своїх євродепутатів.
Головне в усіх цих маневрах - у Брюсселі та в більшості європейських столиць (уже точно в Берліні й Парижі) дуже не хочуть, аби вихід відбувся без угоди. Неминучий у такому випадку розрив господарських зв'язків, масовий виїзд громадян країн ЄС із Великої Британії та необхідність зводити митні бар'єри з однією з найважливіших частин спільного ринку вдарять по економіці ЄС. І річ не в цифрах (за розрахунками - не дуже значних), річ у тому, що ринок стане меншим, із нього вперше в історії вийде один із учасників, і, отже, він стане менш привабливим для інвестицій з усього світу. Та й політичний авторитет ЄС теж постраждає, - Велика Британія залишається однією з трьох великих держав ЄС, які підкріплюють загальну позицію об'єднання власними силою та впливом.
Мабуть, у Брюсселі найбільше бажають, щоби Брекзит не відбувся взагалі. Не випадково глава Ради ЄС Дональд Туск публічно підтримав майже 6 млн британців, які підписали петицію за зупинення Брекзиту. Звертаючись до депутатів Європарламенту, Туск, фактично, визнав, що однією з причин надання Лондону відстрочки (і, можливо, значно більшої, ніж було озвучено раніше) є бажання підштовхнути британський політичний клас до перегляду результатів референдуму та до рішення залишитися у складі ЄС. У Брюсселі дуже сподіваються, що дедалі більша підтримка цієї ідеї в британському суспільстві чинитиме необхідний тиск на політиків, і для цього треба лише ще трохи почекати.
Виразнішими стали за минулі кілька тижнів і позиції провідних політичних сил Британії - як у парламенті, так і за його стінами. Про вуличну політику вже було сказано: активних противників виходу країни з ЄС завжди було чимало, але результати їхніх зусиль - 5,8 млн підписів під петицією проти виходу та організація багатотисячних маршів у Лондоні й інших містах - нині вражають як ніколи. Поки що голос вулиць на терезах британської політики не помітний, але на тлі розколу в парламенті цей незатребуваний політичний ресурс може стати серйозною зброєю в руках противників Брекзиту.
А в парламенті неготовність переступити через розбіжності, й тому нездатність прийняти хоч якесь рішення стосовно згоди про вихід із Євросоюзу вже давно стали визначальними чинниками. Наскільки ситуація безнадійна, показали голосування 25 і 27 березня. У понеділок депутати прийняли рішення провести серію "індикативних голосувань" щодо різних сценаріїв виходу з ЄС. Проти такого кроку категорично виступав уряд, вважаючи його спробою узурпувати повноваження виконавчої влади з керування Брекзитом. Справді, рішення видавалося революційним, що свідчить про втому парламенту від нездатності прем'єрки Терези Мей забезпечити розв'язання надзвичайно важливої проблеми.
Однак насправді індикативні голосування від початку не могли привести до радикальної зміни підходів у британській політиці щодо виходу з ЄС. Вони мали тільки рекомендаційний характер, і члени кабінету дали чітко зрозуміти, що не будуть дотримуватися рекомендацій парламенту, якщо ті суперечитимуть курсу уряду. Крім того, імовірність згоди депутатів стосовно котрогось із альтернативних планів оцінювалася невисоко, що й підтвердили результати роботи парламенту в середу. З п'ятнадцяти запропонованих сценаріїв спікер Палати громад Джон Беркоу виніс на голосування вісім, - і всі вісім було провалено. Найближче до успіху опинився план митного союзу з ЄС (264 голоси проти 272).
Характерною ілюстрацією роботи британського парламенту в питанні Брекзиту стала загалом велика підтримка планів облаштування майбутніх відносин між Лондоном і Брюсселем, на відміну від тих, що стосувалися безпосередньо механізму виходу. Британський політичний клас продовжує залишатися "річчю в собі", - замість того, щоб завершити необхідну роботу і визначити долю угоди з ЄС, він займається абстрактними по суті дискусіями про майбутні відносини, яких взагалі може не бути, якщо Велика Британія вийде без жодної угоди.
Невтішні результати вправ у парламентській демократії уряд поспішив оголосити добрим знаком: на думку ряду міністрів, провал альтернатив свідчить про те, що план Мей - кращий із наявних варіантів. Що це не так, підтверджують оцінки абсолютної більшості експертів: третя спроба теж стане провальною, прем'єрці забракне приблизно 40 голосів. Крім того, Беркоу пообіцяв не ставити план прем'єрки на нове голосування, якщо він не буде істотно змінений.
Проте Мей має намір знову винести свій план виходу на розгляд парламентаріїв. Щоб зробити успіх можливим у принципі, прем'єрка пішла на надзвичайні заходи. Вона пообіцяла, що негайно залишить посаду, якщо її план буде прийнято. Розрахунок Мей очевидний, - вона хоче заручитися підтримкою консерваторів, які прагнуть змістити її з поста лідера партії. Можливо, її хід спрацює. Борис Джонсон, один із лідерів внутрішньопартійної опозиції, вже висловився на підтримку плану Мей. Це не тільки може принести підтримку майже чотирьох десятків його прихильників (більшість яких і так планувала підтримати план прем'єрки), а й підштовхне найбільш жорстких євроскептиків (а це ще півтора десятка депутатів) також виступити на підтримку Мей. Крім того, зміна лідерства і, відтак, перегляд курсу уряду щодо реалізації угоди можуть залучити на бік Мей противників виходу з її партії (7-10 парламентаріїв) та, можливо, переконають північноірландських юніоністов (десять депутатів) - союзників консерваторів у парламенті - теж проголосувати "за". З найуспішнішим результатом торгів прем'єрка може розраховувати на чотири десятки голосів, яких не вистачає.
У прем'єрки, практично, немає шансів отримати голоси опозиції, але це не означає, що в протилежному таборі панує єдність. Останні голосування істотно вдарили по впливу лейбористів у середовищі євроентузіастів. Керівництво лейбористів відкинуло варіант із новим референдумом і тим самим відмовилося очолити боротьбу за скасування результатів референдуму 2016 р. Лідерство Джеремі Корбіна тепер піддається сумніву не тільки з боку "партійної аристократії" часів Тоні Блера, а й з боку його союзників, які вважають, що він робить недостатньо для захисту інтересів простих британців.
Однак відмова лідерів лейбористів від рішучої боротьби за збереження членства Британії в Євросоюзі підштовхує інші опозиційні партії до рішучішої боротьби. Четвірка парламентських партій - лейбористи, ліберальні демократи, Шотландська національна партія та зелені, - яка виступала за збереження максимально тісних зв'язків із ЄС, фактично розпалася. Три менші партії з самого початку стояли на більш радикальних позиціях. На відміну від лейбористів, вони були категорично проти виходу з Євросоюзу, відмовившись від боротьби за новий референдум як компроміс із "трудовиками". Тепер, коли вони вважають, що лейбористи зрадили інтереси тих, хто хоче тісних зв'язків із континентом, цей компроміс їх більше не пов'язує.
Шотландські націоналісти спільно з ліберальними демократами виносили на індикативне голосування пропозицію відмовитися від виходу (якщо план уряду знову не буде прийнятий). Їхня пропозиція теж не здобула підтримки (184 голоси проти 293). Але серед тих, хто проголосував за такий сценарій, чималу більшість становили депутати, які обиралися від Шотландії та Вельсу (у тому числі лейбористи й консерватори). Натхненні такими результатами, шотландські націоналісти знову заговорили про новий референдум про незалежність. Автономістські настрої на тлі кризи Брекзиту зростають і в Північній Ірландії, і навіть у Вельсі, де спочатку підтримали Брекзит. Нездатність вирішити проблему виходу з ЄС обіцяє Лондону складні відносини з регіонами.
Брекзит давно перетворився для Британії на тяжкий, виснажливий для країни процес. Невизначеність майбутнього стало найголовнішим прокляттям для всіх британців. Останні події поки що обіцяють лише ще більшу невідомість і нові труднощі. Для подолання їх самої зміни лідера Лондона точно буде замало.