У яку гру намагаються зіграти Іран і Сирія? Повідомивши про свій союз, ці держави-ізгої лише загострили і так велике напруження на Близькому Сході саме в той момент, коли Сполучені Штати посилюють свій тиск на Тегеран і Дамаск. Чи не намагаються ці держави створити таким чином єдиний антиамериканський фронт?
Хоча Сирія й Іран не мають природної політичної близькості, але, чого не виключають західні експерти, в минулому їх могло пов’язувати таємне військове співробітництво. Такий політичний альянс може бути не лише голою риторикою — обидві країни сьогодні відчувають гостру потребу підтримати одна одну. Іран перебуває під тиском США через свої ядерні амбіції, а Сирія — через нерозкрите вбивство колишнього ліванського прем’єр-міністра Рафіка Харрірі.
Тоді як Вашингтон кинув свої засоби впливу на Раду Безпеки ООН, щоб запровадити нові санкції проти Ірану і Сирії, Іран вкотре намагається довести світовій громадськості, що не має амбітних намірів створення ядерної зброї і що його програма — виключно для цивільних потреб. Однак це твердження повністю заперечує міністр закордонних справ Ізраїлю Сілван Шалом. За його прогнозами, нині іранці володіють технологіями, які дозволяють мати ядерну зброю вже через шість місяців, і ще до кінця цього десятиліття Іран буде здатний уражати цілі в Лондоні, Парижі й Мадриді. «Ми думаємо, — підкреслив Сілван Шалом, — що іранці ніколи не полишать своїх мрій. Це — більше не проблема Ізраїлю, це — світова проблема».
Тим часом, як зазначив іранський віце-президент Мохаммад Ареф, «Іран хоче поділитися своїм досвідом із Сирією саме з питань міжнародних санкцій». Його думку поділяє і прем’єр-міністр Сирії Наджі Отарі, який заявив, що «досвід Ірану дуже цінний і міг би виявитися надзвичайно корисним у майбутньому». На загал у сирійській пресі ця зустріч подана як простий епізод, що не виходить за рамки послідовних двосторонніх відносин, які завжди мали привілейований характер. Як повідомляє сирійська щоденна газета Al-Thawra, «сирійсько-іранські двосторонні відносини продовжуються у кліматі взаємної довіри. Цю модель співробітництва й координації арабські і мусульманські країни мали б узяти за приклад того, що треба робити стосовно численних викликів та небезпек, які загрожують регіону і його населенню через однобічних політиків та сумнівні стратегії, поширювані з допомогою розмов про демократію і боротьбу з тероризмом».
Очевидно, що Ірану вдалося втягнути в орбіту своїх інтересів Сирію, яка, можливо, ще не до кінця усвідомлює, до чого може призвести така спонтанна коаліція з опальним іранським керівництвом. Вступаючи в коаліцію з Тегераном, Дамаск цілком може розділити його долю, якщо почнеться відвертий конфлікт із Вашингтоном. Майбутнє ж Ірану великою мірою залежатиме від того, який саме вибір зроблять тепер мулли, що, схоже, збираються визначати подальший розвиток подій. У кожному разі, після посилення напруги в регіоні та подій у Лівані США не дозволять собі проігнорувати виникнення цього небезпечного союзу між двома країнами.
Цілком зрозуміло, що наразі Іран намагається зіграти на суперечностях, які виникли між США та Європою, аби уникнути санкцій за розгортання своєї ядерної програми. Однак, якщо іранська діяльність виявиться занадто тривожною для Європи, Тегеран, завдяки своїм демонстративним провокативним діям, має шанс втратити європейську підтримку і, навпаки, може спровокувати Європу приєднатися до позиції Америки. Не виключено, що США намагатимуться домовитися з європейцями стосовно ліванської Хезболлах, головними фінансистами якої є Іран та Сирія. Тоді як нестабільність у Лівані посилює напруження на Близькому Сході, адміністрація Джорджа Буша робить спроби переконати європейські уряди занести Хезболлах до терористичних організацій.
Роль Сирії в Лівані та її блокування з Іраном, по суті, можна розцінити як добровільне відсікання гілки, на якій вона сиділа. Якщо справді стане ясно, що Сирія доклала руку до вбивства Рафіка Харрірі, Дамаск може потрапити в ізоляцію не лише від Заходу, а й від усього арабського світу. Щоб уникнути цього й загладити свою провину, Сирія муситиме вдатися до драматичних і ефективних дій із розшуку вбивць колишнього прем’єр-міністра. Якщо ж вона цього не зробить, її імідж буде дуже підмочений.
Варто пригадати, що сирійські військові загони вступили в Ліван у 1976 році, щоб допомогти відновити порядок після громадянської війни. Успіхи Сирії в Лівані протягом конфлікту то зростали, то зменшувались, але до 1989 року вона посіла становище найбільш впливового посередника. Протягом 1990-х вплив Сирії поширився на весь Ліван, крім смуги території в південному Лівані, яку зайняв Ізраїль. Тоді як Ліван має всі атрибути незалежності, реальна політична влада у країні належить фактично Дамаскові, який розглядає її як економічний актив і необхідний захист проти Ізраїлю.
Проте, незважаючи на присутність сирійських військ (які з часом скоротили до 14 тисяч осіб), вплив Дамаска був більш тонким, аніж окупація Ізраїлю. Бо, хоча роль Сирії на всіх рівнях ліванського суспільства й уряду була очевидною, Сирію, на відміну від Ізраїлю, не розглядали як формального ворога. Виведення ізраїльтянами своїх військ із південного Лівану в травні 2000 року та смерть сирійського президента Хафеза Асада через місяць після того призвели до закликів переглянути лівано-сирійські відносини. Втім, Сирія, що пішла на незначне скорочення своїх військ, аби послабити зростаючу критику, полишати повністю Ліван не планувала. Лише у вересні 2004 року, після резолюції Ради Безпеки ООН 1559, питання незаконності сирійської присутності отримало відчутний імпульс. І цей імпульс значно посилився після вбивства Харрірі. У Лівані з нетерпінням очікують, коли сірійський режим виведе свої війська. Якщо ж Сирія зволікатиме з цим питанням, то, ймовірно, європейці й американці об’єднають свої зусилля, щоб підштовхнути процес через Раду Безпеки.
Якщо ж Сирія, внаслідок посилення міжнародного тиску, змушена буде полишити Ліван, то це істотно змінить геостратегічний розклад у регіоні, але не обов’язково на шкоду Сирії. Йдеться, зокрема, про ймовірне покращання відносин з іншими арабськими країнами, деякі лідери яких незадоволені сирійською гегемонією у Лівані. Попри це, вихід із Лівану міг би відкрити Сирії шлях до необхідних їй іноземних інвестицій, заодно й поліпшити відносини зі США.
Серед тих, хто може потенційно програти: представники сирійського режиму, які особисто покористувалися з присутності Сирії в Лівані, та ліванські союзники Сирії, включно з войовничою організацією Хезболлах, яка може втратити свої позиції після виходу Сирії. За ситуації, що складається, до цієї «гри» має шанси прилучитися й Ізраїль. Він зможе використати у своїх інтересах сирійське вилучення з Лівану, щоб прийняти повторні пропозиції Сирії відновити заморожені мирні переговори щодо Голанських висот. Якщо так справді станеться, Іран залишиться сам в антиізраїльському таборі.
Державний секретар США Кандоліза Райс констатувала: Сполучені Штати хочуть примусити Сирію змінити її політику, що допоможе уникнути загрози санкцій. «Ми не намагаємося ізолювати Сирію, ми пробуємо зробити так, щоб примусити Сирію поводитися відповідальніше. Ця відповідальніша поведінка включає також... і участь у розслідуванні того, що сталося з прем’єр-міністром Харрірі». Схоже, що, входячи в коаліцію з Іраном, Сирія добровільно викликала вогонь на себе. У неї, проте, є ще досить часу, аби поступитися. Але чи розуміють це в Дамаску?