Коли ж ви гризете та їсте один одного, то глядіть, щоб не знищили ви один одного
Послання святого Апостола Павла до галатів, 5:15
Дехто в тім прогрішили були та вдалися в пустомовність, вони забажали бути вчителями Закону, та не розуміли ні того, що говорять, ні про що запевняють
Перше послання святого Апостола Павла до Тимофія, 1:6—7
Так, по суті, й не почавшись, наближається до завершення виборча кампанія. Слід віддати належне новій владі й особисто президентові: глава держави залишався над сутичкою, наскільки це взагалі було можливо. Звинувачення у використанні адмінресурсу звучали не дуже переконливо, адже ті, хто їх висував, самі не на словах, а на ділі усвідомлювали, наскільки жорстокою зброєю вони можуть виявитися. До останнього дня кампанії ми були попереду Європи всієї з наочної передвиборної агітації, вулиці незвично рясніли плакатами всіх можливих і неможливих опозиційних сил. Те ж саме можна сказати і про телебачення. Агітаційні намети іноді непримиренних політичних суперників дуже спокійно уживалися між собою. На загальній атмосфері сприятливо позначилася і фактична відсутність масового заїзду найбільш збуджених політтехнологів із дуже близького зарубіжжя. Виявилося, що високого рейтингу можна досягати, і не ставлячи країну на межу громадянської війни, без надмірного знущання з гідності громадян. Звісно, помітна партійна активність не змогла замінити загальнонаціональних дебатів лідерів виборчих перегонів із ключових питань перспектив розвитку країни. У цілому ж насичену й на диво спокійну передвиборну кампанію (за окремими винятками, які не роблять загальної погоди) можна з повними на те підставами розглядати як унікальне явище в новітній історії не тільки України, а й усього пострадянського простору.
На час написання цих рядків ще невідомий можливий рівень плутанини на окремих виборчих дільницях (було б навіть дивно, якби при нашій некерованій демократії в день голосування все пройшло гладко), але відповідальність за це однаковою мірою мусять розділити всі основні гравці, які не зуміли належним чином організувати і проконтролювати весь процес.
Уранці 27 березня нинішнього року, коли більшість учасників виборчого пробігу отямляться від шоку завищених очікувань, а одиниці — від такого жаданого, але завжди несподіваного успіху, багато людей почнуть гарячково шукати відповідь на сакраментальне запитання: «Що робити?»
Не один достойний державний муж сушитиме голову над тим, як швидше «відбити» вкладені кошти. Як віддячити А. і жорстоко покарати Б. Які ласі кусні відхопити від урядового пирога та бюджету. Кому дістануться ті чи інші «заводи—газети—пароплави». І, нарешті, — щоб вчасно встигнути зорієнтуватися, — хто зірве джек-пот (і скільки нулів на той момент він налічуватиме).
Чи не таких політиків мав на увазі Д.Донцов, коли на початку 20-х років ХХ століття писав про «людей різних переконань, сумнівного минулого, необмежених апетитів на будучину і нічим незахитаної віри в своє провіденціальне для України значення… різного роду парвеню, що приносили з собою всі додатні та від’ємні сторони цієї симпатичної породи людей: неперебірливість у засобах, кар’єрництво, зарозумілість «случайных людей», манери нуворишів і почуття особистої гідності з «Івана-пана». Як то кажуть, ні додати, ні забрати.
Втішає, що найбільш відповідальних, яких, поза сумнівом, буде обрано до Верховної Ради, все ж хвилюватиме питання, що потрібно зробити для блага країни. Питання тим більш актуальне, що чергових експериментів вітчизняна економіка може й не витримати. Ситуація і так украй складна — на світових ринках досі зберігається несприятлива кон’юнктура на основні товари українського експорту. Невблаганно дорожчають енергоресурси. Все це відбувається, так би мовити, на марші перебудови суспільно-політичної системи України, переходу до парламентсько-президентської республіки, повноцінного функціонування багатопартійної системи в центрі і, що особливо важливо, на місцях.
Водночас у сформованій ситуації є й один незаперечний плюс: так чи інакше, ключовим політичним гравцям доведеться домовлятися між собою насамперед про створення коаліції. Фактично у них не залишається іншого виходу: або досягти домовленості в інтересах країни шляхом часткової відмови від своїх, іноді завищених амбіцій і демонстрації поваги до партнерів по коаліції та опонентів, або спровокувати неконтрольовану ескалацію конфлікту, хаос, а в підсумку — і, не виключено, дезінтегрованість країни.
Слід віддати належне: досі українські політики та суспільство загалом виявляли необхідну стриманість і мудрість, коли ситуація підходила до критичної межі. У цьому контексті можна, зокрема, згадати цивілізований процес набуття Україною незалежності 1991 року, згоду президента Л.Кравчука на дострокові вибори 1994 року, ухвалення конституційним шляхом Основного Закону 1996 року. З недавніх подій можна відзначити відмову Л.Кучми балотуватися на третій президентський термін (попри позитивне, хоч і не всіма однозначно сприйняте рішення Конституційного суду), безкровний підсумок помаранчевої революції. Згоду, яка заслуговує на повагу, В.Януковича змиритися з відомим рішенням Верховного суду, як і його відмову від радикальних дій.
Сьогодні країні як повітря необхідний всеосяжний компроміс (на жаль, про консенсус поки що годі й мріяти). Компроміс, який не гальмував би її поступального розвитку, а рухав би вперед. Компроміс, який би нарешті дав можливість усім учасникам зберегти обличчя, не піднімав би одних за рахунок «розтоптування» інших. Компроміс, який нарешті дозволив би основним політичним партіям виступати єдиним фронтом із захисту інтересів та авторитету країни на міжнародній арені, а не робити дрібні «капості» й не кляузничати одне на одного, зловтішаючись, коли якийсь стратегічний партнер чи міжнародна організація таврують країну, як це нерідко бувало досі. Чи — один зі свіжих прикладів — смакувати (а іноді й оплачувати) російські «качки» з поганим душком, неначе це фірмова страва паризького ресторану для гурманів «Тур д’аржан».
Зрозуміло, що створення парламентської коаліції потребуватиме серйозного напруження сил і неминучих жертв. Краще, якщо ці жертви будуть добровільними. Вже сьогодні очевидно, що частина політиків не «вписується» у прокрустове ложе нового прагматичного курсу. Мабуть, необхідно свіжим поглядом поглянути на наявні проблеми, позбутися відверто популістських і явно нездійсненних обіцянок, ретельніше подивитися на взяті зобов’язання, тверезо переосмислити пріоритети.
Саме провидіння черговий раз дало нашим політикам унікальний шанс. Перш ніж ухвалювати відповідальні рішення, їм необхідно згадати: за всю нашу багатовікову і багатостраждальну історію внутрішні чвари та персональні амбіції неодноразово відсували на другий план громадські й національні інтереси, а емоції — здоровий глузд. У результаті країна ставала легкою здобиччю зовнішніх сил.
Тим важливіше сьогодні позбутися магії імен і сталих стереотипів. Адже в активі кожного з потенційних парламентських лідерів є як вчинки, якими можна по праву пишатися, так і речі, про які дуже не хотілося б згадувати. У кожного лідера є своє «оточення», а є й чесні, порядні і тому не дуже помітні для широкого кола професіонали, котрі могли б прикрасити партійний список у будь-якій країні. Тому під час створення коаліції особливого значення набуває не тільки й не стільки те, які сили її створюватимуть, скільки — на яких засадах і які нові правила гри буде встановлено, як їх дотримуватимуться. А головне — наскільки при цьому вона враховуватиме результати народного волевиявлення. Дуже хотілося б помилитися, однак, схоже, поки що емоції беруть гору.
Прикметною рисою нинішньої виборчої кампанії стала підвищена увага до питань зовнішньої політики України. Явище саме по собі, безперечно, позитивне. Однак не може не викликати тривоги той факт, що суспільство виявилося непідготовленим до такої серйозної й конкретної дискусії, коли від нього вимагалося відразу дати відповіді на всі далеко не прості дипломатичні питання. Причому неготовим не тому, що не доросло, а з огляду на відомі об’єктивні обставини (більш ніж 70-річне перебування за залізною завісою, занадто повільний розвиток власного інформаційного простору, сильний вплив ЗМІ з близького зарубіжжя, слабка роз’яснювальна робота влади). Крім того, тривалий час увага суспільства була сконцентрована на більш насущних проблемах внутрішнього розвитку.
В цих умовах, замість того, щоб проявити особливу делікатність і стриманість, деякі представники і опозиції, і влади свідомо загострювали ситуацію, надміру спекулюючи фобіями людей, для яких немає підстав у реальному житті. При цьому багато політиків і політологів абсолютно не соромилися демонструвати своє волаюче невігластво в питаннях зовнішньої політики, з горою компенсуючи його своїм безпардонним тиском та апломбом. Можна ще якось зрозуміти, коли незнання іноземних мов, брак часу та досвіду не дозволяли не те що засвоїти, а й прочитати найелементарніше і найнеобхідніше. Але приголомшує інше: багато «спеціалістів» у сфері зовнішньої політики, як з’ясувалося, навіть не обтяжують себе прочитанням Конституції України, інших надзвичайно важливих законодавчих документів. Було смішно спостерігати, наприклад, як під час прямих телеефірів затяті противники вступу країни до НАТО з числа парламентаріїв зі щирим подивом довідувалися, що як мінімум тричі під час роботи Верховної Ради цього скликання вони підтримували ідею членства в альянсі (можна собі уявити рівень осмисленості їхнього голосування щодо сотень інших не менш важливих питань). А чого варта переконаність як декого з тих, хто безпосередньо ухвалював Конституцію, так і тих, хто повинен реалізовувати її положення, в тому, що в Основному Законі країни зафіксовано позаблоковий статус України, чого насправді немає.
Або візьмімо інший приклад: хороша й, на перший погляд, безневинна пропозиція — взяти за взірець для наслідування швейцарську модель нейтралітету. При цьому не було враховано маленьку, але дуже істотну особливість — відмінність національних характерів. Мудрі і зважені швейцарці, не покладаючись на самі тільки слова та обіцянки держав, які гарантували їхній нейтралітет, хотіли, щоб агресор напевно знав — ціна нападу буде справді високою. Тому вони замінували всі стратегічні дороги і мости країни, створили по всій території склади зброї. Кожен швейцарський фермер Василь справді знає, де стоїть саме його танк, а його сусід Іван — де схований його міномет. Жодного разу впродовж усієї історії цієї дивної країни в них не виникало бажання після чергового гучного заходу (весілля чи проводів) перевірити свою зброю, так би мовити, в ділі. Жоден автомат не був проданий на ринку, зданий на брухт чи відправлений у гарячу точку планети. Чи можемо ми мріяти про таку свідому поведінку своїх громадян, і чи будемо почуватися в більшій безпеці, роз’їжджаючи замінованими мостами й дорогами? Таких прикладів безвідповідальних заяв можна було б навести, на жаль, чимало. Втім, подальша конкретизація і деталізація, на жаль, за день до виборів забороняється нашим законодавством.
Тепер про питання компромісу у сфері зовнішньої політики України. Він не тільки можливий, а й необхідний. Оскільки зовнішньополітичні положення програм основних партій і блоків досить розпливчасті, а механізми досягнення проголошених цілей там не прописані взагалі, основою такого компромісу міг би стати жорсткий прагматизм європейського вибору (докладно це питання розглядалося у статті «Хіба ревуть воли, як гасла певні», «Дзеркало тижня», №7, 25.02.2006 р.).
Ідеться про те, щоб у цей перехідний період розвитку країни під час вирішення зовнішньополітичних завдань бралися до уваги такі постулати і принципи:
— врахування насамперед українських національних інтересів та реальних можливостей, а не абстрактних формул чи чиїхось побажань;
— відмова від настільки ж гарних, наскільки й нездійсненних у досяжному майбутньому ініціатив;
— забезпечення єдності суспільства і територіальної цілісності країни;
— визначення одного-двох короткострокових пріоритетів, які мають ключове значення на даному етапі (йдеться насамперед про забезпечення країни енергоресурсами в достатній кількості і за прийнятними цінами);
— забезпечення свободи дій для української дипломатії з тим, щоб у майбутньому, коли виникнуть сприятливіші умови на міжнародній арені і країна сама буде готова до цього, можна було розпочати виконання важливих для нас геополітичних завдань;
— збереження наступності щодо основних зовнішньополітичних пріоритетів при одночасному внесенні необхідних коректив.
Україні слід обмежити участь у зовнішньополітичних заходах, які не становлять для країни якогось практичного інтересу, але водночас піддають її істотному ризику. Насамперед необхідно зробити навіть гіпотетично можливим посилання нашого військового контингенту в Афганістан (попри незаперечну важливість успішного завершення в цій країні миротворчої операції під егідою НАТО).
Само собою зрозуміло, що цілі зовнішньої політики мають ув’язуватися з реально досяжними завданнями. Це істотно полегшить життя не тільки нам самим, а й нашим партнерам.
Що стосується Європейського Союзу, то необхідно зосередитися на максимально повному використанні вже наявних можливостей. Звісно, прикро, що це потішить брюссельських дипломатів більше, ніж українських, але така постановка питання не позбавлена сенсу. Із цим могли б погодитися багато наших критиків концепції ЄС розширеного сусідства, якби спочатку просто прочитали цей документ. Попри всю його недосконалість та вбогість, у його нинішньому варіанті й так міститься більше за те, що Євросоюз готовий дати, а Україна — взяти. Фактично йдеться про перспективу поширення на Україну чотирьох основних принципів — свободи пересування людей, послуг, товарів і капіталів. Розвиваючи практичне співробітництво з ЄС, слід поглиблювати діалог із питань облаштування кордонів, активізувати співпрацю в енергетичній сфері, всерйоз зайнятися масштабною гармонізацією українського законодавства з правом ЄС.
Розв’язка питання відносин із НАТО теж лежить на поверхні. Вирішення проблеми членства в альянсі не слід форсувати, оскільки сьогодні вона надміру поляризує суспільство, нагнітає політичні пристрасті, а головне — не має шансу бути успішно реалізованою 2008 року (див. Комюніке Стамбульського саміту НАТО від 28.06.2004 р.). Водночас Україні потрібно й далі активно співпрацювати на всіх напрямах із цією організацією, зокрема проводити спільні навчання, адаптуватися до натовських стандартів, у т.ч. і в питаннях забезпечення громадянського контролю за збройними силами. Переконаний, що таку постановку питання зрозуміють як Брюссель, так і інші наші партнери. При цьому не слід боятися, що ми зможемо зробити й отримати більше, ніж запланували: значно небезпечніше і неприємніше, якщо роздамо масу політичних векселів і не зможемо вчасно їх оплатити.
Очевидно, що поглибленню дружніх двосторонніх відносин із Росією немає меж. Але варто усвідомлювати, до чого може призвести наша участь у патронованих Москвою геополітичних проектах. І чим це загрожує Україні в майбутньому. У цілому новому урядові, не марнуючи жодної хвилини, слід відновити діалог і знайти «золоту середину» між обстоюванням власних національних інтересів і реальною непоказушною повагою російських.
Особливу увагу у процесі критичного перегляду зовнішньої політики слід приділити інвентаризації наших стратегічних партнерств. В умовах, коли Україна реально не може отримати те, на що розраховує, інститут стратегічних партнерств де-факто перетворюється на механізм одностороннього обслуговування нами чиїхось (партнерів) інтересів. Останні часто очікують від України ледь не автоматичної згоди щодо всіх без винятку важливих для них питань (у тому числі й відчутних для нас), попри нашу позицію, і не пропонуючи натомість жодних компенсацій там, де ми зазнаємо реальних втрат. Іноді ситуація набуває гротескних форм, адже становище України скидається на статус міністра без портфеля на засіданні уряду: тобто нічого не говори, але за все відповідай, коли ж справді захочеш висловити власну думку — тебе обірвуть на півслові. Щоб не ятрити виснажену передвиборною боротьбою нервову систему влади нинішньої, згадаємо конкретний приклад із недавнього минулого. Під час свого попереднього візиту до Києва Кондоліза Райс, тоді ще радник президента США з питань національної безпеки, дуже чемно й тактовно попросила колишнього президента України призупинити поставки української зброї в Македонію (слід зауважити, що при владі у Скоп’є на той час перебував не Саддам Хусейн, а дружній Заходові уряд). Згодом американські дипломати разом зі своїми союзниками по альянсу стали дуже своєрідно розтлумачувати зміст нашої ж добровільної обіцянки, перетворивши її, по суті, на міжнародне зобов’язання з приводу одностороннього ембарго з невизначеним терміном дії «до сприятливого збігу обставин». Само собою зрозуміло, що наших справедливих доказів ніхто вислуховувати й не думав. Наші «особливі» партнери по НАТО дружно й від душі привселюдно шпетили нас, деякі з них, щоправда, пошепки й роззираючись, заявляли про розуміння і навіть підтримку позиції України.
Важко згадати бодай один випадок, коли б наші стратегічні партнери (країни, зауважте, аж ніяк не бідні) пішли нам назустріч і реально врахували наші інтереси, та ще й на шкоду собі, як це зробили ми, відмовившись від Бушерського проекту. Виняток становить, мабуть, тільки Польща, яка свідомо відмовилася будувати газопровід в обхід України, зазнавши при цьому істотних економічних збитків, але надавши нам життєво важливий для перепочинку час. У цілому нам ще потрібно навчитися демонструвати свою дружбу й надійність без шкоди для власних інтересів.
Як завжди, найкращий урок такого здорового прагматизму дають наші американські друзі у такому чутливому й важливому для нас питанні, як енергетична безпека України. США відкрито підтримали нашу країну в складний момент з’ясування газових відносин із Росією, адже це, вочевидь, уписувалося в їхню більш глобальну мету — зменшення енергозалежності Європи від Росії (не плутати з антиросійською політикою). Водночас, коли йдеться про практичні дії України, спрямовані на ослаблення нашої власної енергозалежності від росіян, то не всі їх схвалює Вашингтон. Особливо якщо вони не збігаються з іншими стратегічними завданнями американців (перспективи постачання іранського газу в Україну, створення власного ядерного циклу).
У результаті такого переосмислення зовнішньої політики вивільнену життєву силу, енергію та ресурси можна було б із успіхом використати на тих напрямах, які б дали реальний економічний результат. Надмірна концентрація на європейській і євроатлантичній інтеграції практично відвернула Україну від інших не менш перспективних напрямів, таких як арабські країни і Південно-Східна Азія. Саме тут містяться фактично необмежені фінансові ресурси, які буквально чекають свого «оприбуткування» (в самому лише крихітному Сінгапурі вільних державних кредитних ресурсів близько 200 млрд. дол. США). У цих-таки перспективних регіонах слід активно, якщо хочете — агресивно, просувати українські товари. Наша перевага полягає в тому, що Україна — незаангажована ні щодо західних партнерів, ні щодо ісламського світу. У цьому регіоні можна знайти ринки збуту не тільки для вітчизняних напівфабрикатів, а й для авіаційної індустрії, і для продукції військово-промислового комплексу, інших високотехнологічних сфер. Питання ці не нові, новою була б наша предметна праця на цьому напрямі.
Підсумовуючи, хотілося б побажати новому урядовому кораблю, щоб він якомога швидше вийшов у плавання. Щоб, коли змога, не сів одразу ж на мілину. Щоб члени його команди уникнули помилок своїх попередників. Щоб було обрано новий курс, який наповнив би реальним змістом «українську мрію». І щоб — чому не помріяти — його успіхи сповнювали нас гордістю, а громадян інших країн — доброю заздрістю. Тоді й зовнішньополітичні питання вирішаться самі собою.