UA / RU
Підтримати ZN.ua

Незаконна окупація? Вибачайте!

Рішення, ухвалене минулої п’ятниці палатою представників американського Конгресу, несподіваним назвати важко...

Автор: Оксана Приходько

Рішення, ухвалене минулої п’ятниці палатою представників американського Конгресу, несподіваним назвати важко. Вимогу визнати факт окупації Радянським Союзом прибалтійських держав від 1940 до 1991 року США, які так і не визнали анексію Прибалтики, висували до Росії неодноразово. Так, 21 травня цього року аналогічна резолюція була ухвалена американським сенатом, що викликало палку вдячність із боку Латвії, Литви й Естонії та неприховане роздратування російського керівництва. Прибалтійські держави, які є нині членами і НАТО, і ЄС, дедалі наполегливіше висувають свої претензії до Росії, що стала, на загальне переконання, не лише офіційною, а й моральною наступницею Радянського Союзу.

Донедавна реакція російської сторони була цілком передбачуваною: Володимир Путін на численних прес-конференціях та в інтерв’ю посилався на постанову з’їзду народних депутатів 1989 року, «де чорним по білому написано: “З’їзд народних депутатів засуджує пакт Молотова — Ріббентропа і вважає його юридично неспроможним. Він не був відображенням думки радянського народу і є особистою справою Сталіна і Гітлера”». А отже, й усі претензії — як моральні, так і матеріальні — пред’являти слід безпосередньо Сталіну і Гітлеру.

Проте на цьому тижні російська преса зарясніла вже більш «свіжими» коментарями: московським журналістам «удалося» розгледіти в резолюції американських законодавців прихований підтекст, що дає змогу перевести розмову на особистості вже не Сталіна і Гітлера, а безпосередньо Буша. Надто вже зацікавило їх формулювання засудження «незаконної окупації». Що й не дивно — адже визначення «незаконна окупація» передбачає можливість окупації «законної» і покликане, звісно, легалізувати не події 65-річної давнини, а окупацію американцями Іраку. Загалом, як найефективніший було вже вкотре обрано захист нападом за принципом «сам дурень».

У травні, до речі, американський сенат теж засуджував «незаконну окупацію». Проте на той момент Москва, напевне, вважала, що в неї є й серйозніші козирі — як-от ратифікація договору з Естонією, що благополучно провалилася знову ж таки через більш ніж завуальовані (через згадування Таллінном у преамбулі документів майже 90-річної давнини) натяки на сам факт радянської окупації.

Найостанніші американські резолюції, як відомо, стали результатом діяльності так званої «прибалтійської фракції», створеної американськими конгресменами ще 1997 року. Можливо, саме їм удалося переконати Джорджа Буша зробити 18 травня заяву, що визнавала також і непряму вину США за «помилку, зроблену в Ялті, яка полягала у зраді наших ідеалів свободи і приреченні наших друзів на гноблення протягом життя двох поколінь». Утім, у випадку з Бушем це визнання, вочевидь, матеріальної відповідальності не спричинить, на відміну від російської ситуації.

Ще менш зрозумілою є ситуація із Євросоюзом. 12 травня Європарламент таки ухвалив резолюцію, якою проголошувалося, що для деяких націй закінчення Другої світової війни «означало відновлення тиранії» у вигляді, наприклад, «примусової інкорпорації Балтійських держав Радянським Союзом, масових убивств і депортації їхніх громадян». Як наголошується в іноземній пресі, співавторами цієї резолюції стали представники Естонії і Литви, котрі відзначили свою річницю членства в ЄС. Там само згадується й про те, що Росію до відповідальності в цьому випадку притягати не передбачалося, а також той факт, що цю заяву було зроблено ще до «сімейної вечері», присвяченої 750-річчю Калінінграда, на яку Путін запросив Шредера і Ширака, залишивши поза увагою найближчих сусідів — Польщу і Литву. Як стверджують злі язики, «сімейна» презентація нового газогону, який Росія збирається прокласти дном Балтійського моря в обхід і Польщі, й України, відбулася на цьому «міжсобойчику» надзвичайно успішно.

Сухий залишок усієї цієї дипломатичної метушні — відкликаний підпис Росії під договором про кордони з Естонією, досі не підписаний договір із Латвією і, нарешті, договір із Литвою, ратифікований Вільнюсом 1997 року і лише 2003-го — Москвою. Як відомо, врегулювання прикордонних спорів є однією з фундаментальних вимог як ЄС, так і НАТО, і Росія може розігрувати цю карту не менш успішно, ніж нафтогазову. З іншого боку, претензії, висунуті маленькими, але дуже гордими прибалтійськими державами, здатні зіграти певну роль у подальшому розвиткові навколоросійської ситуації.