Російські газети тепер щодня пишуть про виборчу кампанію, реєстрацію передвиборних списків, конкуренцію «партій влади». Поява Володимира Путіна на з’їзді «Единой России» — сенсація, про яку знали місяців за шість до партійного форуму, — стала однією з найбільш обговорюваних політичних тем. І все-таки вибори в Росії більше не політика. Радше, економіка. Отже й писати про неї повинен не політичний журналіст, а економічний оглядач, цікавитися виборами — не читач, котрий спостерігає за процесами, а політтехнолог, що цікавиться заробітком. Щиро кажучи, мені — певне, як і кожному, кому випадає висвітлювати цю виборчу кампанію, — просто совісно забивати чиїсь голови всіма цими безглуздими назвами, прізвищами й інтригами. Так, від результатів виборів щось зміниться в біографіях учасників і в банківських книжках тих, котрі допомагають їм стати обраними. Але нічого не зміниться в долях виборців. І мало що зміниться в країні.
Чотири роки тому все було інакше. Так, тоді Державна дума вже навчилася штампувати потрібні виконавчій владі закони. І все-таки вибори в неї проходили в атмосфері, коли на порядку денному стояло питання про наступність влади. Головним номенклатурним блоком на тих виборах був блок «Отечество — вся Россия», що збирався замінити «Выбор России» часів першої Думи й «Наш дом—Россия» — часів другої. І створювався він за такою самою схемою — губернатори, чиновники, адміністративний ресурс... Але несподівано виявилося, що ця номенклатура опозиційна людям, котрі займають кабінети в Кремлі, і готова поборотися з ними за владу та власність — не випадково лідерами цього об’єднання стали відставний прем’єр Євген Примаков і Юрій Лужков, який ніколи не асоціювався з «сім’єю» Бориса Єльцина й не був допущений цією сім’єю в прем’єри. А підтримати фрондерів були готові практично всі провідні регіональні лідери Росії.
І тоді Борису Березовському, ідеологу прийдешньої заміни Бориса Єльцина маловідомим офіцером ФСБ, спала щаслива думка — створити «народну партію», партію порядку, яка дістала невдовзі назву «Единство». Очолив партію «сімейний» — міністр із надзвичайних ситуацій Сергій Шойгу, у список увійшли популярні, однак аполітичні люди типу борця Олександра Кареліна, що так і з’явився в Думі. Політиків із цього списку не знав у Росії ніхто. Зате новому об’єднанню було гарантовано підтримку прем’єр-міністра Володимира Путіна.
Результат відомий: «Единство» обійшло «Отечество», ресурс виграв у ресурсу, Примаков спікером Держдуми не став, більше того — у новій палаті «Единство» пішло на тимчасовий союз із комуністами й розподілило парламентські комітети без урахування думок «Отечества» та правих фракцій (через два роки так само кинуть комуністів, але це вже інша історія). А через кілька місяців новим президентом Росії обрали Володимира Путіна.
Що сталося за час путінського правління з законодавчою владою? Цитуючи сказані з іншого приводу слова російського президента, можна сказати: вона потонула. Такої влади в Росії більше немає. Ну зовсім немає. Закони готуються в Кремлі й уряді, у Думі — лише тоді, коли депутатам дозволяють виступити в ролі одного з законотворчих департаментів президентської адміністрації. Зникла верхня палата парламенту — Рада Федерації. Тобто вона нібито є, але замість обраних губернаторів і спікерів регіональних законодавчих зборів у ній засідають узгоджені з Кремлем чиновники.
«Единство» об’єдналося з «Отечеством—Всей Россией». Це і є «Единая Россия» — нова партія влади. Тобто, по суті, «Единство» сприйняло формулу «Отечества», а «Отечество» висловило цілковиту підтримку президентському курсу. У виборчому списку партії немає випадкових людей — більше того, боротьба за місця у федеральному списку була настільки запеклою, що вирішили залишити в ньому лише чотири чиновницькі прізвища — Гризлов, Шойгу, Лужков, Шаймієв, решту направити в списки регіональні. (Вважалося, що п’ятим буде прізвище майбутнього лідера фракції в Думі. Але п’ятого прізвища немає як і не було. «Це об’єднання покрутіше будь-якого розколу», — сказав мені один з учасників з’їзду. І, справді, відразу ж після форуму за участю Путіна Юрій Лужков, невдоволений тим, що до федерального списку не ввійшов ніхто з його представників, а сам він не очолив московський список, публічно дистанціювався від «партії влади», заявивши, що йде на вибори мера Москви як незалежний кандидат — ось тобі й третій номер. А раніше Лужков заблокував появу третім номером у списку «Единой России» спортивного міністра й колишнього хокеїста В’ячеслава Фетисова.)
У «Единства» чотири роки тому був популістський антураж і суспільні чекання, пов’язані з ім’ям Путіна. У «Единой России» немає нічого, крім адміністративного ресурсу й підтримки президента, яка мало що визначає в процесі виборів, — виборець якось хитромудро навчився відмежовувати «доброго царя» від «злих міністрів», котрих тепер у партії хоч греблю гати. Здавалося б, на підтримку партії влади, що втрачає рейтинг, потрібно кинути всі сили? Але влада невтомно випікає все нові й нові партії та блоки, на кшталт Народної партії, блоку партій спікерів Сергія Миронова й Геннадія Селезньова тощо. Навіщо, здавалося б? Адже рейтинг цих об’єднань невисокий, а голоси в «головної партії» вони явно відтягнуть. Тим паче що використання адміністративного ресурсу цими об’єднаннями неминуче: секретар Генради «Единой России» Валерій Богомолов уже критикував спікера верхньої палати парламенту Сергія Миронова за перетворення Ради Федерації на філію Партії життя — і це тоді, коли вся влада в країні повинна перетворитися на філію «Единой России». І справді — чому не повинна, якщо вся влада вже в ній і сам Путін приходив на з’їзд. Навіщо це висуванцю Путіна Миронову й іншому вірному влади пітерцю, Селезньову, свій блок? Але це з погляду формальної логіки усе дико. А з грошової — усе правильно. Бо хто сказав, що люди, котрі займаються виборами, справді зацікавлені в перемозі «Единой России» і створенні конструктивної коаліції для підтримки президента? Адже це означатиме, що фінансові потоки після виборів обміліють — залишаться кошти хіба що на депутатські конверти й на дрібниці. А ось якщо контрольний пакет одержать комуністи, якщо без них не створити ніякої коаліції? Оце вже інша річ! Які кошти доведеться витратити на приборкування перекірливих і яка частина коштів осяде в кишенях приборкувачів! Дух перехоплює!
У цьому ж напрямі — ідея створення блоку Сергія Глазьєва «Родина». Не встиг блок заявити про себе, як звідкись негайно вигулькнули шановні політологи, — слава Богу, що не соціологи — котрі почали торочити про великі шанси нового виборчого об’єднання, про те, що воно пройде в Державну Думу, про те, що воно відбере голоси чомусь у комуністів. Навіть самі комуністи характеризують новий кремлівський проект як спрямований проти них, хоча неозброєним оком видно — це диверсія проти «Единой России». Ну чому потрібно вважати виборця абсолютним ідіотом і розраховувати, що прокомуністично налаштований електорат проголосує за блок за участю колишнього гайдарівського міністра Глазьєва, нинішнього спеціального представника президента Рогозіна та колишнього голови Центробанку Геращенка? Адже це ще один блок чиновників — тільки чиновників-невдах проти блоку вдатних чиновників із «Единой России». І відібрати голоси він може тільки в цієї організації, недарма спостерігачі вже називають його «красным Единством». Але, знов-таки, не слід думати, що люди, котрі придумали блок Глазьєва, цього не розуміли. Інша річ — блок було задумано наспіх і, як і будь-який рух невдах, його досі лихоманить від інтриг. Виявилося, що фігура Дмитра Рогозина, котрий залишив Народну партію і якого не прийняли в «Единую Россию», відлякує багатьох потенційних прибічників Сергія Глазьєва, що й великодержавна ідеологія має свої відтінки, що й маргінали сприймають себе серйозно — коротше, документи для реєстрації «Родина» здала в Центрвиборчком без виборчого списку, тільки з першою трійкою. Стало також відомо, що виборчою кампанією блоку більше не займатиметься добре відомий своїми політтехнологічними подвигами в Україні Марат Гельман — схоже, цей задум галериста зазнав фіаско ще до виборів у парламент. Який жаль.
Певні шанси потрапити в Думу, ясна річ, залишаються в традиційних фракцій — жириновців, СПС і «Яблока». Але, зважаючи на все, якщо вони й подолають бар’єр, однаково залишаться невеличкими групами, неспроможними вплинути на реальний розклад сил. Тим паче що фракція ЛДПР давно вже не виглядає такою собі страшною люмпенізованою силою — ні, це та сама «партія влади», тільки розрахована на свій, «жириновський», електорат. А голосують жириновці завжди правильно — і грошей на них багато не йде. А стосовно СПС, у першу трійку кандидатів якого ввійшов Анатолій Чубайс, то про зрозумілі зв’язки партії з досить серйозними силами у владі говорити після цього зайве. І вже тим паче не треба хвилюватися за «Яблуко», чий лідер Григорій Явлінський став дуже бажаним гостем у Кремлі, тільки не в тих кабінетах, де шанують СПС... Ясна річ, влада розпорошена, клани борються між собою, президент відіграє міфологічно-представницьку роль, тоді як люблячі його «чекісти» наступають на «сім’ю» попередника, що виплекала його, — нехай усе так. Але влада однаково залишається владою, навіть у такому броунівському русі. Тим паче що, як я намагався показати на прикладі «Единой России», такий самий рух спостерігається і на рівні «головної партії», і на рівні численних «маленьких» чиновницьких об’єднань.
А чи є в Росії не-партії влади? Мабуть, немає. Оскільки віднести до таких партій фаворитів цих виборів — комуністів, котрі відкрито включили цього разу до свого списку представників компанії ЮКОС, якось не піднімається рука. Тим паче що навіть членство в комуністичній фракції стає питанням умовним: вигідно-невигідно. Один колишній комуніст, спікер Думи Геннадій Селезньов — у блоці з Сергієм Мироновим, члени фракції комуністів Сергій Глазьєв і генерал Валентин Варенников — у «Родине», колишній комуніст Микола Губенко, що залишив фракцію, коли вона порадила йому здати портфель голови комітету з культури, повернувся в КПРФ, а нижегородський губернатор Геннадій Ходирєв, підтриманий на виборах комуністами, очолив регіональний список — правильно, «Единой России», адже він тепер губернатор. Оскільки КПРФ — це вже не ідеологія. Це бренд і місце заробітку, причому непоганого. Тому що більше голосів одержать комуністи на виборах — то їм краще. І, як я вже писав, не лише їм. За зображення фігури незгоди в наш час непогано платять.
Єдине, що може свідчити не стільки про те, що демократія в Росії є, а про те, що вона в цій країні буде — це дедалі більша кількість виборців, котрі голосують проти всіх. На недавніх виборах губернатора Санкт-Петербурга кандидат проти всіх набрав понад 11 відсотків голосів і мало не вийшов у другий тур. Ще більшою була кількість тих, що проголосували проти всіх на губернаторських виборах у Свердловській області — понад 15 відсотків. І якщо ця тенденція збережеться і проявиться на загальноросійському рівні, то можна буде констатувати: з’являється дедалі більше людей, котрі не просто розуміють, що їх обдурюють, а й активно протестують проти цього. З’являється дедалі більше справжніх, відповідальних громадян Росії.