UA / RU
Підтримати ZN.ua

Нейтральний статус: чи реально Україні отримати «жорсткі» гарантії безпеки?

Захід нарешті має навчитися грати на випередження

Автор: Олег Шамшур

Звикання. Цим трохи незграбним словом можна визначити еволюцію реакції Західного світу на війну в Україні.

Шок, викликаний першими ракетними і бомбовими ударами путінських орків по українських містах, першими руйнуваннями та загибеллю цивільних, у провідних західних ЗМІ поступився місцем репортажам про перебіг військових дій, пересування сил агресора та ЗСУ, в яких часом не знаходиться місця для демонстрації злочинів російських нелюдів. Навіть жахлива кількість мирних мешканців, які загинули під час обстрілів Маріуполя, подається як прикра «статистика», а не як трагедія планетарного значення, а інформація знищення пологового будинку в тому ж місті супроводжується фейковим поясненням події з боку росіян.

На офіційному рівні відбувається ось що: хоча до залпу «пекельних санкцій» додаються нові, та серед них переважають санкції з ефектом відкладеної дії, які справді можуть призвести до колапсу російської економіки, але згодом. Проте ескалація російської навали висуває вимогу надати Україні негайну військову допомогу в обсягах та номенклатурі, що відповідають критичності ситуації.

Україні зараз конче потрібні не вияви солідарності та захоплення (хоч би якою важливою була моральна підтримка), а боєприпаси й ефективна зброя. Саме тому на часі негайне запровадження програми на кшталт ленд-лізу, який у 1941 році дав можливість Великій Британії вистояти у протистоянні з гітлерівською Німеччиною (відповідний законопроєкт уже подано на розгляд Конгресу США). Якщо країни НАТО вважають за неможливе закрити небо над Україною, попри численні втрати серед цивільного населення, треба надати нашій державі найпотужніші засоби протиповітряної оборони і не влаштовувати незрозумілих «спектаклів» навколо передачі Україні літаків навіть радянського виробництва, мотивуючи це небажанням дратувати Путіна. Тінь Обами, який свого часу намагався обмежити допомогу Україні, продовжує нависати на Вашингтоном та іншими західними столицями, хоча там розуміють, якими пекельними для Заходу наслідками загрожує реалізація бодай частини путінських планів щодо України. За висловом британської міністерки закордонних справ, вторгнення Путіна в Україну змінює світову «парадигму в масштабі, який можна порівняти з 11 вересня 2001-го», коли було здійснено терористичний акт у Нью-Йорку.

Інколи складається враження, що героїчний спротив агресорові ЗСУ і всього народу України не був передбачений у базових «сценаріях» розвитку ситуації, розроблених у генеральних штабах не тільки Росії, а й наших партнерів. Ми всі добре пам’ятаємо озвучені найвищими посадовцями прогнози, що Київ буде захоплено протягом 2–3 діб.

 

Укотре продемонстрували свою недієздатність міжнародні організації. Якщо цього цілком можна було очікувати від ОБСЄ і частково від ООН, то поведінка МАГАТЕ перевершила найгірші сподівання. Попри реальні загрози катастрофічних аварій на Чорнобильській та Запорізькій АЕС, МАГАТЕ так і не спромоглася вжити необхідних заходів. Як не виявили активності й західні столиці, хоча радіоактивна хмара може накрити чималу частину Європи. Очевидно, і тут спрацьовує принцип колишнього спікера ВРУ Плюща: «Ніколи так не було, щоб якось воно не було». Не знаю, як це адекватно перекласти англійською.

Україна, Європа й трансатлантична спільнота справді переживають переломний момент. Путінські орди мають бути зупинені у спосіб, який дасть можливість зберегти реальний суверенітет і територіальну цілісність України, а заодно позбавить Путіна та його однодумців можливості розширити плацдарм для наступних агресій проти нашої держави та шантажувати нас і європейців можливістю застосування військової сили.

На моє переконання, саме під цим кутом зору необхідно розглядати всі опції виходу з війни з допомогою перемовин, що їх агресор наразі розглядає виключно як засіб нав’язування своїх ультимативних вимог і створення вигідних для себе медійних приводів.

Один із варіантів, які обговорюються найчастіше, — згода України на набуття статусу нейтральної держави за умови надання їй гарантій безпеки. В цьому політичному рівнянні найбільш загрозливий вигляд має навіть не майбутня нейтральність України, тобто відмова від членства в НАТО, хоча ми вже декларували свій позаблоковий статус з очевидними для всіх наслідками. Ще проблематичнішою видається та його частина, в якій ідеться про безпекові гарантії. По-перше, необхідно визначити їхній зміст, щоби вони були саме «реальними та жорсткими», як про це заявив міністр закордонних справ України. Для цього, очевидно, має бути передбачено чіткий порядок дій у разі загрози суверенітетові й територіальній цілісності України: нікому не потрібні консультації, якщо вони не приведуть до швидкого задіяння збройних сил країн-гарантів. По-друге, визначення складу цих країн. В українській пропозиції учасниками відповідного договору названі держави — постійні члени Радбезу ООН, Росія та інші країни «залежно від сформованої конфігурації». Ключове питання — участь Росії: без неї неможливо обійтись, оскільки вона становить єдину реальну безпекову загрозу для України, але жодної довіри до неї, особливо доки Путін перебуває при владі, немає.

Безпекові гарантії без Росії, навіть поза НАТО, видаються можливими, але єдина країна, котра може Україні їх надати, — США (наприклад, у формі оборонного договору), постійно заявляє, що не має намірів надсилати своїх військових до України за жодних обставин.

Таким чином, можливість задіяння дипломатичних важелів для припинення війни та створення надійного безпекового середовища для України в подальший період виглядає не дуже втішно. Путін не хоче цього, керуючись маніакальним наміром знищити Україну і стати жандармом Європи. Змусити його до серйозних перемовин може тільки спротив народу України. Щодо наших партнерів — вони повинні нарешті зрозуміти: кожна змарнована година, кожне вагання, чи постачати ефективну зброю для потреб ЗСУ, або непослідовність у застосуванні санкцій дають агресору можливість просуватися вглиб української території, руйнувати і вбивати. Треба нарешті навчитися грати на випередження: застосування хімічної зброї не відвернути самими заявами про «серйозні наслідки».

Більше статей Олега Шамшура читайте за посиланням.