Інформаційні повідомлення та аналітичні розробки щодо стану нашої армії останнім часом стали не просто тривожними. Розмови про обороноздатність українського війська не можна навіть назвати дискусіями — маємо рідкісний для нинішньої України консенсус стосовно оцінки ситуації з нашими Збройними силами: вона катастрофічна.
Наведу кілька фактів — виключно для тих, хто «не в темі».
Українська армія отримує від держави фінансування практично в такому ж обсязі, як естонська, — при тому, що Естонія має населення й територію в десятки разів менші, ніж Україна, до того ж захищена всією потугою НАТО. Нові озброєння в українську армію практично не надходять. Асигнування з бюджету забезпечують лише видатки на оплату праці, харчування військовослужбовців та оплату комунальних послуг. Кількість безквартирних військовослужбовців не зменшується.
Списати негаразди в оборонному відомстві на економічну кризу, говорити про їх тимчасовість навряд чи можна, адже ситуація загострюється вже два десятки років. Усунення держави від забезпечення нормального функціонування Збройних сил, зокрема від їх фінансування, — це, швидше, системний прояв індиферентності влади, представленої великим бізнесом, до фінансування завідомо неприбуткової справи (детальніше про це див. авторську статтю «Оркестрантів з гальорки просимо пройти на сцену!», «ДТ», №14 від 21 квітня 2009 року).
Маємо зрозуміти, що впритул наблизилися до межі, за якою — цілковита неспроможність Збройних сил виконувати своє оборонне призначення. Якщо додати до цього «втому від України» з боку одних наших зарубіжних партнерів, «перезавантаження відносин» між іншими, а також політичні чвари, що останніми роками роздирають державу, то дедалі очевиднішим стає вакуум безпеки на території між Сяном і Доном. Очевиднішим не тільки для нас, а й для сусідів, які вже починають демонструвати ознаки зацікавленості у зміні статус-кво, а подекуди і заангажованості у наші внутрішні справи.
Мусимо визнати: «план дій з ненадання Україні членства в НАТО» успішно реалізовано.
Лише за рік наші сподівання на отримання надійних міжнародних гарантій безпеки змінилися відчуттям покинутості та очікуванням спроб реалізації зовнішніх загроз. Очікуванням безпорадним і пасивним з боку як держави, так і успільства.
Очевидно, що або ми розв’яжемо проблему швидко і в умовах дефіциту фінансів, або майже невідворотно матимемо збройну перевірку України на міцність. Причому ця перевірка відбудеться не через природну, запрограмовану агресивність якоїсь країни чи групи країн, а через провокування такої агресивності самою Україною, точніше — її оборонною безпорадністю.
Тому у вітчизняному експертному середовищі наполегливо шукають шляхи розв’язання цієї проблеми, про що свідчать, зокрема, і публікації в «ДТ». Пропозиції мають доволі широкий спектр: від ініціації перегляду Будапештського меморандуму у бік жорсткішого гарантування незалежності України та невтручання в її внутрішні справи до впровадження концепції «умовного нейтралітету» чи укладання союзницької угоди з КНР.
Усі пропоновані варіанти, попри їх розмаїття, мають два спільні і засадничі недоліки: а) їх реалізація залежить не тільки і навіть не стільки від України, скільки від волі інших держав; б) процес їх розробки, підписання та впровадження потребуватиме чимало часу.
А часу у нас якраз і немає — вакууму безпеки протягом тривалого періоду у геополітиці не буває.
На мій погляд, ми, експерти і просто громадяни, мусимо шукати варіант, реалізація якого цілком залежатиме від нас самих і не потребуватиме значних часових і фінансових ресурсів.
Залишмо нашу армію на совісті держави — у суспільства немає ані можливостей, ані часу, ані повноважень для її швидкого реформування. Та хіба виключно на армію покладено функцію оборони країни? Стаття 17 Конституції проголошує, що захист суверенітету і територіальної цілісності України — це не тільки найважливіші функції держави, а й є «справою всього Українського народу».
Досвід останніх воєн показав, що найсучасніші і найкраще укомплектовані армії, які легко у відкритих битвах перемагали війська супротивника, виявлялися безсилими проти добре навчених, оснащених легкою зброєю і розосереджених по всій країні груп ополченців, котрі діють на території свого проживання, а тому добре знають місцевість, не мають проблем з харчуванням, амуніцією, легко переходять з цивільного у військовий стан і навпаки.
Відома думка класиків про те, що озброєний народ перемогти неможливо. У нас мільйони громадян проходили службу в армії — чи то в українській, чи то ще в радянській. Загалом в Україні 7 млн. чоловіків, що придатні до військової служби, сотні організацій патріотичного спрямування, які налічують десятки тисяч активних членів. Це і є золотим оборонним фондом, який поки ще не задіяний у нас, але успішно використовується в інших країнах.
На мою думку, настав час творчо опрацювати їх досвід і розробити свій варіант, який відповідав би можливостям держави, менталітету народу і мінімізував усі можливі ризики.
За основу можна було б узяти поєднання швейцарської моделі організації загонів резервістів, естонського варіанта добровільних воєнізованих формувань «Кайтселіт» і радянської системи цивільної оборони.
Цю модель умовно назвемо «Громадянська оборона», і бачиться вона у такому вигляді.
Кожен охочий з громадян подає до свого районного військового комісаріату заяву з проханням включити його до місцевого «загону громадянської оборони» (ЗГО) і виражає готовність виступити зі зброєю в руках на оборону України від будь-якого зовнішнього агресора. Після відповідної медичної та кадрової перевірки заявників з них формуються нечисленні (від взводу до роти) територіально координовані «загони громадянської оборони» і проводиться навчання за такими напрямками: організація і комунікація, стрільба зі стрілецької зброї (кулемети і автомати), ручних протитанкових гранатометів та переносних зенітно-ракетних комплексів, партизанська війна.
Оснащення загонів усім необхідним має здійснюватися за рахунок запасів на військових складах та спеціально створеного позабюджетного фонду громадянської оборони.
На відміну від швейцарських ополченців, кожен з яких зберігає опломбовану зброю у себе вдома, нам, очевидно, доцільніше довірити її зберігання військкоматам.
Завдання всіх ЗГО — протягом кількох годин після бойового сигналу розгорнутися, а за добу зайняти оборону стратегічних об’єктів або вступити в бій.
З регуляторної точки зору, така модель не тільки не суперечить законодавчим і підзаконним актам, а й органічно випливає з них. Так, стаття 4 Закону України «Про основи національної безпеки України» визначає суб’єктами забезпечення національної безпеки разом зі Збройними силами України, Службою безпеки України, Службою зовнішньої розвідки України, Державною прикордонною службою України та іншими військовими формуваннями, утвореними відповідно до законів України, також громадян України та об’єднання громадян. У Законі «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» передбачене розгортання під час так званого особливого періоду не тільки Збройних сил України, а й, цитую, «сил цивільного захисту». Відповідно до положення, затвердженого постановою Кабінету міністрів України від 26 вересня 2001 року №1235, військові комісаріати вже й так ведуть на відповідних територіях облік людських ресурсів, взаємодіють з місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування з питань оповіщення та збору військовозобов’язаних, постачання техніки на збірні пункти, розгортання спеціальних формувань, виконання інших завдань згідно з мобілізаційними планами. «Воєнна доктрина України», затверджена указом президента України від 15 червня 2004 року №648/2004, серед основних завдань Збройних сил України у мирний час визначає і «участь у накопиченні озброєння, військової техніки, інших матеріальних ресурсів у непорушному запасі та мобілізаційному резерві, а також створенні резерву військово-навчених людських ресурсів».
Сам термін «сили цивільного захисту» зустрічається в Законі «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» не раз. Проблема полягає лише в тому, що термін є, а «сил» поки що немає. І шлях до її розв’язання прописаний у цьому ж документі: «Організація і порядок проведення мобілізаційної підготовки та мобілізації визначаються цим Законом, актами Президента України та Кабінету Міністрів України».
Отже, справа за малим: усвідомлення з боку президента чи прем’єр-міністра серйозності ситуації, розуміння нагальної доцільності переведення терміна «сили цивільного захисту» з площини де-юре в площину де-факто і реалізація цих усвідомлення та розуміння відповідним указом чи постановою.
І чи не найголовнішим у всьому цьому є наступне: сам факт існування на території України таких формувань сприятиме тому, що знання та навички, отримані їх бійцями під час навчань, їм швидше за все у реальних умовах ніколи не знадобляться, бо хто ж наважиться воювати з цілим народом?