Після рекордно короткої, як для засідання Європейської ради, семигодинної дискусії лідери 27 держав—членів Європейського Союзу ухвалили 18 жовтня у Лісабоні оновлену редакцію установчих договорів ЄС. Лісабонський договір, якщо його буде ратифіковано, замінить провалений на референдумах у Франції та Нідерландах текст Договору про запровадження Конституції для Європи (ДЗКЄ) і загалом завершить започаткований у 1990 році процес інституційного становлення Євросоюзу та його пристосування до розширення на країни колишнього соціалістичного табору.
Пошук виходу з інституційної кризи поставив голів держав чи урядів держав—членів Євросоюзу перед тяжкою дилемою. З одного боку, потрібно було зберегти цілісність конституційного проекту реформування ЄС як результат складного і збалансованого компромісу, а з іншого — показати громадській думці, що новий договір є лише черговим переглядом установчих актів ЄС, а не інструментом затвердження завуальованої редакції «Конституції для Європи».
Ухвалений минулого тижня Лісабонський договір досить успішно розв’язує поставлене завдання і зберігає майже всі інноваційні здобутки ДЗКЄ. Як передбачалося у ДЗКЄ, Євросоюз стає суб’єктом права, поглинаючи Європейську спільноту. Замість чинної системи шестимісячного ротаційного головування керівники держав чи урядів держав—членів ЄС зможуть уже у 2009 році обрати постійного голову Європейської ради на термін два з половиною роки. Лісабонський договір затверджує перехід із 2014 року до нової системи голосування кваліфікованою більшістю у Раді Міністрів ЄС: нормативний акт вважатиметься прийнятим, якщо за нього проголосують, щонайменше, 55% членів ради (мінімально — 15 держав), в яких проживає не менше 65% населення Союзу. Загалом, голосування кваліфікованою більшістю стане звичайною процедурою прийняття рішень у Раді Міністрів ЄС, поширюючись, зокрема, на сфери судової та поліційної співпраці, освіти й економічної політики. Одностайності надалі потребуватиме ухвалення рішень у сферах зовнішньої і соціальної політики, оподаткування та культури. Услід за ДЗКЄ, Лісабонський договір передбачає з 2014 року зменшення кількості єврокомісарів до двох третин від кількості держав-членів (з відмовою від принципу «одна держава-член — один комісар»), а також посилює роль Європарламенту (склад якого обмежено 751 депутатом) та національних парламентів у функціюванні Союзу. Зрештою, Лісабонський договір зміцнює організацію дипломатичної служби Євросоюзу зі злиттям теперішніх посад Високого представника зі спільної зовнішньої та безпекової політики і комісара з питань зовнішніх відносин.
З огляду на збереження ключових положень ДЗКЄ у Лісабонському договорі, колишній голова Європейського конвенту Валері Жіскар д’Естен вважає, що «європейські уряди домовилися внести косметичні зміни до Конституції, аби її легше було проковтнути». Такі зміни стосуються насамперед самої ідеї ухвалення Конституції ЄС, яка би прийшла на зміну чинним установчим договорам. Творці Реформаторського договору відмовилися від амбіційного плану «перезаснування» Євроспільноти на користь усталеної практики внесення змін до Договору про Європейський Союз та Договору про заснування Європейської спільноти (який перейменовано у Договір про функціонування Європейського Союзу). Крім того, 150-сторінковий документ старанно уникає вживання термінології, що наголошувала б на схожості європейського будівництва з конституційною практикою національних держав. На відміну від ДЗКЄ, Лісабонський договір не містить у своїй назві самого поняття «конституція», не згадує про символи Союзу (прапор, гімн, єдину валюту), повертається до чинних назв нормативно-правових актів ЄС («регламенти» й «директиви» замість «закони» та «рамкові закони» ЄС), відмовляється назвати керівника дипломатичної служби Євросоюзу «міністром закордонних справ», усуває з основного тексту договору Хартію засадничих прав ЄС та положення щодо вищості права ЄС над національним правом (зі збереженням їхньої обов’язкової юридичної сили).
До того ж євроскептичні держави-члени скористалися ухваленням Реформаторського договору, щоб нав’язати своїм партнерам додаткові специфічні вимоги. У руслі традиційної політики відступу від зобов’язань членства Велика Британія домоглася непоширення на неї положень Хартії засадничих прав та неучасті у поліцейській і судовій співпраці. До останнього моменту затвердженню нового договору опиралася Польща. Головною турботою Варшави було збереження переваг чинної системи зваженого голосування у Раді Міністрів ЄС, що дозволяє нашому західному сусідові бути на рівних із п’ятіркою інших великих держав — членів Союзу. У результаті тяжко досягнутого компромісу Польща може вдаватися до процедури зваженого голосування до 31 березня 2017 року і загалом продовжувати відігравати роль впливової держави-члена через впровадження механізму блокуючої меншості. У підсумку багато прихильників — як і противників — процесу євроінтеграції, певно, погодяться з висновком данського євродепутата Єнса-Петера Бонде , що Лісабонський договір — «погано написана версія Конституції ЄС».
Незалежно від того, чи ми потрактуємо новий договір як «максимально можливий» чи як «найменш поганий компроміс», він, безперечно, є вагомим кроком уперед у побудові політичної Європи. Євросоюз зможе діяти ефективніше через поступовий перехід до спрощеної процедури прийняття рішень кваліфікованою більшістю голосів (що покладається на подвійну більшість держав-членів та громадян Союзу) і її ширше застосування у Раді Міністрів ЄС, створення посади постійного голови Європейської ради і вдосконалення зовнішньополітичного апарату Союзу. Лісабонський договір також уточнює розподіл повноважень між Союзом і державами-членами, визнаючи за Євросоюзом сфери виключної (правила конкуренції, монетарна політика, спільна торгівельна політика, митний союз), спільної (переважна більшість галузей, приміром внутрішній ринок, сільське господарство, транспорт) і допоміжної компетенції.
У глобальнішій перспективі укладення Лісабонського договору знаменує собою завершення тривалого періоду становлення Євросоюзу, що розпочався зі спільного звернення Коля—Міттерана від 19 квітня 1990 року, яке ініціювало ухвалення Маастрихтського договору, з подальшим підписанням Амстердамського (1997 р.) і Ніццького (2001 р.) договорів та невдалою спробою ратифікації Конституційного договору ЄС (2005 р.). Під час наступного етапу консолідації Євросоюз зможе зосередитися на вирівнюванні рівня соціально-економічного розвитку його держав-членів, реформі євробюджету та спільній сільськогосподарській політиці. Зосередження на соціально-економічних викликах євробудівництва буде можливе, однак, лише за умови успішної ратифікації Лісабонського договору всіма 27 державами — членами Євросоюзу. З погляду національних конституційних вимог, тільки уряд Ірландії змушений виносити текст договору на референдум, тоді як більшість держав-членів планує його ратифікацію у стінах парламенту. Найскладніше завдання стоїть перед прем’єр-міністром Великої Британії Гордоном Брауном, який повинен переконати євроскептичних британців у недоцільності проведення національного референдуму.
Водночас імовірне подолання інституційної кризи відкриває шлях до поступового розширення Євросоюзу на Балканські країни. Як відомо, у березні 2005 року переговори про приєднання розпочала Хорватія. Хорватський уряд не втрачає надії приєднатися до Євросоюзу у 2009 році, до наступних виборів до Європарламенту. Інший офіційний кандитат на членство — Македонія сподівається розпочати переговори щодо приєднання на початку наступного року, під час головування в Євросоюзі Словенії. Після недавнього підписання Угоди про стабілізацію та асоціацію керівництво Чорногорії теж заявило про намір подати заявку на членство в Євросоюзі у першій половині 2008 року. У подальшій перспективі Євросоюз має поглинути всі країни колишньої Югославії та Албанію. Натомість ухвалення Лісабонського договору безпосередньо не вплине на Україну, яка продовжує залишатися на периферії європейського будівництва.