Різне бачення майбутнього Європейського Союзу — розширеного, інтегрованого, кооперованого — ускладнює партнерство європейських сусідів. Не говорячи вже про проблеми поточного моменту, коли кількість членів ЄС залишається в рамках 15 країн і поки що в західній частині Європи.
Ясна річ, у багатьох питаннях, якщо не в більшості, бажання і, відповідно, ідеології країн збігаються. Приміром, усі потребують інтеграційних процесів, сильної зовнішньополітичної позиції, спільної оборонної доктрини, економічного зближення, ніхто не заперечує проти розширення ЄС на Схід. Але є проблемний пункт, який не дає спокою урядам і главам держав, відповідальним перед своїми народами за перебування в Європейському Союзі, — це питання прийняття рішень, а простіше кажучи, поділу влади. Отож і стала потрібною нова конституція ЄС.
Наступного тижня в Бельгії європейські лідери зберуться на черговий саміт. За переговорним столом у Лейкені, північному районі Брюсселя, буде визначено умови, на яких протягом наступних 15 місяців, за допомогою дебатів серед парламентаріїв, державних чиновників і неурядових організацій, створюватиметься конституційна конвенція. Потім конвенція надасть свої рекомендації щодо реформи Євросоюзу для міжурядової конференції 2004 року. Звісно, питання інституціональної реформи не єдине на порядку денному в Лейкені, але воно має всі шанси викликати бурхливі дебати й непередбачувані реакції, передусім, із боку європейських важкоатлетів — Франції, Німеччини, Британії. Уже за місяць до брюссельського саміту ЄС з’явилися красномовні сигнали: під час двосторонніх зустрічей уникнути тертя не вдалося.
Приміром, 78-а французько-німецька зустріч у верхах, що відбулася в листопаді в Нанті, дещо здивувала оглядачів. Спільна підсумкова декларація не змогла приховати зростання розбіжностей між двома країнами в деяких ключових питаннях, особливо щодо нової конституції. І це попри те, що під час переговорів канцлер Німеччини Герхард Шрьодер і президент Франції Жак Ширак запевняли, що їхні країни підтримають нову конституцію ЄС, оскільки «вона буде серйозним кроком в історичному процесі європейської інтеграції». Але далі констатації справа не пішла. (Подейкують, Ширак навіть піднімав питання про голову конвенції з написання майбутньої конституції. Звучали імена Валері Жискар дЕстена, колишнього французького президента, і колишнього італійського прем’єра Джуліано Амато. Німецька сторона, зважаючи на все, не була готова ні з відповіддю, ні з власними пропозиціями).
Словом, з’явилися підстави вважати, що так званий французько-німецький «двигун» євроінтеграції повертається до життя. Принаймні, хоча б на папері вдалося загладити тріщину, що залишилася в двосторонніх відносинах після торішнього саміту в Ніцці. У сьогоднішньому Нанті обоє лідерів узгодили навіть спільне бачення майбутньої Європи: це повинна бути федерація незалежних держав із конституцією, що включає хартію прав людини.
Через два тижні після удачі в Нанті французький президент прибув у Лондон. Відбулася перестановка: у питаннях бачення майбутнього Європи Франція і Британія опинилися з одного боку, Німеччина — з іншого. Ні, із французько-німецьким альянсом нічого не сталося. На думку Ширака, він існуватиме завжди. Просто французька філософія стосовно остаточних обрисів Євросоюзу значно ближче до британського бачення — обидві країни проти створення супердержави під назвою Європейський Союз.
Отже, Британія, Франція, Іспанія склали ядро тієї групи країн, яка розглядає можливість інтеграції в Європі лише до рівня створення федерації національних держав. А Німеччина, відповідно, очолює бажаючих побудувати федеральну (себто союзну) Європу. Несподівано головним її союзником виявилася Бельгія. У ролі голови ЄС вона підготувала документи до майбутнього саміту. Говорять, британського прем’єра Тоні Блера настільки здивував їхній зміст, що Лондон змушений був їх швидко відхилити. Його приклад наслідували Копенгаген і Париж.
Але бельгійський прем’єр Гай Верховштадт, відомий євроентузіаст, поспішає від імені своєї країни записати радикальний порядок денний в історію створення ЄС. Напередодні саміту він об’їжджає з візитами європейські столиці й сподівається, що забезпечить підтримку декларації «про майбутнє Європейського Союзу», яку буде винесено на затвердження в Брюсселі 14—15 грудня. Багатьом, утім, не подобається преамбула під назвою «Європа на перехресті», інші вважають бельгійську «чернетку» надамбіційною і незбалансованою, третім здається, що думки міністрів закордонних справ країн ЄС було проігноровано.
Хоч як там було, супротивники документа Верховштадта підкреслюють, що завдання ЄС полягає у тому, щоб зміцнити владу в країнах-членах, і що спільна зовнішня та оборонна позиція ніяк не послаблює національні уряди. Саме собою зрозуміло, що такі країни, як Британія і Франція (члени Ради Безпеки ООН, члени «сімки») не хочуть послабити свої власні позиції та вплив на світових просторах.
Італія, ще один член «сімки», схоже, зовсім не цікавиться пристрастями у «столицях» ЄС. По-перше, Сільвіо Берлусконі, новий правий прем’єр, почувається обійденим після жовтневої зустрічі «вибраних» у Генте, де лідери Франції, Британії та Німеччини у вузькому колі обговорювали питання війни в Афганістані. По-друге, містер Берлусконі знає, що дуже обережне та прохолодне ставлення до нього зумовлено певними нюансами його бізнес-медіа-політичної біографії. Тож, по-третє, він відкрито декларує свої проамериканські симпатії й робить вигляд, що мало цікавиться справами ЄС.
Французька делегація на чолі з президентом Шираком і прем’єром Жоспеном, зустрівшись із Берлусконі на 21-му французько-італійському саміті наприкінці листопада, була сповнена рішучості поліпшити відносини з Італією взагалі, а зокрема, домогтися від сусідки якнайшвидшої згоди на придбання 16 військово-транспортних літаків А400М. Італія поки що не сказала ні так, ані ні. А лише уважно вивчає питання. До речі, Німеччина, що зробила заявку на 73 літаки, поки що не підтверджує своє слово — досі намагається переконати Францію знизити ціну та прийняти складні умови оренди.
У свою чергу, іспанський прем’єр-міністр Хосе Марія Азнар закликає європейських колег згрупувати зусилля, спрямовані на лібералізацію європейської економіки. Іспанія, яка з нового року головуватиме в ЄС, уже сьогодні подає сигнали про березневий саміт у Барселоні. Азнар закликає прибрати бар’єри на шляху створення єдиного європейського ринку — в енергетиці, фінансових послугах і широкосмугових телекомунікаціях. Але він цілком допускає, що Франція і Німеччина напередодні виборів наступного року можуть заблокувати прогрес у Барселоні.
Стосовно майбутніх реформ у «старому» Євросоюзі, то вони безсумнівно відбудуться, оскільки їх підстьобує швидкість наближення нових членів до термінів вступу в ЄС. За графіком переговори мають завершитися до кінця 2002 року, ратифікація — до червня 2004.
Очікується, що на саміті в Лейкені схвалять збільшення кількості країн—членів ЄС із 15 до 25. У країн-новачків, можливо, це й викличе радісну ейфорію. У «старожилів» — головний біль. Бо вони чудово розуміють, що проблеми громіздкого прийняття рішень у ЄС поглибляться, розмови про недостатньо демократичний контроль посиляться, різко підвищаться вимоги до збільшення бюджетних ресурсів. Проект, як відомо, буде дуже дорогим.
Не таємниця також, що розширення зробить Євросоюз неефективним, принаймні спочатку, і що в такому його стані радикальні реформи будуть просто нереальними. Ніхто поки що не знає, які будуть потрібні механізми, аби змусити працювати цей різко збільшений організм. Тож є сенс «домовитися» в колі 15-ти ще до того, як у ньому з’являться новачки.
Саміт у Лейкені має запустити в життя конституційну конвенцію, що запропонує нові інституціональні реформи, передусім щодо поділу компетенції Брюсселя та країн-членів, щодо процесу прийняття рішень національними парламентами, щодо спрощення договорів конвенції ЄС. Є небезпека, що все зведеться до знайомих поверхових обговорень. Тим часом експерти вважають, що потрібні фундаментальні дебати — що робити і як. При цьому треба враховувати бажання людей — а вони хочуть миру й безпеки в Європі та боротьби з безробіттям.
Від знаходження правильних точок взаєморозуміння та спільної роботи на результат залежить відновлення популярності самої інституції ЄС серед євроелекторату. Оскільки євроскептицизм уже перестав бути прерогативою Британії.