У 25 років він написав книгу «Молоді метеори» — про кадровий потенціал британських консерваторів. Згодом деякі зі згаданих «метеорів» дійсно стали відомими політиками і навіть державними діячами. На сторінках власної книги він, звісно, не писав про себе. А хотілося, напевно. Але життя, на щастя, склалося так, що згодом він сам органічно вписався в ряди тих, на кого партія Торі робила ставку. Молодий, освічений, красномовний, дотепний, він умів, прагнув, робив — і тому завжди помітно виділявся. Тоді його називали майбутнім лідером партії і навіть висували на посаду прем’єр-міністра.
Усе це залишилося в такому далекому минулому, що навіть самому вже здавалося нереальним. Зате реальним стало інше життя, яке настало після тієї фатальної помилки, що закінчилася для нього довгими роками судових розглядів, ганьбою, вироком, в’язницею, банкрутством і майже повним політичним забуттям. 1999 року Джонатана Айткена було засуджено на півтора року тюремного ув’язнення за неправдиве свідчення й умисне перешкоджання здійсненню правосуддя. Після чотирьох років судових позовів в’язниця могла принести щось на зразок полегшення — не треба було більше боротися за минуле життя. Воно скінчилося. І не в день оголошення вироку в лондонському суді, а багатьма роками раніше, в ніч, проведену в паризькому готелі. Тільки тоді він цього не розумів.
Джонатан Айткен народився 1942 року у відомій, заможній і впливовій сім’ї.
Його дід лорд Рагбі та батько сер Айткен були членами британського парламенту від партії консерваторів. Дядько Макс Айткен, канадський медіа-магнат, більш відомий під іменем лорд Бівербрук. Джонатан досить рано усвідомив цінність корисних контактів. Ще навчаючись у Ітоні, найпривілейованішій англійській школі для хлопчиків, він за власною ініціативою налагодив стосунки з канадським дядьком, із яким сім’я здавна конфліктувала.
Близький друг батька Селвін Ллойд стає канцлером (міністром фінансів), і 19-річний Джонатан, студент права Оксфордського університету, під час літніх канікул пише для нього спічі. Якось при нагоді його навіть рекомендують прем’єр-міністрові Гарольду Макміллану.
У 22 роки Айткен — вже особистий секретар канцлера. Тоді, власне, він уперше відчув смак політичного життя, навіть написав книгу. Але молодість брала своє — він подався у журналістику. За сприяння канадського дядька Айткен починає працювати в лондонській вечірній газеті Evening Standard, яка належала родині, і активно бере участь у кампаніях за свободу преси.
Наприкінці 60-х він пише військові репортажі про громадянську війну в Нігерії і навіть передає секретні матеріали в газету Sunday Telegraрh про величезні поставки британської зброї нігерійському уряду. Його звинувачують у порушенні закону про секретні акти, але суд виносить виправдувальний вирок.
Перший судовий досвід закінчується для Айткена благополучно. Але не для його політичної кар’єри. Він утрачає позицію кандидата на участь у парламентських виборах і йде в бізнес. У цей час він знайомиться із саудівським принцом Мохаммедом бін Фахдом і його особистим секретарем Саїдом Айясом, котрі зіграють потім не останню роль у його падінні.
Нарешті 1974 року під час загальних виборів він перемагає у своєму окрузі і стає членом парламенту від партії Торі. Одним із наймолодших і найяскравіших у середовищі консерваторів. І знову — підніжка. Політик, який подає великі надії, починає зустрічатися з Керол Тетчер. Щоправда, стосунки складаються не найкращим чином, і Айткен вирішує їх припинити. І внаслідок цього знаходить ворога в особі ображеної матері — Маргарет Тетчер, котра назвала його «людиною, яка змусила Керол плакати». Щоб не залишитися в боргу, молодий гострослов розповів каїрській газеті, що Маргарет Тетчер «очевидно, думає, ніби Сінаї — це множина від синус». Через деякий час він був змушений особисто вибачитися перед владною лідеркою консерваторів. Однак наступні 18 парламентських років Айткен проводить у «задньолавниках» (backbencher), як називають рядових членів парламенту. Але й там, на задніх лавах, він зумів не загубитися. І за свої «відважні бої» з місіс Тетчер із приводу її жорсткої позиції у питаннях свободи слова й громадянських прав він навіть одержує звання «бекбенчер року».
Коли 1992 року Джон Мейджор стає прем’єр-міністром, для Айткена знаходиться місце в уряді: спочатку заступником міністра оборони (тоді — Малколма Ріфкінда), а 1994-го він змінює Майкла Портілло на посаді глави казначейства. Нарешті Джонатан Айткен одержує повноправне крісло члена кабінету міністрів, якого він так довго прагнув. Але протримається він у ньому зовсім недовго. Журналістське розслідування повністю змінить його долю.
У жовтні 1993 року газета Guardian уперше розповіла своїм читачам про те, що місяцем раніше якийсь англійський джентльмен провів вихідні дні в Парижі й одну ніч переночував у дорогому готелі «Рітц». Власне, нічого примітного в цій події немає. Крім одного — готельний рахунок цього пана оплатив такий собі Саїд Айяс, бізнесмен, який має тісні зв’язки із саудівською королівською сім’єю. Правду кажучи, й у цьому не було б нічого дивного, якби... Якби цей пан, котрий прибув із Лондона, не працював тоді в уряді Великобританії заступником міністра оборони з військових поставок. І якби він на той час не курирував військові британсько-саудівські контракти. І якби Джонатан Айткен заплатив за себе сам. У протилежному ж випадку оплата чека може розглядатися як хабар посадовій особі.
До речі, незайвим буде зазначити, що витік інформації для Guardian організував не хто інший, як власник паризького готелю «Рітц», він же — сумно відомий мільярдер Мохаммед Аль-Файєд, батько коханця принцеси Діани, котрий загинув разом із нею, власник знаменитого універмагу
«Херродс», одного з найдорожчих у Лондоні. Багатий єгиптянин сильно розізлився на англійський уряд, який відмовив йому у британському паспорті, й вирішив помститися міністрам наданням компромату. Айткен — не єдиний міністр, котрий постраждав від поінформованості Аль-Файєда. Але це вже інша історія.
Після виступу Guardian в уряді щодо Айткена було проведено внутрішнє розслідування. Тоді ж він уперше озвучив своє алібі: справді, він не платив за готель, оскільки рахунок оплатила його дружина. Йому повірили й вирішили, що він не порушував кодекс поведінки міністрів... Ця ж версія стала в нагоді, коли Джон Мейджор пропонував в липні 1994-го його кандидатуру на главу казначейства.
А три місяці потому Guardian і програма «Світ у дії» телеканала Granada TV уже спільно стали обвинувачувати Айткена в одержанні хабара у вигляді оплати готельного чеку, до того ж обнародували нові факти. Приміром, про те, що Айткен «поставляв» проституток своїм арабським клієнтам під час їхніх візитів до Лондона. А ще журналісти запевняли, що компанія, у якій Айткен був директором, продавала зброю до Ірану в обхід санкцій ООН.
І тоді Айткен зірвався. У квітні 1995 року він заявив, що подає у суд на газету й телепрограму — за наклеп. Більше того, колишній журналіст і досвідчений юрист вирішив піти у відставку, щоб зосередитися на боротьбі за своє чесне ім’я. Його жага боротьби проти «брудних» обвинувачень була настільки великою, він так захоплювався власною принциповістю, що не схотів прийняти пропозицію газети, яка виглядала як замирення, мовляв: Айткен відмовляється від позову, і кожна зі сторін оплачує свої судові витрати. В цьому випадку Айткен мав виплатити 200 тисяч фунтів, що не завдало б великих збитків його тримільйонному багатству. Але він відмовився. І дарма. Адже у порівнянні з тим, що сталося з ним далі, ця сума здається просто супервигідною угодою.
Два роки потому в верховному суді Айткен знову повторив версію про те, що його рахунок за «Рітц» був оплачений дружиною. І, можливо, все вирішилося б на користь позивача, якби не допитливі журналісти, котрі до початку літа принесли до суду свіжий доказ. Згідно з яким місіс Айткен у той час постійно перебувала у Швейцарії, і того уїкенда бути в Парижі не могла.
Відтоді Айткен став чекати вироку. Дружина, яка непохитно витримала весь процес і просиділа поряд із чоловіком усі дні в суді, подала на розлучення. А Джонатан Айткен, уже більше не член парламенту (у травні 97-го консерватори зазнали нищівної поразки на загальних виборах), став думати про те, як оплатити величезні суми судових витрат і за позовами, що перевищували 2 млн. фунтів стерлінгів.
На початку червня 1999 року колишнього міністра уряду Великобританії було засуджено до 18 місяців тюремного ув’язнення. Мабуть, за хабар у вигляді оплати готельного номера? Аж ні, в цьому його звинуватили журналісти... А потім знайшли способи довести свою правоту в суді. Його ж суд визнав винним у неправдивому свідченні під присягою й умисному перешкоджанні здійсненню правосуддя.
Айткен відсидів півтора року у звичайній в’язниці, пережив неймовірну ганьбу та приниження, «прикрашаючи» час від часу випуски теленовин і перші сторінки національних газет тематичними картинками зі свого життя: по дорозі до суду і з суду, а потім — до в’язниці і з в’язниці. Щоб розплатитися з кредиторами (за судовими витратами та цивільними позовами) колишній міністр змушений був продати за 2,3 млн. фунтів свій розкішний п’ятиповерховий будинок у центрі Лондона. Будинок, що за часів прем’єрства Тетчер був одним із наймодніших політичних салонів. Але цих грошей усе одно не вистачало. Все інше — фамільні коштовності, машини, особистий «Ролекс» і багато іншого, включаючи персональний комп’ютер сина — було продано вже давно, ще до в’язниці. Айткен став повним банкрутом. І тоді кредитори націлилися на останнє його майно — на пенсію, призначену колишньому членові парламенту з 60 років.
Колись молодий журналіст і політик Джонатан Айткен сам боровся за свободу слова. Тепер цю свободу в нього виграли інші журналісти, які зайвий раз довели, що позиватися з британською пресою в принципі можна, але тільки у випадку абсолютної невинності та правоти позивача.
Звісно, іноді він іще з’являється на сторінках преси. Але переважно як автор власних статей. Правда й те, що політичні амбіції час від часу тривожать колишнього політика. Але безрезультатно. На початку року лідер партії консерваторів Майкл Говард припинив боязкі спроби Айткена повернутися в парламентське лоно партії, мотивувавши тим, що «колишні міністри, котрі зганьбили своє ім’я, партії не потрібні».
Якось я поцікавилась у своїх сусідів, ідейних прихильників британських консерваторів, чи пам’ятають вони такого собі Айткена, котрий так безславно закінчив свою політичну кар’єру. «Кого? — перепитали вони. — Колишнього міністра, який відсидів у в’язниці? А, справді, був такий. Зганьбив себе та партію. А нащо його пам’ятати, він що — видатна особистість?» Про те, що його колись висували у прем’єр-міністри, я вже не стала їм нагадувати. Адже біографія не склалася...