У грудні 2019-го оновляться більшість інститутів Європейського Союзу.
Почне діяти нова Європейська комісія у складі президента, високого представника ЄС з питань зовнішньої політики та безпеки і 28 комісарів (уряд). Засіданнями Європейської ради голів держав та урядів країн-членів керуватиме її новий президент, новий президент з'явиться й на чолі Європейського центрального банку. Всіх їх погодити має Європейський парламент (ЄП) - єдина на сьогодні установа, котра має повноправного обраного керівника, теж президента.
Нам усім кортить зазирнути в майбутнє й дізнатися, чим оті нові відрізнятимуться від старих - не в одязі та манерах, а в розумінні інтересів, проблем і доданої вартості України. І як це розуміння покращити - вже сьогодні.
8 липня в Києві відбувся черговий саміт Україна-ЄС. Подія вже буденна, зрозуміла й передбачувана за змістом. Після обрання нового президента України ряд політиків і високих бюрократів у Києві та Брюсселі висловлювали думку, що саміт слід відкласти. Насамперед тому, що в Україні очікуються вибори до Верховної Ради, а отже "європейська" сторона не знатиме, хто керуватиме парламентом, якими будуть склад і програма нового уряду. А також тому, що президент України говоритиме з тими, кого у світі заведено називати "кульгавими качками". Адже всі гості лише формально очолюватимуть ЄС на цьому етапі, насправді вони вже спакували валізи й передають повноваження новим особам. Яких на Печерських пагорбах на саміті не буде. То про що можна домовлятися?
Поїздка президента Зеленського до Брюсселя 4-5 червня 2019 р. поклала край суперечкам: саміт відбудеться 8 липня. Резон - часу на роздуми і дискусії нема. В Україні розігрівається громадянське суспільство, Російська Федерація традиційно використовує тимчасову слабкість України та ЄС.
Громадянське суспільство і багатомільйонний виборець за його спиною хочуть результатів від президента, якому вони віддали майже три чверті голосів. Результат, за європейськими мірками, захмарний. Саме цей результат став вирішальним аргументом для еластичного українського Конституційного суду у прийнятті рішення про розпуск Верховної Ради та призначення дострокових виборів. Але й Суд був безсилий примусити парламент піти назустріч голові держави в ухваленні запропонованого законодавства та важливих кадрових призначеннях. Дід Мороз з'явився, проте без чарівної палички, і Новий рік, відповідно, не настає ось уже третій місяць.
Кремль використовує європейський і український розібраний стан. Щодня вбиває чи ранить захисників-військових і цивільних, руйнує житло й виробництва, розхитує міжнародну санкційну єдність та спільну політичну позицію щодо засудження РФ. Гарячий приклад - рішення про повернення делегації Російської Федерації в Парламентську асамблею Ради Європи, продавлене "принциповими захисниками і партнерами України" - ФРН та Францією і головною жертвою кримінального акту проти літака "Боїнг" рейсу МН17 Нідерландами.
Таке тло саміту 8 липня 2019 р., та й майбутніх відносин Україна-ЄС на найближчі місяці й навіть роки. Гірке і темне. Чи просвітліє? Хто ті, що прийдуть на заміну чинному керівництву в Брюсселі?
Нові-старі
Саме так можна назвати обраних європейських президентів. Після небаченого в історії ЄС тритурового марафону на олімп потрапили неочікувані кандидати. Президент Європейської ради (тобто, для розуміння, завтрашній Дональд Туск) бельгійськими фахівцями характеризується як майстер компромісу. Відтак, чи можемо уявити, що майстер компромісу прийде у Верховну Раду України і виголосить, хай не українською, спіч великої публічної сили, глибокого аналізу та твердої позиції? Уявити не можемо. Але чи може Шарль Мішель, який люб'язно розмовляв із прем'єром РФ Медвєдєвим, категорично вимагати від президента Путіна вивести війська з України (Донбас+Крим, не забудьте)? Схоже, і тут ствердної відповіді не буде.
Президент Європейської комісії Урсула фон дер Ляєн теж навряд чи має ім'я на рівні Жана-Клода Юнкера. Вона ніби представник "великої Німеччини", він - ніби "дрібного Люксембурга". Ось тільки за ним - авторитет багатолітнього перемовника і самодостатньої особи, а за нею - слабкі німецькі збройні сили й експертиза у сфері народження та виховання дітей. Яким у жорсткій європейській політиці місця нема.
Жозеп Боррель на посаді високого представника - світло у вікні після ватної попередниці. Він архіважливий, бо тепер усі важливі розмови - про безпеку. Для Іспанії безпека починається в Сеуті та Мелільї, поширюється на Алжир, Марокко, Туніс, Африку Сахарську та Підсахарську, Близький Схід і вже зовсім трохи залишається на Східну Європу, Україну, Молдову, Грузію. Ображатися ні на що. Для українців Сеута, а тим більше Мелілья - як Альфа Центавра, а Станиця Луганська так близько, як власна кухня. Вітчизняні журналісти з адептів "зради" нагадують, що Боррель - соціаліст (отже лівак), а ті, котрі від "перемоги", - що він назвав дії РФ проти України ворожими. Значно важливіше в цій ситуації, хто буде правою рукою Борреля - генеральним секретарем Європейської служби зовнішньої діяльності і хто - директором департаменту Східної Європи та РФ.
Крістін Лагард, яка має очолити Європейський центральний банк, знає про економіку та фінанси України не менше, ніж п'ять наших останніх прем'єрів і міністрів фінансів, разом узяті. Проблема в тому, що до ЄЦБ Україна не має жодного стосунку. До МВФ - мала, і тісний, і навіть життєво важливий. За міжнародною етикою (правильно буде сказати - за етикою країн євроатлантичного простору та ліберальної демократії), Лагард уже не дозволяє собі керувати МВФ, хоча її затвердження в ЄЦБ формально ще попереду.
Залишається Давід-Марія Сассолі, президент Європейського парламенту, цієї найменш важливої інституції, за словами ряду вітчизняних політологів. Я особисто такої оцінки не поділяю. Так, ЄП повільний, складний, зайнятий внутрішніми для ЄС а не зовнішніми справами. Так, він багато в чому декларативний і бюрократичний. Але він демократичний. Прозорий. А ще - це головна європейська тусовка. Думки частіше народжуються в інших інститутах Євросоюзу. Але обговорюються і погоджуються саме в ЄП.
Парламент - наше все
Зрозуміло, що не президент ЄП керує процесами, бо ж ідеться про демократичну тусовку. І це добре для України. Тут ніхто не встане й не скаже "Нєт!", як, приміром, у Європейській раді. А отже, відкривається поле для успішної інформаційно-роз'яснювальної роботи, яку в нас останніми роками вперто називають лобізмом (мабуть, тому, що так коротше). Цим вдало займався упродовж останніх років парламентський комітет асоціації Україна-ЄС за фахової підтримки дипломатів представництва України при ЄС.
Важливо, щоб наступний склад комітету, який затверджуватиме Верховна Рада України нового скликання, надавав більше уваги економічним та секторальним справам. Європейський парламент, а через нього і Рада, і Комісія, мають зрозуміти, що сусідня Україна, попри всю її тимчасову слабкість, є важливим торговим і соціальним партнером. Який постачає якісну аграрну та промислову продукцію, кваліфіковану й мотивовану робочу силу, талановиту технічну інтелігенцію, а не лише безпекові проблеми. Партнер, який доведе свою важливість для ЄС. А ми, Україна, - важливі, тільки не вміємо цього належно показати. Цей партнер мимоволі почує невдовзі питання: "Як справи? Чим допомогти? Ти в безпеці?".
Щоб це сталося, потрібні три взаємопов'язані речі.
Перша. Визначення Стратегії зовнішньої політики України на рівні Верховної Ради та її імплементація як складової Програми уряду.
Друга. Виконання цієї стратегії Міністерством закордонних справ України у вигляді окремих "державних політик" щодо окремих країн, регіонів чи міжнародних проблем із наданням відповідного бюджетування міністерству саме для виконання цих політик (планів діяльності).
Третя. Реформування МЗС задля набуття ним здатності працювати над виконанням "державного замовлення" від парламенту й уряду у вигляді згаданих державних політик, а не за вказівкою президента, керівника та працівників його офісу, прем'єра, впливової фракції чи важливого комітету, та навіть і міністра та його заступників. Роль останніх - політичне керівництво і представництво.
До речі, така реформа - це не для європейської інтеграції. Це для зовнішніх зносин в цілому, для міжнародної торгівлі і для військово-технічного співробітництва, для консульського захисту громадян та для свободи пересування. Вона на часі, й одразу побачимо результат.
Немає потреби деталізувати, що і як треба зробити для цієї триходівки. Про це неодноразово писалося в нашому виданні, цим опікувалися журналістська спільнота, громадські організації міжнародно-безпекового напряму. Але зауважимо, що виконати такий план зовсім непросто.
Насамперед, є інерція бюрократичного апарату, який опиратиметься глибоким європейським реформам однієї зі своїх складових - МЗС.
Запитають себе, чи готові вони втратити ручний контроль над дипломатією, і в Офісі президента. З одного боку, саме вони як партія-переможець формуватимуть впливові комітети в Раді, програму уряду, Стратегію зовнішньої політики, призначатимуть міністра і заступників. З іншого - українська ментальність, на прикладі попередніх п'яти президентів, очевидно, не вкладається в таку форму демократичного управління. Телефонну трубку в нашому суспільстві ніхто ще не скасував...
Альтернатива - дальший відплив дипломатичних кадрів, поглиблення інерційного "чого бажаєте?", варіння у власному багатолітньому бульйоні, неготовність до новацій, ризиків, викликів. А їх дедалі більше. Слово "зрада", і не лише на адресу Ради Європи, стає найпопулярнішим у національному словнику. На початку 1990-х саме дипломатія вивела Україну в міжнародні відносини і заклала фундамент правової, демократичної, соціальної держави. Час на ньому почати таку державу будувати. Приклади, хай і не ідеальні, - в країнах Європейського Союзу. Міністерство закордонних справ, як експерт світового розвитку, має вести перед. І негайно, доки нова влада має кредит довіри та віру у власні сили.
Ніхто не скаже, що буде легко.
І ще - назад шляху немає.