Ні, усе-таки люблять росіяни українців. Громадянин Російської Федерації, котрий шанує себе, заснути не може без думки про Україну. А коли прокидається, відразу починає з запалом думати: «Що я зробив для України?»
Поки «професійні українці» захоплені сходженням на свої політичні говерли (звідки їм не надто добре видно братерську допомогу), «українці-любителі» (чи любителі України — як кому більше подобається) шукають наш геополітичний вектор. Справжній знавець нашої країни, Віктор Черномирдін, після тривалих роздумів дійшов висновку, що Україна не може бути нейтральною державою, просто права на це не має. Аргумент обрано залізобетонний: нейтралітет України здатний істотно підірвати її стратегічні інтереси, позаяк Україна — не Швейцарія.
Віддамо належне географічній обізнаності Віктора Степановича. Це свята правда: Україна не тільки не Швейцарія, Україна — навіть не Бельгія, Нідерланди й Люксембург разом узяті. І річ навіть не в тім, що, з огляду на геополітичні реалії, за Києвом могла б бути закріплена роль регіонального лідера. Бог із ним, із цим лідерством. Лихо в іншому: не здатний Київ прожити без повноти братніх почуттів, не має права навіть мріяти позбавити Москву таких привілеїв. Нехай Москва лідирує. І нехай не буде в неї конкурентів у цій шляхетній справі.
Але хіба не було прагнення до нейтралітету одним із головних чинників, які обумовили здобуття Україною державної незалежності? Віктор Степанович, як визначний українознавець, повинен знати, що система цінностей українського народу грунтується на ідеології «вільного суспільства». Нашим громадянам набагато легше прийняти негативні й позитивні особливості нейтралітету, ніж переваги й недоліки входження України до того або іншого військового блоку.
Завдяки нейтралітету Україна здатна зберегти свою національну ідентичність, заодно підвищивши свою економічну привабливість в очах інвесторів, зокрема, до речі, й російських. Крім того, у будь-якої держави просто зникає потреба (чи спокуса) застосувати до Україні заходи впливу. Погодьтеся, у наведених аргументах, які вже десять років поспіль послідовно відстоює Партія нейтралітету — Партія зелених України, — є логіка.
А де логіка міркувань вельмишановного пана посла Російської Федерації, котрий пропонує нам повернутися назад — у світ протистояння й нетерпимості? У світ брязкання зброєю. У світ, де продовжується захоплена й безглузда індустріальна експлуатація природних і людських ресурсів заради вельми сумнівної слави — бути найсильнішим серед сильних. Це не український шлях і, насмілюся припустити, не російський. Це шлях учорашніх у вчорашнє. Хіба безвідповідальні випробування засобів протиракетної оборони Сполучених Штатів і демонстративне неприєднання Вашингтона до Кіотського протоколу про глобальне потепління не є примітивним запрошенням до виснажливої гонки озброєнь, яка свого часу зумовила крах нашої спільної Батьківщини? Хіба росіянам не варто пожаліти Росію? Росія — не Америка. І ніколи рівня США не досягала, навіть у Союзі з 14 іншими республіками. Другої холодної війни Росія просто не переживе. І ми, українці, росіянам цього цілком щиро не бажаємо.
Наш ворог — не за кордоном. Наш ворог — у нас самих, у нехтуванні інтересами особистості, у нашій інерції несприйняття нового світу — інформаційного, глобалізуючого й об’єднуючого.
До речі, шановний Вікторе Степановичу, погляньмо на поняття «об’єднання» відповідно до вчорашнього виміру. Навіть якщо припустити, що (не дай Боже) сталося воєнне протистояння і Росія раптом стала лідером і Східної, і (заодно) Західної Європи (не кажучи вже про розкішний геополітичний варіант «Росія+Китай») — усе одно об’єднання як таке втрачає сенс. Воно стає справжнім анахронізмом у добу постіндустріального розвитку людського суспільства, у добу, коли відбувається тотальна переоцінка цінностей у всіх сферах життя людей і країн. Тому для України не існує альтернативи нейтралітету. Тим більше, що це узгоджується з усім процесом нового світоустрою.
Шановний Вікторе Степановичу! З вдячністю приймаючи ваші поради «Як нам облаштувати Україну», уклінно просимо врахувати й наші міркування та побажання, продиктовані щирою турботою про долю народів Росії, котрі долають довгий і тернистий шлях до заповітної мети — суспільства майбутнього.