Упродовж трьох останніх тижнів у Віфлеємі, Рамаллі, Газі та інших містах Західного берега можна було побачити одну й ту саму картину. Сторожова вежа з ізраїльськими військовиками. Навколо неї на відстані кількох десятків метрів розташувалися складені зі сміттєвих баків примітивні барикади, з-поза яких палестинські підлітки 13—15 років закидають ізраїльтян камінням. Ціль добре пристріляна — каміння лягає точнісінько в куленепробивне скло вежі. Звідти час від часу лунають постріли — стріляють гумовими кулями — чи летять гранати зі сльозогінним газом. Тих необережних нападників, котрі потрапляють під них, швидко виносять із «поля бою», на їхнє місце негайно прибувають інші. Ізраїльські солдати називають те, що відбувається, «балаганом», до якого вони вже звикли й майже не сприймають усерйоз. Нині вони більше стурбовані перспективою своєї участі у справжній війні. В нічний час по їхніх блок-постах палестинці час від часу стріляють з бойової стрілецької зброї, даючи зрозуміти, що вони готові до радикальніших акцій.
Ізраїльські військові переконані в тому, що все може припинитися, якщо цього захоче Арафат. Вони вважають, що на палестинського лідера треба як слід натиснути, й усе буде нормально. Літні ж палестинці, в свою чергу, котрі торгують на вуличках охоплених заворушеннями древніх міст, схвально поглядають на представників молодого покоління, які зачаїлися за барикадами, і вважають, що все припиниться лише тоді, коли відступлять ізраїльтяни.
Дзеркальним відбитком цих відносин між ворогуючими сторонами була й атмосфера на переговорах у Єгипті. Вічний хрест Білла Клінтона, палестино-ізраїльська проблема не дає йому достойно завершити своє служіння батьківщині на вищій державній посаді й спокійно піти на спочинок і писати мемуари та керувати яким-небудь значним фондом або дослідницьким центром. За місяць до виборів він має знову летіти за тисячі кілометрів, до Єгипту, годинами вмовляти впертих політиків, зазнавати усе нових розчарувань, допомагаючи набирати очки супернику своєї партії на президентських виборах Джорджу Бушу.
Здається, аналітики американської Ради національної безпеки попереджали президента США про існування лише незначних шансів на успіх переговорів у єгипетському Шарм-ель-Шейху. Проте виходу у Клінтона не було. Адже він на сьогодні, мабуть, єдина політична постать у світі, до думки якої хоч якось прислухаються й Арафат, і Барак. Справу пробували зрушити й Ігор Іванов, і Робін Кук, і Кофі Аннан. Проте їхні спроби своїм авторитетом уплинути на близькосхідну ситуацію успіху не мали. Звісно, у спокійній обстановці їхні зусилля з мирного врегулювання були б дуже продуктивними. Але нині потрібно гасити пожежу, а це під силу лише американцям.
Як і очікувалося, заклику до миру, яким Білл Клінтон відкрив єгипетську зустріч, не почули. Ехуд Барак і Ясір Арафат не перекинулися жодним словом за обідом і не потиснули один одному руку під час зустрічі. Міністрам закордонних справ також не вдалося досягти компромісу, причому розбіжності між делегаціями стосувалися всіх пунктів порядку денного.
Пропозиція палестинців доповнити проект остаточного документа фразою про те, що сутички спровокував візит Аріеля Шарона на Храмову гору, викликала бурхливу суперечку між членами делегацій. Один із членів ізраїльського кабінету, який бере участь у переговорах, заявив, що сутички, на думку ізраїльтян, почалися тому, що цього захотів Арафат.
Головне протиріччя стосувалося основних вимог палестинської сторони, при виконанні яких Арафат погодився б дати наказ припинити антиізраїльські виступи. Таких вимог було дві: перша — припинення операцій ізраїльських служб безпеки й армії як необхідна умова для закінчення палестинських виступів, і друга — створення міжнародної комісії з розслідування причин виникнення заворушень. Ізраїль, зі свого боку, погоджувався виконати першу вимогу, але лише в тому разі, коли події йтимуть в зворотному порядку, тобто спочатку палестинці припиняють виступи, а потім ізраїльтяни виводять свої війська. Стосовно ж міжнародної комісії, то Барак готовий був погодитися з її створенням тільки тоді, коли її очолюватиме американець, а до складу не ввійдуть представники країн, які голосували за резолюцію Ради Безпеки ООН, що засуджує Ізраїль.
Крім того, у відповідь на пропозицію ізраїльтян вилучити зброю в нелегальних палестинських формувань палестинська делегація зажадала попереднього роззброєння єврейських поселенців на Західному березі Йордану.
Таких пристрастей, які вирували на переговорах у єгипетському курортному містечку, не пригадують навіть кар’єрні дипломати-ветерани. Річ у тім, що жодна з конфліктуючих сторін узагалі не демонструвала в Шарм-ель-Шейху особливого бажання миритися. Члени різних делегацій, втомлені від нескінченних суперечок і засліплені взаємною люттю, виявилися не в змозі себе контролювати й перейшли на крик та образи. Приміром, палестинський представник Набіль Шаат назвав позицію Барака «непоступливою, сповненою жорстокості, злоби, отрути й ненависті», додавши, що коли ізраїльський лідер «і далі зберігатиме своє люте ставлення», то конференція зазнає краху.
Взагалі-то, серйозного прориву на єгипетському саміті й не чекали. Найголовніше — потрібно було зупинити кровопролиття й створити хоч якусь «точку відліку» для подальших консультацій, які могли б повернути сторони на шлях багатостраждального мирного процесу, перерваного три тижні тому. Спостерігачі не залишали надій на те, що переговори могли завершитися бодай якоюсь угодою про умови перемир’я й розслідування останніх подій.
Тим часом учасники зустрічі, вдосталь накричавшись за день одне на одного, вирушали ввечері спати з наміром повернутися до роботи вранці. На тоді оптимістів, котрі сподівалися на диво, майже не залишилось. І річ була не лише в непримиренних позиціях лідерів Ізраїлю й Палестини. На тлі саміту в більшості держав арабського світу відбулися масові демонстрації з вимогою припинити «зрадницькі переговори», а в Газі і на Західному березі Йордану тривали сутички, з’являлися нові й нові жертви.
І раптом, о диво! Опівдні у вівторок світ облетіла звістка, яку мало хто сподівався почути. Лідери Ізраїлю й Палестинської автономії все ж домовилися про перемир’я. Президент Єгипту Мубарак урочисто заявив, що досягнуто згоди про основні умови припинення вогню.
Як з’ясувалося, офіційних документів при цьому підписано не було. Не було й публічних потисків рук. Ехуд Барак і Ясір Арафат відмовилися відповідати на запитання, журналістам просто сказали, що переговори закрито.
За словами Мубарака, досягнута угода передбачає виведення ізраїльських військ із Західного берега Йордану та з сектора Газа, а також зняття блокади палестинських територій. Палестинці, зі свого боку, обіцяли повернути до в’язниці деяких бойовиків «Хамас», котрих Арафат під тиском агресивно налаштованих співвітчизників нещодавно наказав звільнити. Єгипетський президент сказав, що угода, ймовірно, задовольнить не всіх, проте процес врегулювання триватиме — наскільки це можливо.
Утомлений і задоволений Білл Клінтон з почуттям виконаного обов’язку відбув на батьківщину, попередньо похваливши Барака й Арафата за їхні зусилля з досягнення перемир’я. Президент США сказав, що, на його думку, процес справді вдалося зрушити з місця. Він повідомив, що обидві сторони виступлять із закликом припинити насильство і що вони негайно вживуть заходів щодо запобігання подальшим спалахам. Крім того, Клінтон підтвердив, що причини сутичок будуть ретельно розслідувані.
Ехуд Барак і Ясір Арафат повернулися додому з результатами значно скромнішими, ніж їм обом хотілося б. Але в обох водночас є що пред’явити своїм прибічникам. Палестинський лідер може зарахувати до свого активу те, що він вирвав в ізраїльтян обіцянку вивести війська та зняти обмеження на рух у секторі Газа і на Західному березі Йордану. Зі свого боку, Барак зумів домогтися, що замість міжнародної комісії з розслідування причин насильства буде створено американсько-оонівську комісію зі значно меншими повноваженнями.
Інші деталі укладеної угоди так і залишилися за сімома печатями. І, як завжди в таких випадках буває, у пресі стали виринати цікаві подробиці, достовірність яких нині надзвичайно важко визначити. Так, високий ізраїльський чиновник нібито заявив журналістам, що між службами безпеки Ізраїлю й Палестинської автономії досягнуто таємної угоди, спрямованої на запобігання подальшим сутичкам. При цьому, за втіленням у життя пунктів цієї угоди нібито стежитиме ЦРУ. Палестинські дипломати, зі свого боку, запевняли, що ніяких секретних переговорів не було зовсім.
Ми навряд чи коли-небудь дізнаємося, що стало вирішальним чинником досягнення успіху на зустрічі в Шарм-ель-Шейху. Швидше за все, американцям довелося поставити перед лідерами Ізраїлю й Палестини елементарний ультиматум. Адже без підтримки США незалежність Палестини так і залишиться назавжди фантомом, як може перетворитися на фантом без цієї підтримки й незалежність Ізраїлю (хоча останній сценарій видається фантастичним — усі ми знаємо, чому Вашингтон підтримуватиме єврейську державу за будь-яких умов).
На користь свідчення, що рішення про припинення насильства прийняли під впливом сили, можна зарахувати й те, що відразу ж після завершення саміту сторони стали по-різному тлумачити досягнуті на ньому домовленості. Ізраїльтяни заявили, що в палестинців є лише 48 годин для припинення заворушень, у відповідь на що представники палестинської делегації запевняли, що виконувати досягнуті в Єгипті угоди взагалі не обов’язково, оскільки їх ухвалено під колосальним тиском з боку Ізраїлю та США.
Очевидно, у таких заявах є частка істини. Проте палестинці все ж одержали за це певну сатисфакцію, домігшись розгляду на спеціальній сесії ООН питання, уже офіційна назва якого зігрівала їм душу — «Незаконні ізраїльські дії в окупованому східному Єрусалимі та на іншій частині окупованих палестинських територій».
Палестинці знали, що робили. Зазнавши невдачі в спробі засудити ізраїльтян на засіданні Ради Безпеки ООН (цей орган не зміг прийняти такого рішення під загрозою застосування права вето американцями), вони взяли реванш за це на Генасамблеї, де мали досить сильні позиції. Поклавши руку на серце, можна не сумніватися в тому, що обговорення цього питання в ООН навряд чи істотно вплине на ситуацію на Близькому Сході, зате воно може виявитися зайвим і небажаним подразником для ворогуючих сторін. Використовуючи цей аргумент, Сполучені Штати піддали різкій критиці саму ідею проведення таких дебатів, наполягаючи на тому, що вони можуть завдати шкоди домовленостям у Шарм-ель-Шейху. І поки в Нью-Йорку сперечалися щодо вердикту Генеральної асамблеї, комісія ООН з прав людини з незначною перевагою ухвалила рішення про засудження Ізраїлю за «надмірне застосування сили». Воно, звісно, може дати лише моральне задоволення палестинцям, зате неодмінно буде ними використане як додатковий козир на майбутніх переговорах з ізраїльтянами.
Про ефективність єгипетських домовленостей і здатність сторін їх виконати ми довідаємося найближчими днями. Багато в чому подальший розвиток подій залежатиме від можливості продовжити діалог, як обіцяв президент США, через пару тижнів. А поки що випробування на міцність угоди про мир відбуватиметься на вулицях міст Західного берега. Мало хто сподівається, що сутички припиняться відразу — ті ж ісламісти з «Хамас» уже попередили, що для них повстання триває. Проте перші паростки перемир’я з’явилися, і їх можна бачити вже простим оком. Це й відкриття аеропорту в Газі, і зменшення напруги палестинських виступів, і поступове виведення ізраїльських військ із Західного берега, й ув’язнення палестинських терористів. Нам залишається тільки сподіватися, що останній шанс зупинити бойню на Близькому Сході не буде втрачено.