Недавнє послання Путіна Федеральним зборам - не що інше як спроба протягти в майбутнє Росії те, що є її імперським минулим.
Так у Стародавньому Єгипті муміфікували фараонів, готуючи їх до загробного життя, а російські комуністи перейняли їхній досвід і досі все не можуть розлучитися з мумією Леніна, хоча саме його нинішній господар Кремля нещадно критикує за численні прорахунки.
Зразу кілька недавніх виступів Путіна з питань, пов'язаних з історією Другої світової війни та оцінкою ролей різних історичних особистостей (насамперед - Сталіна), лише на перший погляд не мають нічого спільного з його виступом на Федеральних зборах. Насправді все це - ланки одного ланцюга. Президент Росії взявся за вирішення одразу кількох стратегічних завдань.
По-перше, він створює видимість реформ під виглядом змін до Конституції РФ та заходів зі збільшення народжуваності, щоб випустити пару в частини незадоволених співвітчизників та тих, котрі вагаються. По-друге, створює ще одну можливість зберегти владу після 2024 року, якщо злитися з Білоруссю в єдиній державі не вийде. По-третє, консервує на невизначений історичний період путінізм - систему влади, побудовану на кланово-олігархічній моделі, міцно прошитій силовиками. Нарешті, не маючи позитивної національної ідеї, він просто мусить навічно закріпити "побєдобєсіє", що триває вже два десятки років і покликане "заморозити" увагу суспільства на минулих досягненнях та дати кожному росіянинові недорогу можливість пишатися не своїми перемогами.
Спроби навіть не переписати, а сформувати заново історію своєї держави - багатовікова російська традиція. Згадаймо, як спочатку Іван Грозний сам себе призначив царем і самодержцем, після чого винищив неймовірну кількість свого ж народу (особливо незадоволених). Потім останній цар і перший імператор Петро Перший придумав нову Росію, її прапор, алфавіт, календар і новорічну ялинку, і так само без вагань поклав мільйони життів на вівтар вітчизни. Десь у паралельному просторі до них підтягувалася й церковна влада зі своїм "Третім Римом". Прозирає аналогія навіть у тому, що опричники Івана Грозного припасовували до сідел вовчі голови, а нова "кавалерія" Путіна на байках так і назвала себе - "Нічні вовки". І чи не в часи Петра Першого виникли Преображенський і Семеновський полки, що стали прообразом Таємної канцелярії та інструментом політичного розшуку в особистому підпорядкуванні царя?
Але ті давні, внутрішні справи імперії нікого особливо не цікавлять, - міфологією займаються не тільки росіяни, а й інші народи. Та ось Друга світова війна, наслідки якої досі ще відчуваються у світі, і роль Сталіна - питання для світової спільноти, а отже й для Путіна, вкрай серйозне. Визнати злочини влади СРСР проти народів Європи і винищення нею свого населення - це поставити під сумнів значення перемоги, вміщеної в основу сучасної архітектури всеросійської свідомості. А вона досить особлива: всі перемоги й досягнення часів "непорушного союзу республік вільних" приписує собі, а всі невдачі списує на підступи зовнішніх ворогів. Путіну вдалося вибудувати жорстку систему особистої влади, однак він не зміг сформулювати нічого нового, порівняно з ідеологією імперії часів Миколи II. Православ'я, націоналізм, великодержав'я - ось усе, на що вистачило путінських стратегів. А великодержав'я випливає з великих перемог. Що це як не чистої води муміфікація минулого зі спробою забезпечити йому загробне життя? Той факт, що імперія Романових програла як зовнішнім, так і внутрішнім ворогам, ідеологів сучасної Росії не бентежить, хоча навіть їм уже давно час би зрозуміти, що з такою національною ідеєю в майбутнє не візьмуть.
Це стало особливо очевидно після того, як у 2005–2010 роках вийшли друком чотири томи під загальною назвою "Проект Россия" - продукт невідомих (і це в путінській ФСБшній Росії!) авторів. Книжки розійшлися величезними накладами й, за наявною інформацією, були рекомендовані управлінням справами адміністрації президента РФ до прочитання всім державним службовцям. Судячи з того, що цей "твір" високо оцінив Нікіта Міхалков, можна уявити його зміст. Усе те саме, про що в сучасній Росії говорять з придихом і надривом, - примат інтересів держави над інтересами людини, ортодоксальний варіант націонал-православ'я, модель "фортеці в облозі" і останнього оплоту духовності людства, фактичне самодержавство як альтернатива "згубній" західній демократії та цінностям. Ну й, звісно, масони з ілюмінатами. З погляду сучасної російської еліти, все ніби написано правильно, та ось парадокс - книжки не породили вочевидь очікуваного авторами політичного мейнстріму. Слід гадати, що однією з причин стала анонімність авторів. У Росії анонімів не люблять, хіба що в НКВС/КДБ/ФСБ, та й то тільки до моменту, коли вони стають непотрібними. Ось якби було оголошено, що все написане освячене самим… А так просто вийшов пробний камінь.
Урок врахували. Останніми роками з'явився цілий ряд фундаментально-концептуальних праць Дугіна, Караганова, Суркова та інших, які запропонували (кожен своє) ідеологічне обґрунтування російського режиму та його євразійського вибору. В умовах очевидної кризи світового правопорядку крок абсолютно виправданий. Питання лише в затхлій суті та способах реалізації все тієї самої добре знайомої месіанської моделі російської державності. Прикметно, що вже після озвучення "революційних" змін до конституції, спрямованих нібито на посилення парламентських структур і аморфної Державної ради, Путін відкрито висловився за збереження та посилення президентської форми республіки. Хто б сумнівався.
Недавно в журналі Archeology World було опубліковано статтю, як саме бальзамували тіло фараона Тутанхамона. Виявилися три нові деталі. По-перше, воно було повністю залите олією, по-друге, з нього було вийняте серце, і, по-третє, - його статеві органи були муміфіковані у "всеозброєнні". На думку фахівців, усе це - щоб забезпечити відродження (воскресіння) фараона та його максимальну схожість, фактичну трансформацію в бога Осіріса. Муміфікація Росії, залитої нафтою, з ракетами, але без серця, покликана зберегти цілими й перетягнути в постліберальне майбутнє найбільш ветхі скріпи з усіх можливих, відродити імперію де-юре.
Саме так мислять тепер навіть російські ліберали. На щастя, як засвідчив попередній досвід, усе закінчується, максимум, мавзолеєм, але бід устигають накоїти чимало.