Завершення ратифікації Лісабонської угоди та призначення нового керівництва ЄС засвідчили: інституційна криза в Євросоюзі тривала надто довго. Нові провідні посади — президента Ради ЄС та Високого представника (керівника зовнішньополітичного відомства) — отримали маловідомі постаті, які не мають надмірних претензій: бельгієць Герман ван Ромпей і британка Кетрін Ештон. Ці призначення відсувають у туманне майбутнє амбіції ЄС мати спільну зовнішню та безпекову політику і говорити на світовій арені «одним голосом». Щоправда, звучання «одного голосу», точніше, дуету, що грає в унісон, за цими подіями почути можна — очевидно, що після призначення нового керівництва в ЄС посилюється роль Німеччини і Франції. І партію першої скрипки в цьому дуеті, принаймні в тому, що стосується Східної Європи, дедалі впевненіше веде Німеччина.
Після виборів до німецького Бундестагу та формування нового уряду в жовтні 2009 р. тенденція до посилення міжнародної ролі Німеччини та її лідера отримала додатковий поштовх для розвитку. Очолюваний Меркель блок ХДС/ХСС здобув переконливу перемогу і, об’єднавшись з ліберальною ВДП (Вільною демократичною партією), сформував новий уряд. Позиція Меркель зміцнилася — відтепер їй не потрібно шукати ні внутрішньо- ні зовнішньополітичних компромісів зі своїми ідеологічними суперниками соціал-демократами в рамках «широкої» коаліції, як це було в попередній період. Меркель, за оцінками американської преси, на сьогодні є найвпливовішим європейським лідером, випереджаючи таких політичних важковаговиків, як Саркозі, Браун та Берлусконі.
Найбільш значущою зміною в новому складі уряду стало отримання поста міністра закордонних справ лідером ВДП Гідо Вестервелле. Це призначення вважається позитивним для України та її євроінтеграційних перспектив, оскільки ВДП є єдиною німецькою партією, у програмних документах якої міститься пункт про можливість у майбутньому запросити Україну до членства в ЄС. Усе залежатиме від того, чи зможе Гідо Вестервелле вплинути на позицію Ангели Меркель у цьому питанні, оскільки вважати, що міністр закордонних справ зможе проводити політику всупереч канцлерові, підстав немає.
Загалом у Німеччині існує майже цілковитий політичний консенсус щодо зовнішньої політики на східноєвропейському напрямку. Фактично ця політика підпорядкована пріоритетності взаємин Німеччини з РФ. Відносини з Україною будуються як похідні від відносин з РФ, і годі сподіватися на те, що нині позиція Німеччини щодо Росії стане жорсткішою навіть у риториці, не кажучи вже про реальне наповнення.
«Запізніла» реакція Меркель на події в Грузії у серпні 2008 р. — це вияв загального тренда в німецькій зовнішній політиці щодо Росії після Другої світової війни: всередині Німеччини сьогодні серед представників різних політичних сил панує майже цілковита згода у ставленні до РФ. Політика пріоритетності відносин з Росією (Russia first), яку в попередні роки проводив Герхард Шредер, продовжувалася його політичним опонентом Ангелою Меркель. Зміна кабінету в листопаді 2009 р. може лише посилити цей тренд.
Показовою демонстрацією подальшого посилення ваги Ангели Меркель на міжнародній арені став її виступ
3 листопада 2009 р. перед Конгресом США (такої честі з німецьких канцлерів був удостоєний тільки Конрад Аденауер) та зустріч із президентом Обамою, на якій обговорювалися глобальні проблеми — Афганістан, ядерна програма Ірану, кліматичні зміни.
У центрі уваги світових ЗМІ Ангела Меркель була і на святкуванні 20-річчя падіння Берлінського муру 9 листопада ц.р., де були присутні лідери країн ЄС, РФ, держсекретар США Гілларі Клінтон та інші впливові особи. Під час конференції «Падіння мурів» (Falling Walls) у межах святкування цієї дати, Меркель проголосила: слід працювати для створення «нового глобального порядку» і закликала Америку делегувати більше повноважень таким «багатостороннім» організаціям, як ООН. Усе це свідчить про зростання глобальних зовнішньополітичних амбіцій Німеччини.
У Берліні канцлер Меркель продемонструвала активність і у вирішенні справ Європейського Союзу: на обіді в рамках цього заходу вона, за підтримки Ніколя Саркозі, провела обговорення кандидатури на посаду президента Ради ЄС. Результатом стала підтримка бельгійця Германа ван Ромпея. Тоні Блер, найімовірніший кандидат, був «виведений з боротьби» шляхом звуження кола обов’язків майбутнього президента до ролі головуючого на зібраннях лідерів ЄС, а не обличчя Євросоюзу на світовій арені. Запобігши призначенню Тоні Блера або іншого політика високого рангу на цю посаду, Німеччина і Франція домоглися того, щоб нове керівництво ЄС не змогло «відтіснити їх на другий план». Закритий та непрозорий характер згаданого обговорення недарма викликав спротив серед деяких представників країн — членів ЄС, які побачили за цим небажання допускати країни «нової Європи» до вирішення справ усередині ЄС.
Святкування в Берліні і Парижі 9 листопада 2009 р. ще раз підтвердили — Німеччина, разом з багатьма іншими країнами ЄС, вважає, що завдання об’єднання Європи вже завершене (вперше це засвідчив Берлінський меморандум, прийнятий 2007 р. у зв’язку із 50-річчям ЄС). Факт незапрошення представників «пострадянських країн», таких як Україна, Молдова і Грузія на заходи в Берліні у листопаді 2009 р., свідчить, що ці країни не розглядаються в контексті процесів об’єднання Європи після закінчення холодної війни. Це означає, що в Німеччині та деяких інших країнах ЄС сформувалося принципово негативне тло для реалізації євроінтеграційних намірів України.
Традиційна увага Німеччини до східноєвропейського напрямку зовнішньої політики ЄС призвела, як відомо, не до надання Україні «європейської перспективи», а до закріплення невизначеного статусу нашої держави в рамках «Східного партнерства», що є складовою Європейської політики сусідства. Представники німецької сторони вже кілька років наполягають на тому, що питання членства України в ЄС слід зняти з порядку денного, пропонуючи нашій державі «наближатися» до ЄС шляхом секторальної економічної та енергетичної інтеграції — без будь-яких зустрічних політичних зобов’язань з боку ЄС.
Негативні тенденції стрімко наростають — якщо при введенні в дію політики «Східне партнерство», запропонованої Швецією та Польщею, ЄС розглядав Україну як своєрідний зразок для інших країн-партнерів, такий собі «пілотний проект», то нині ситуація змінилася — на роль зразка тепер претендує Молдова. Саме в Молдові, яка підтвердила свою демократичність у процесах передачі влади, ЄС вважає за можливе зреалізувати та продемонструвати ефективність «Східного партнерства». Майже суцільне «розчарування в Україні» з боку представників ЄС підкріплює відповідну позицію Німеччини.
По суті, за останні півтора року Німеччина показала себе як країна, що цілеспрямовано стоїть на заваді реалізації намірів України в напрямку європейської та євроатлантичної інтеграції. Звичайно, вагомі аргументи на користь такої позиції їй надала сама Україна зі своєю політичною нестабільністю та зовнішньополітичною невизначеністю, однак жорстка послідовність нинішнього ставлення до України з боку Німеччини не підлягає сумніву.
Нагадаємо, що саме позиція Німеччини щодо України виявилася вирішальною на Бухарестському саміті 2008 р. — Німеччина чітко висловилася проти надання Україні ПДЧ, підтвердивши фактичне право РФ ветувати рішення альянсу щодо розширення на Схід. У вересні 2008 р. напередодні саміту Україна—ЄС тісні зв’язки між Німеччиною і РФ стали головною перешкодою на шляху переговорів про нову угоду між Україною і ЄС. Негативна позиція Німеччини щодо надання Україні «європейської перспективи» зрештою не дозволила ввести цей пункт до тексту преамбули майбутньої Угоди про асоціацію. За цим фактом проглядає намір Німеччини подати чіткий сигнал щодо наявності у РФ права вето не тільки на політику НАТО, а й на політику ЄС на пострадянському просторі. Сьогодні саме Німеччина (разом з Австрією, Бельгією та Нідерландами) виступає проти довгострокової перспективи скасування віз між Україною та ЄС. Парадоксально, але країна, травмована багаторічним існуванням Берлінського муру, сприяє відтворенню поділу Європи, який цього разу проходить по кордону ЄС з Україною.
Останнім часом Німеччина не приховує свого прагматизму у відносинах з РФ, продиктованого, крім історичної вдячності за об’єднання Німеччини, економічними та енергетичними інтересами. При цьому, залишаючись на словах відданою принципам ЄС та вірним союзником США по НАТО, Німеччина робить вибір на користь РФ.
За свідченням Weekly Standard (лютий 2009 р.), Берлін розпочав «нову еру спільних інтересів з Москвою і віддалення від Вашингтона». На думку ж Збігнєва Бжезинського, роман Берліна з Москвою, у разі якщо він зайде надто далеко, ризикує завдати удару по інтеграції ЄС.
Як зазначає колишній американський посол у Німеччині Джон Корнблум, починаючи з того часу, як канцлером став Шредер, і донині «Німеччина діє згідно із власними інстинктами, мало переймаючись європейською, не кажучи вже про атлантичну єдність». Це може здатися дивним на тлі постійної проєвропейської риторики Меркель, однак після того, як у перші дні фінансової кризи Німеччина відмовилася взяти участь у спільних європейських відновлювальних заходах під приводом того, що її внесок може бути «неправильно використаний», у ЄС були шоковані. Участь Німеччини у двосторонньому проекті «Північний потік» з РФ «підриває єдність ЄС», про це сказав фінський міністр закордонних справ А.Стубб. А голова шведської соціал-демократичної опозиційної партії вважає, що російсько-німецька домовленість дає РФ «нові можливості енергетичного тиску на ЄС».
Передбачуваним є опір зростанню німецьких амбіцій з боку країн ЦСЄ та Балтії. Зокрема екс-президент Латвії Вайра Віке-Фрайберга заявила, що непрозорий процес висування кандидатів на посади майбутнього президента та голови зовнішньополітичного відомства ЄС не був публічним і проводився в «совєтському стилі». Це незадоволення змусило розширити коло кандидатів, однак на позачерговому саміті ЄС 19 листопада на пост президента ЄС було призначено саме Германа ван Ромпея. І хоча пост голови зовнішньополітичного відомства було віддано представниці Великої Британії Кетрін Ештон, очікувати від цього політика, яка не має досвіду в зовнішньополітичних та безпекових справах, виразної самостійної позиції поки що не доводиться, тим більше що сама вона вже встигла повідомити, що її політика буде «лагідною». Те, що Кетрін Ештон проігнорувала саміт Україна—ЄС 4 грудня, на якому за посадою мала бути присутня, також не додає оптимізму.
Оцінюючи загальний стан відносин між РФ та ФРН, німецький аналітик з фонду Маршалла Констанц Штельценмюллер стверджує, що на сьогодні тісні зв’язки з Німеччиною є найбільшим стратегічним активом РФ у її намаганнях отримати важелі впливу на Європу.
Таким чином, посилення міжнародної ролі Німеччини та її вибір на користь російського вектора зовнішньої політики містить у собі небезпеку загострення суперечностей усередині ЄС, а відтак виникнення опору німецькій політиці з боку країн-членів. Крім того, балансування між РФ і США, на яке очевидно дедалі більше націлена Німеччина в умовах, коли європейські справи перебувають на периферії уваги Вашингтона, також спричиняє потенційні ризики. З одного боку, Вашингтон був би зацікавлений у тому, щоб справи в Європі «регулювала» Німеччина, а американська адміністрація могла б зосередитися на більш нагальних глобальних справах. З другого — поведінка Німеччини, відмова підтримати започатковане США збільшення військового контингенту в Афганістані, викликає занепокоєння США так само, як не можуть їх тішити і глобальні амбіції Німеччини.
Проте найбільшим викликом для німецько-американських відносин є Росія. Деякі експерти вважають, що американці і німці, попри істотні відмінності у ставленні до РФ, мають виробити щодо неї спільну стратегію. Для Вашингтона «шлях до Москви пролягає через Берлін» (The Washington Quaterly, October 2009). Якщо адміністрації Обами не вдасться довести ефективність своєї політики щодо РФ — а поки що Росія розуміє «перезавантаження» відносин з Америкою виключно як поступку з боку США, — це може призвести до чергового загострення російсько-американських відносин. Зважаючи на чіткий курс Німеччини на співпрацю з РФ, потенційне загострення російсько-американських відносин піддасть жорсткому випробуванню німецько-американські відносини. У цьому випадку, на думку цитованого видання, роль найбільшої загрози можуть відіграти дві країни — Україна і Грузія. Коментарі, як мовиться, зайві…
У результаті маємо кілька висновків.
1. Вибори в німецький бундестаг, формування нового уряду та зміцнення внутрішньополітичних позицій канцлера Ангели Меркель підтвердили продовження попередньої зовнішньополітичної лінії, спрямованої на посилення ролі Німеччини в Європі та світі. Попри зміну кабінету та прихід на пост керівника зовнішньополітичного відомства Гідо Вестервелле, немає прямих підстав говорити про можливі позитивні для України зміни в німецькому зовнішньополітичному курсі.
2. На східноєвропейському напрямку пріоритетом для Німеччини залишаються відносини з РФ. Ця тенденція за останні місяці помітно увиразнилася, зокрема завдяки двостороннім енергетичним домовленостям. Визнаючи право вето РФ на розширення НАТО на схід і на політику розширення ЄС на східноєвропейському напрямку, Німеччина фактично сприяє реалізації претензій РФ на власну зону впливу на пострадянському просторі, до якої потрапляє Україна.
3. Несприятливі тенденції у відносинах Німеччини з Україною справляють негативний вплив на відносини України з ЄС, зокрема ускладнюючи процес укладання Угоди про асоціацію. Незгода Німеччини внести до тексту Угоди положення про наявність «європейської перспективи» по суті працює на зміцнення позиції РФ в регіоні і стоїть на заваді євроінтеграційним намірам України. Крім того, виникає небезпека звести нанівець конкретні інтеграційні можливості, закладені в політиці ЄС «Східне партнерство». Переведення уваги ЄС з України на Молдову як на «зразкового східного партнера» підтверджує цю швидко наростаючу тенденцію.
4. Попри послаблення уваги США до проблем Європи взагалі і Східної Європи зокрема, а також обґрунтовані сумніви щодо можливості надання американських гарантій безпеки Україні, право Росії на власну «зону впливу» на пострадянському просторі навряд чи буде визнане США, оскільки це не відповідає американським інтересам. Відтак залишається питанням, чи зможе Німеччина ефективно виконати роль європейського провідника спільної — євроатлантичної — політики Заходу щодо РФ.
5. Потенційні суперечності між США і Німеччиною в позиції щодо РФ, очевидно, загострюватимуться, що може вийти на поверхню в найближчі два-три роки, до завершення першого терміну президентства Обами. Таким чином, в інтересах України залишається обов’язкове збереження партнерства зі США, яке слід продовжувати підтримувати за будь-яких умов. Водночас, як показує досвід Польщі та інших країн ЦСЄ, необхідно категорично відмовитися від антиросійської риторики, довівши, що Україна налаштована у відносинах з РФ виключно на конструктивний лад. Відносини України з РФ мають за будь-яку ціну утримуватися в мирних цивілізованих рамках — в умовах падіння міжнародного іміджу України як надійного і передбачуваного партнера та перетворення її на «проблемну країну» ні ЄС, ні США не запропонують Україні гарантій безпеки.
6. Зважаючи на геополітичні зміни в нашому оточенні та різке збільшення рівня зовнішніх загроз, глобальних і регіональних, Україна повинна гранично інтенсифікувати рух у євроінтеграційному напрямку, використовуючи всі наявні можливості, зокрема щодо ЗВТ та переговорів про скасування візового режиму з ЄС. Водночас у нових умовах слід приділяти набагато більше уваги розбудові двосторонніх відносин з країнами — членами ЄС. Відновити довіру у відносинах України з Німеччиною буде складно, але конче необхідно. Ознаки пожвавлення дипломатичного діалогу, що спостерігаються зараз на рівні міністрів закордонних справ, обнадіюють.
7. Головне в нинішніх умовах — зберегти спадкоємність зовнішньополітичного курсу, а також провести президентські вибори згідно з демократичними стандартами. Для ЄС і США питання вільних та прозорих виборів залишається ключовим при оцінці країни як міжнародного партнера. На сьогодні демократичний характер проведення виборів є життєво важливим для збереження суверенітету України.