Як викладати історію з її неминучими кривавими плямами? Хто герой, хто лиходій, хто жертва, а хто агресор — інколи залежить не тільки від фактів, а й від того, хто на них дивиться. Наприклад, Христофор Колумб, із погляду європейців, — безстрашний герой-мореплавець і відкривач нових земель. Але з погляду американських індіанців — це лиходій-завойовник, відомий своєю жорстокістю. (Він не лише продавав місцевих жителів у рабство, а й, помилково вважаючи, що на Гаїті є золоті копальні, наказував усім тубільцям віком за 14 років приносити завойовникам певну кількість золота кожних три місяці. Тубільцям, які не зібрали вдосталь золота, відрубували руки, а втікачів вистежували й убивали.)
У США питання, як доречно і правдиво подавати такі теми школярам, залишається нерозв'язаним. Ба більше, дебати про викладання історії ускладнилися тим, що стали частиною «культурної війни» між консерваторами та лібералами. Так, на початку травня лідер меншості в Сенаті Мітч Макконнелл спільно з 36 іншими конгресменами-республіканцями подав лист міністру освіти Мігелю Кардоне, звинувачуючи його у спробі впровадити у школах «політизований порядок денний, який викликає суперечності». Республіканців обурило, що Міністерство освіти заохочує «у шкільному викладанні методику, котра включає різні точки зору, обумовлені расою, етнічним походженням, культурою та мовою».
Нині головна тема чвар пов'язана з викладанням у школах історії рабства у США та громадянської війни між Північчю і Півднем (1861–1865 років). Здавалося б, у цій драмі давно минулих днів усе не так складно. Чинників, які призвели до конфлікту, налічувалося кілька, та основною причиною війни був інститут рабства у Південних штатах. Усі серйозні історики з цим згодні, й пояснити, що сталося, неважко. Аби ніщо не заважало Півдню утримувати рабів, Південні штати хотіли послабити політичний вплив Півночі й утвердити свою владу над федеральним урядом, — це був аспект політичний. Але збереження рабства на Півдні було не єдиною метою спроби політичного контролю. Південь прагнув поширити рабство на недавно освоєних західних територіях країни. Тоді як Північ бажала залишити їх відкритими для «білої» праці, — це був компонент економічний.
У середині ХIX ст. сильним був і моральний стимул для конфлікту Півночі з Півднем. Чимало відомих політиків, журналістів, письменників і церковних діячів Півночі виступали проти рабства як антигуманного інституту. Агітація письменниці Гаррієт Бічер-Стоу була особливо ефективною. Її роман «Хатина дядька Тома», спрямований проти рабовласництва, мав колосальний суспільний резонанс і став найбільш продаваною книжкою XIX ст. 1855 року, через три роки після публікації, її твір визнали «найпопулярнішим романом сучасності».
Не дивно, що Республіканська партія, члени якої були проти рабства загалом і категорично проти поширення рабства на Заході в нових штатах, ставала дедалі більш впливовою. Обрання 1860 року республіканця Авраама Лінкольна президентом означало, що час узаконеного рабовласництва добігає кінця. Втративши політичний контроль, Південні штати, чия економіка трималася на рабській праці, вдалися до єдиної альтернативи, що, на їхню думку, залишалася в них, — відокремлення від Півночі та формування Конфедерації. Це було рішення, яке й призвело до війни.
Здавалося б, кожен американський школяр має знати ці факти. Але справа ускладнюється тим, що сторона, котра програла, залишилась у складі країни й наприкінці ХIX ст. почала відбілювати свою історію, замітаючи тему рабства під килим. Так виникла історія благородної боротьби Південних штатів за свою автономію та права (а зовсім не за рабство) і з'явився романтичний образ галантних жителів Півдня, які відбивають агресію янкі. Створені були і власні кумири: про захисника рабства, головнокомандувача Південної армії генерала Роберта Лі почали говорити як про героя-миротворця й педагога (після війни його призначили ректором університету). Генерала Конфедерації Томаса Джексона стали представляти як відданого країні героя-патріота й видатного стратега. Полководцям рабовласницького Півдня поставили пам'ятники. На Півдні їхніми іменами стали називати площі, вулиці, школи, університети, лікарні та цвинтарі. Версію шляхетного Півдня, яку й сьогодні підтримують консерватори-республіканці, почали викладати дітям у таких штатах як Вірджинія, Північна та Південна Кароліна, Луїзіана, Алабама та Міссісіпі. До 70-х років ХХ ст. дітям у цих штатах розповідали також, що раби були задоволені своєю долею і навіть брали участь у громадянській війні на боці Півдня.
Недавно «Центр із вивчення екстремізму» дослідив, як викладають нині історію американським дітям, і виявив мало втішного. На Півдні вчителі співають зі своїми підопічними патріотичні пісні Конфедерації. У підручниках, якими користуються в багатьох штатах, докладно описано битви громадянської війни, але не пояснюються її причин. Рабству приділено мало уваги, про дискримінаційні закони, що проіснували на Півдні до середини ХХ ст., якщо й згадується, то побіжно.
Але й на американській Півночі справи не набагато кращі. Деякі вчителі і на Півночі, і на Півдні називають силоміць вивезених рабів «іммігрантами», а популярні підручники називають рабів просто «робітниками». Згідно з опитуваннями того ж центру, лише 8% американців змогли правильно відповісти на запитання про причини громадянської війни.
У відповідь на цю фальшиву версію історії й на хвилі афроамериканського активізму, що посилився після расистських заяв експрезидента Трампа, американські ліві ліберали створили так званий «Проєкт 1619», який переосмислює історію США. У версії «Проєкту 1619» наслідки рабства та внесок чорних американців у життя країни вміщено в центр «національного наративу». (Проєкт спонсорував The New York Times Magazine).
Ось початок тексту «Проєкту 1619», написаного Ніколь Ханна-Джонс: «У серпні 1619 року на обрії, неподалік прибережного порту англійської колонії Вірджинія, з'явився корабель. Він віз понад 20 обернених у рабство африканців, яких продали колоністам. Немає аспекту життя в країні, якого б не зачепили подальші роки рабства. До 400-ліття цього фатального моменту час нарешті розповісти нашу історію правдиво». «Можливо, ми б ніколи не повстали проти Британії, якби засновники не зрозуміли, що рабство дає їм на це право, і якби вони не вважали, що незалежність необхідна для забезпечення продовження рабства. Не випадково 10 із перших 12 президентів цієї країни були рабовласниками. Можна навіть сказати, що вся нація була заснована не як демократія, а як славократія. Основоположні ідеали нашої демократії, коли вони були написані, були брехливі. Тільки чорні американці боролися за те, щоби зробити їх правдою».
Ліволіберальний проєкт викладання історії виявився таким самим далеким від фактів, як і підхід до історії правих консерваторів. Багато провідних американських істориків, підтримавши ідею правдивого викладання історії рабства, спростували основні твердження Ханни-Джонс. П'ятеро провідних учених — Шон Вілентц, Джеймс Макферсон, Гордон Вуд, Вікторія Байнум і Джеймс Оукс опублікували в «Таймс» відкритого листа, в якому йдеться про «доступні для перевірки факти», перекручені в «Проєкті 1619» внаслідок «заміщення історичного розуміння ідеологією». «Навчати дітей, що американська революція велася почасти для забезпечення рабства, — означає дати фундаментальне нерозуміння не лише того, в чому полягала суть Американської революції, а й того, що Америка обстоювала і обстоює від моменту заснування», — заявив один із підпис антів, Ш.Вілентц. За його словами, ідеологія боротьби з рабством була «цілковито новим явищем у світі у XVIII столітті», і «в колоніях активніше боролися з рабством, аніж у Великій Британії».
Зрештою, у справі викладання історії ідеологічна позиція крайніх правих і крайніх лівих зводиться до схожого антидемократичного імпульсу. Обидві сторони, спотворюючи історичні факти, сперечаються про те, кого діти мають вважати героями і кого підносити на мармуровий п'єдестал — чорних чи білих, рабів чи полководців. Але герой — той, хто поза критикою, в чиїй правоті, чистоті, силі та мудрості не дозволено сумніватися, і йому (чорний він чи білий, багач чи бідняк) не місце в демократії.
«Нам не потрібен ще один герой», — співала колись у своїй пісні відома американська співачка Тіна Тернер. І мала рацію.
Усі статті Анни Бродські-Кроткіної читайте тут.