Переговори, розпочаті у Відні стосовно майбутнього статусу сербського краю Косово, наближають до розв’язки останнє головне питання балканських війн 90-х років минулого століття. Вони повинні були розпочатися ще у січні, але їх перенесли у зв’язку зі смертю президента Косово Ібрагіма Ругови. Делегації у складі восьми чоловік з кожної сторони вестимуть переговори в присутності представників ООН. Переговори проходять за зачиненими дверима, тема першого раунду — децентралізація влади і реформа місцевих органів управління.
На них має бути визначено, чи стане Косово врешті-решт незалежним від Сербії, як того вимагає майже двохмільйонна албанська більшість, чи залишиться частиною колишньої югославської республіки, як цього бажає Белград і сербська меншість краю. Майже через сім років від часу закінчення війни між сербськими збройними силами та етнічними албанськими партизанами центральний уряд у Белграді і провінційний уряд у Приштині кожен залишається на своїх позиціях. Сербському населенню дуже важко відмовитися від Косово, оскільки воно вважає цю територію колискою своєї нації і оплотом сербського православ’я.
Албанці Косово з нетерпінням очікували переговорів у Відні. Вони сподіваються, що переговори стануть рішучим кроком до незалежності краю. Як вважають місцеві експерти, «можна сподіватися, що у результаті переговорів Косово дістане незалежність. Ми страждали довгі роки. Після всього, що ми пережили, настав час остаточно визначити статус Косово, і ми не приймаємо нічого, крім повної незалежності».
Можна сказати, що Косово стало альфою й омегою балканських воєн. Саме під час відвідання цього краю у квітні 1987 року комуністичний апаратник на ім’я Слободан Мілошевич відчув можливість трактувати сербський націоналізм як основу своєї влади. Перебуваючи у албанському етнічному «морі», косовські серби (їх кількість обчислювалася в пропорції один до десяти щодо косоварів) радо вітали Мілошевича як свого захисника. Той, у свою чергу, радо ухопився за можливість експлуатувати тему їхніх утисків, щоб відновити контроль Белграда.
Протягом наступного десятиліття режим Мілошевича лише нарощував негласну програму дискримінації і переслідування косовських албанців. Так, у березні 1989 сербські Національні збори скасували самоврядування, яке було надане Косову маршалом Тіто у 1974 році у відповідності з конституцією Югославії. Косовські албанці звільнялися з державної служби, албанська мова і ЗМІ систематично придушувались, а сербська поліцейська присутність розширювалася. Певно, що тоді Слободан Мілошевич й заклав основу для непримиренного протистояння між сербами і косоварами. Він був єдиним європейським лідером, котрий урятував себе і свій режим від неминучого краху, й спромігся зробити це, звертаючись до расової ненависті. Іншими словами, Мілошевич вправно конвертував долю косовських сербів у своє політичне майбутнє.
Якби Мілошевич переймався не власним політичним виживанням, а долею своїх співвітчизників на косовській території, ситуація там сьогодні мала б зовсім інший вигляд. Однак після невдалої спроби знайти дипломатичне урегулювання між режимом Мілошевича й албанцями НАТО було вимушене розпочати у березні 1999 року повітряну війну проти Сербії, щоб зупинити етнічні чистки у Косово. Воєнна кампанія НАТО, яка тривала понад сімдесят днів, хоча й була позначена проблемами і розладами, все ж призвела до того, що сербські сили змушені були покинути Косово. Можливо, саме на цьому етапі міжнародна громадськість припустилася помилки. Замість спроби відразу вирішити, яким же має бути статус Косово, це питання було відкладено на довгі роки, а територію передано під «тимчасову» опіку адміністрації Організації Об’єднаних Націй.
Після прийняття Радою Безпеки ООН рішення 1244 від 10 червня 1999 року міжнародне співтовариство переконало самого себе у можливості досягнення двох взаємонеприйнятних цілей. Одночасного просування до «істотної автономії і самоврядування у Косово» та врахування «принципів суверенітету і територіальної цілісності Федеративної республіки Югославії». Очевидно, що контактна група ООН, з огляду на дипломатичну і геополітичну доцільність, намагалася приглушити хоча б на певний час питання самовизначення Косово, проблему, яка була основним джерелом сербсько-албанського конфлікту. Вважаючи, що з плином часу ця дилема має шанс сама по собі зникнути.
Час довів: то були марні сподівання. Рішення 1244 пропонувало статус краю, який не влаштовував ані сербів, ані албанців. По суті це було невиразне «транзитне» рішення, яке не спонукало жодну сторону конфлікту до більш-менш значного компромісу. Зрештою, і не можна було говорити про якесь закінчене врегулювання питання. Мова могла лише йти про його довготермінову відстрочку. Таким чином політичні еліти з обох боків протистояння мали необмежені можливості для своїх фантазій та суто гіпотетичних майбутніх сценаріїв розгортання подій, які нібито мали задовольнити всі їхні вимоги.
Це стало особливо прийнятно для косоварів, лідери яких сподівалися, що після 1999 року для них відкриваються шляхи до проголошення повної незалежності. Однак недостатня ясність подальших намірів міжнародного співтовариства незабаром стала призмою, крізь яку переломлювалися всі економічні і політичні негаразди албанців. Тим часом початок у Відні переговорів не можна вважати продуктом якогось відчутного просування сербів і албанців до досягнення прийнятного для всіх сторін компромісу. Швидше за все, це наслідок намагань міжнародного співтовариства спробувати вийти з глухого кута прийнятих раніше недієздатних рішень і силкування знайти хоч якусь прийнятну розв’язку кризи.
Між тим, можна сказати, що у Відні розпочалися переговори не про досягнення компромісу між конфліктуючими сторонами, а про надання Косово статусу незалежності. Фактично лише це може стати прикінцевою крапкою переговорів. Оскільки косовари в жодному разі не мають наміру погоджуватися на повернення до життя за сербськими правилами, а міжнародні актори, зайняті на переговорах, не мають ані можливості, ані інтересу змусити косоварів прислухатися до думки опонуючої сторони. Коли б хтось таки захотів прислухатися до того, на які поступки сьогодні готові піти у Белграді, то це було б те компромісне рішення, що його запропонував сербський президент Борис Тадич — «більше, ніж автономія, менше, ніж незалежність». Саме таку формулу співіснування з косоварами готова запропонувати під час переговорів у Відні сербська делегація. «А це означає, — підкреслив міністр закордонних справ Сербії і Чорногорії Вук Драсковіч, — по-перше, гарантії безпеки для сербської меншості у Косово і Метохії, по-друге, збереження нинішніх кордонів Сербії з Албанією та Македонією».
Прикро, що рамки можливостей заключного врегулювання конфлікту не були визначені міжнародним співтовариством ще до початку віденських переговорів. Оскільки не варто залишати відкритими нереалістичні сподівання для обох сторін. Звісно, що серби могли б швидше змиритися зі втратою своїх етнічних територій, якби міжнародне співтовариство виявило готовність провести червону лінію поділу Косово, продемонструвавши таким чином свою готовність ураховувати й інтереси Сербії. Тим більше, що де-факто такий розділ уже відбувся. Прикладом цього може слугувати індустріальне місто Митровиця, де Сербія ефективно управляє чотирма муніципалітетами на північ від річки Ібар, яка ділить Митровицю навпіл. У північній половині міста паралельні сербські структури і поліція діють відкрито, і валютою є сербський динар, а не євро, як у іншій частині Косово.
У патовій ситуації, що склалася у Косово, можливо, найбільш прийнятним для обох сторін протистояння стало б рішення про ліквідацію етнічних сербських анклавів по всьому краю й переселення сербського населення на територію північно-західного Косово. І, відповідно, про переселення албанців з цієї території на південь краю. В теорії, провівши такий розділ, можна було б нейтралізувати вогнища міжетнічного напруження і надати косоварам найбільш можливу автономію. Йдеться про ці ж самі схеми децентралізації, як на сьогодні успішно перевірені у сербських анклавах на півночі Косово. Вони базуються на практиці невтручання, надаючи можливість територіям розвивати самоврядування, водночас не втрачаючи повністю зв’язки з центральною владою у Белграді.
Проте, розглядаючи майбутнє Косово, легше собі уявити найгірші варіанти розвитку подій, аніж реалістичні позитивні альтернативи. Можна сказати, що сьогодні на теренах Європи відбувається дійство, наслідки якого в майбутньому неодмінно позначаться на подальшому розмежуванні європейських територій. По суті має бути прийняте прецедентне рішення, яке можна буде ставити як приклад під час можливого виникнення претензій іноетнічної більшості на території титульних європейських націй.
Хто може гарантувати, що років через двадцять-тридцять, а може, й набагато раніше, у якійсь європейській країні більшість мусульманського прийшлого населення, яке за нинішніх демографічних тенденцій на той час становитиме там арифметичну більшість, не захоче також відділитися? Керуючись такими принципами, у майбутньому можна буде цілком демократично і легітимно, послуговуючись реалістичним політичним цинізмом і правом ісламської більшості, вирішити, яким має бути статус цього регіону й прийняти «вердикт» про здобуття ним незалежності. І приклад сербського Косово лише надихатиме на такий акт.