Скупчення російських військ на кордонах України, агресивна риторика Кремля, провокації та диверсії — сукупно всі ці складові чергової ескалації російсько-української війни викликали певне дежавю. Іноді схожим був рівень тривоги у 2014 році. Тільки тоді він супроводжувався ще й спробами нав’язати Україні наратив про формування так званої Новоросії, квазідержавного утворення, що включало б у себе не лише окуповані регіони Донеччини та Луганщини, а й приморські регіони України, аж до кордонів із Придністров’ям — регіоном Республіки Молдова, що вже тридцять років перебуває під контролем Росії.
Коли російський проєкт «Новоросія» провалився, бо виявилося, що путінських «проксі» не всюди зустрічають хлібом і сіллю, то й про коридор до Придністров’я трохи призабули. Однак тепер, коли Росія брязкає зброєю і з півночі, й зі сходу, і з півдня, постає питання — а чого чекати Україні з придністровського напрямку? Чи може Путін скористатися цим плацдармом, щоб атакувати?
Перш ніж відповісти на це питання, стисло нагадаємо, що таке «придністровський конфлікт» і яким нині є статус Придністров’я та російських військ у ньому.
Почнімо з того, що «придністровському конфлікту» понад 30 років. Розпочався він зі спроби індустріалізованої частини Республіки Молдова, що на лівобережжі Дністра, «від’єднатися» від Молдови і сформувати окрему «республіку». Якихось особливих підстав для цього не було. У Придністров’ї проживали тоді і проживають досі (у приблизно однакових пропорціях) молдовани, українці та росіяни. Проте здобуття Молдовою незалежності супроводжувалось ефективною інформаційною кампанією для жителів лівого берега Дністра. Їх залякували тим, що ось-ось розпочнуться етнічні чистки, ось-ось вони опиняться під владою «румунських нацистів», ось-ось «рускоязичних» назвуть людьми нижчого сорту. Все це стало поштовхом до сепаратистських настроїв, які військом підтримала Росія, — знайомий сценарій, чи не так?
Конфлікт сягнув кульмінації 1992 року, коли після доволі кривавих боїв Росія і Молдова підписали Угоду про припинення вогню, чим Москва, здавалось би, визнала себе стороною конфлікту. Проте з роками Кремлю вдалося переконати світову спільноту, що російське втручання в Молдові було ні до чого, а Москва — лише посередник і гарант мирного врегулювання. Ось тільки свої війська на території Придністров’я Росія все ж таки залишила. Про всяк випадок.
Саме ці війська тепер і викликають занепокоєння в Україні, адже перебувають вони на території невизнаного, не контрольованого урядом Республіки Молдова і відверто проросійського Придністров’я, а відтак можуть стати додатковою проблемою.
Почнімо з того, що російських військ на території Придністров’я не так уже й багато. Вони складаються з так званих миротворців, чий статус серед іншого визнала Республіка Молдова. Російські миротворці перебувають у так званій зоні безпеки і фактично законсервували адміністративний кордон між основною частиною Молдови та її Придністровським регіоном, перетворивши його у де-факто кордон ніким не визнаної «Придністровської молдавської республіки». Крім того, на території Придністров’я перебуває Оперативна група російських військ (ОГРВ), яка начебто охороняє склади боєприпасів у селищі Колбасна і мала б залишити територію Молдови давним-давно — відповідно до рішень ОБСЄ у Порто (1999) та в Стамбулі (2001). Загалом у складі цього контингенту 1500–1700 осіб. Не всі вони є насправді російськими солдатами. На території Придністров’я Росія масово видавала російські паспорти, відтак їх має ледь не половина придністровських жителів. Тож рекрутинг до ОГРВ можна робити у самому Придністров’ї.
Проте недооцінювати Придністровський фланг теж не варто. Адже, крім ОГРВ та миротворців, там є ще й власне придністровські сили. І той факт, що вони ніким не визнані, не скасовує їхнього існування, а регулярні спільні навчання з росіянами не полишають сумнівів у тому, на чиєму боці вони могли б виступити у разі ескалації.
Це насамперед так звані збройні сили Придністров’я, озброєні «Градами», дронами, гелікоптерами та навіть 18 танками (з яких, правда, не всі на ходу). Орієнтовно, ці збройні сили налічують шість тисяч осіб, а також мають теоретичну можливість мобілізувати ще до 20 тисяч. Звісно, говорити про стовідсоткову готовність до такої мобілізації не доводиться, у Придністров’ї давно не воювали і бути втягнутими у конфлікт із Україною навряд чи хотіли б. Проте російська пропаганда на лівобережжі Дністра працює без обмежень, і якщо Кремлю знадобиться, то мобілізаційний потенціал можна підвищити.
Крім війська, є ще персонал так званого МДБ — міністерства державної безпеки, аналога радянського КГБ у Придністров’ї. Це ще приблизно дві тисячі осіб, а також прикордонники, які у Придністров’ї, за радянською традицією, підпорядковані МДБ.
Зрештою, є у Придністров’я і свої «спецпризначенці» — батальйон «Дельта» у складі близько 150 осіб. Та й про близько десять тисяч придністровських міліціонерів не варто забувати.
Певна річ, вважати, що з боку Придністров’я у бік України може вирушити 30–40 тисяч добре вишколених вояків, було б перебільшенням. Далеко не всі з перелічених структур реально розглядають такий сценарій: придністровським міліціонерам, прикордонникам чи митникам навряд чи хочеться замість теплих місць із гарантованою зарплатою випробувати себе на передовій. Та й Україна знає про ризики з боку Придністров’я, тож несподіваної атаки звідти чекати годі.
Проте середовище, сформоване у Придністров’ї, робить його непоганим плацдармом для підготовки диверсійних операцій і провокацій. Персоналу для цього треба не так багато, а ефект може бути значним. До того ж не слід виключати, що придністровські власники російських паспортів можуть і самі виступити в ролі «сакральних жертв». Ніщо не заважає російським спецслужбам влаштувати провокації проти своїх «соотєчєствєнніков» у Придністров’ї, а потім звинуватити в цьому Україну.
Відтак, хоча прямої загрози з боку Придністров’я наразі немає, цей регіон повинен залишатися в зоні особливої уваги Києва.
Усі статті Сергія Герасимчука читайте за посиланням