Минуло вже півроку з дня вступу Володимира Путіна на посаду президента РФ. Основні риси режиму третього терміну визначилися. Володимир Володимирович, очевидно, поставив на «оборонну свідомість». Одна з багатьох масок президента РФ міцно приросла до обличчя, а на знамените запитання «Who is mister Putin?», здається, є остаточна відповідь. Невже він сам повірив у свій образ - чи це невблаганна логіка недостатньої легітимності?
Союз консервативної «мовчазної більшості» Росії і «нового Путіна» освятила Російська православна церква, а її патріарх поступово перетворився на впливового політика. Фантазії Володимира Войновича втілилися в реальність - отець Звездоній посів своє заслужене місце в російській дійсності.
Людина праці знову в пошанівку у преси, - втім, це, як і 30 років тому, мало позначається на її матеріальному становищі, а вихваляння так само супроводжуються розуміючим похихикуванням для своїх.
Креативний клас - сьогоднішній евфемізм для ліберальної інтелігенції радянських часів, також досить успішної групи за тодішніми мірками, природно, знову потрапив у немилість до господарів Кремля. Модернізаторські ж проекти (хтось скаже - «прожекти») забуто, а слово «стабільність» остаточно стало нескінченно повторюваною мантрою. Що вдієш, пропагандистська парадигма змінилася.
Опозиція деморалізована, від торішнього ентузіазму не залишилося й сліду. Вибори до координаційної ради - гра в справжню політику для маргіналів, точніше - для тих, кого на них перетворили. Незадоволені і в Державній думі, хоча поки що й голосують як треба.
Не варто забувати, що політична поліція в Росії працює, і досить ефективно. Сьогодні настав її час. Казус із викраденням Леоніда Развозжаєва з Києва - ще одне того підтвердження. У Росії знову з’явилися політв’язні. Однак тепер садитимуть не за наклеп на радянську дійсність, а за образу почуттів віруючих. Утім, чи такий уже важливий привід, адже смисл незмінний із часів Миколи І, якщо не Тиберія.
Є ще одна незаперечна ознака часу: знову успішно розвивається стародавнє мистецтво провокації, що було понад століття поспіль національною російською грою. І справа Pussy Riot, імовірно, лише перша у вервечці схожих подій, побачити які ми приречені найближчими роками.
Загадкове для багатьох слово «держдеп» остаточно стало лайкою, а давня хвороба шпигуноманії повернулася. У країні, де багато лісів, полів та річок, натовпами шакалять «іноземні агенти». Що цікаво, джерелом натхнення для авторів відповідного закону РФ стало американське законодавство. Втім, давно відомо: що для американця - добре, те для росіянина - смерть.
Активно дебатується проект закону про заборону для чиновників на володіння нерухомістю за кордоном. Інакше кажучи, йдеться про спробу розірвати узи російської еліти і Заходу. Втім, у це не дуже віриться, надто вже далекі сьогоднішні володарі Росії, які ні в чому собі не відмовляють, від сталінського аскетизму. Влади для них надто мало для щастя, потрібні ще палаци і стерхи. А що завтра, безсмертя?
Навколо Росії знову зімкнулися кільця ворожості, а похмуро-вульгарна пізньорадянська безвихідь затопила країну. Інколи складається враження, що повернулися вісімдесяті. Ось тільки неспокійно не лише на Кавказі, стріляють уже і в Татарстані. Все досить непросто і в деяких інших регіонах. Країна колобродить.
Відставка А.Сердюкова (про неї докладніше нижче) і гучна кампанія в пресі, що їй передувала, - найяскравіше свідчення конфліктів в еліті, які стрясають Москвою правлячою. А є ще особлива позиція Д.Медведєва, що, схоже, нарешті усвідомив свою політичну роль блазня-маріонетки при самодержавному правителі. А ще безліч менших бійок на нижчих рівнях «вертикалі»...
Уже понад півроку циркулюють чутки про тяжку хворобу президента, певною мірою підтверджені під час саміту АТЕС у Владивостоці. Все як завжди в такий час. Основні симптоми очевидні.
Загалом ситуація досить ясна - у Росії знову довгі й глухі роки реакції. Діагноз далеко не новий і навіть частково банальний, але від цього не втрачає своєї точності.
Причому реакції пізньої, не тієї, коли затребувані велемудрі заклинателі хаосу, і, схоже, навіть уже не тієї, коли влада небезпідставно стверджує: «Так було, так буде». Принаймні цей період уже кінчається. Зміни, які наближаються, не тільки не тішать, вони швидше лякають. З-за путінського плеча визирають далеко не високоморальні поборники прав людини та народів, борці за нашу і вашу свободу, - там, швидше, зачаїлися кровожерливі хижаки. Причому йдеться про кадри як влади, так і опозиції. Україні, в її нинішньому становищі, мати справу з ними буде набагато складніше, ніж із В.Путіним, політиком до останнього часу досить відповідальним та реалістичним. І ось це, на жаль, абсолютно очевидне.
Втім, до цього ще треба дожити. Наразі ж наближається, а можливо - уже й стартував, час політичної чехарди, змов та контрзмов, час для здивованих запитань, підозр, прозрінь, а потім - і гнівних філіппік учора ще вірних слуг режиму та ідейних охоронців.
Слід пам’ятати, що це час і маленьких переможних воєн, і активної, навіть агресивної, зовнішньої політики. Історія не повторюється, але схожі ситуації породжують схожі реакції. І річ далеко не в особистих якостях правителів.
Невпевненість у непорушності своїх позицій удома підштовхуватиме господарів Росії до зовнішньої гри. А їм потрібні тільки перемоги, нові поразки можуть стати спусковим гачком для складних внутрішньополітичних процесів. Отже, гратимуть слабких і беззахисних, або ж, точніше, тих, хто такими здається з Москви.
До того ж на п’ять-сім років руки в Кремля у Східній Європі будуть розв’язані - США вистачає справ на Близькому й Середньому Сході, а в Європи більш ніж удосталь власних проблем. Понад те, складається стійке враження, що в активну фазу ввійшли торги з Вашингтоном, де на кону доля України та Грузії поряд із іранським питанням, тактичною ядерною зброєю, ПРО, далі за давно відомим списком.
І насамкінець кілька обіцяних слів про безпосередній привід до написання цієї статті - звільнення російського міністра оборони. Чутки про цю відставку ходили давно, принаймні вони активно обговорювалася у травні, під час формування уряду Д.Медведєва, але втілилися реальність лише в листопаді. Отже, президент Російської Федерації В.Путін 6 листопада 2012 року звільнив міністра оборони РФ Анатолія Сердюкова у зв’язку з «необхідністю створення умов для об’єктивного розслідування всіх питань» корупційного скандалу навколо «Рособоронсервісу».
Щоправда, є також інші версії приводів (але аж ніяк не причин) для відставки Сердюкова. Досить характерних для еліти, сподіваємося тільки російської, щоб ознайомити з ними читача. Отже, наші джерела розповіли про зухвалу відповідь міністра главі уряду на відкритті нового військового містечка, де Д.Медведєв був щиро здивований і обурений відсутністю необхідної інфраструктури. «Якщо вам щось не подобається, спробуйте мене звільнити», - нібито заявив, остаточно «вийшовши з берегів», Сердюков прем’єру. Інша історія, досить огидна, не тільки додає штрихів до портрета екс-глави оборонного відомства, а й зайвий раз дає уявлення про особистість Володимира Володимировича. Якщо дуже коротко, то, скориставшись з того, що міністр оборони виявився занадто ласим до жіночої статі, що вийшло далеко за межі пристойності, ВВП нібито спочатку поділився деякими пікантними подробицями з життя Сердюкова з його тестем В.Зубковим (екс-прем’єром при першому президентстві Путіна, а нині спеціальним представником президента Росії з питань взаємодії з Форумом країн - експортерів газу), а потім запропонував тому очолити військове відомство. До честі Зубкова, він від пропозиції відмовився. А деякі епізоди приватного життя його зятя тепер смакують російські ЗМІ…
Хай там як, збулася давня мрія російської ліберальної спільноти - корупція стала офіційним приводом до звільнення вищих чиновників. Водночас задоволені сподівання російського генералітету, за останні триста років не поміченого в надміру бридливому ставленні до підношень та приношень.
Безперечно, задоволений віце-прем’єр-міністр Дмитро Рогозін та керівники російського військово-промислового комплексу: з політичної сцени усунуто небезпечного конкурента в боротьбі не тільки й не так за політичний вплив, як за право розподіляти майже 700 млрд. дол., асигнованих на військові потреби в найближче десятиліття. Пішов підбурювач спокою, який, відчинивши двері для іноземних конкурентів, посягнув на святе - неподільне право російських промисловців освоювати державний бюджет. А що може бути краще за НДДКРи для освоєння бюджетних коштів? Хіба будівництво.
Відставка А.Сердюкова, чиї особисті та політичні стосунки зі своїм формальним начальником Д.Медведєвим були далеко не прості, парадоксальним чином стала ще одним рішучим кроком у «демедведєзації» Росії. Свою посаду залишив діяч, з чиїм іменем пов’язують військову, мабуть єдину досить успішну, реформу Д.Медведєва.
Перегорнуто ще одну сторінку російської військової історії, у якій досить суперечлива за всіма параметрами, якщо не сказати більше, постать А.Сердюкова по праву посідає своє місце в одному ряду з такими реформаторами, як Дмитро Мілютін і Михайло Фрунзе. Адже саме колишній мебльовик запустив процес перетворення слабофункціонального уламка Радянської армії на збройні сили Росії, зупинити який - з чим погоджуються більшість експертів - буде вже надто складно.
Ця реформа стала відповіддю Кремля на взірцево-показову в політичному (стратегічну продуманість і успішність важко поставити під сумнів) і не досить вражаючу у військовому плані російсько-грузинську війну 08.08.08. Попри всі за і проти, Росія та її верховний головнокомандувач сьогодні мають у своєму розпорядженні значно більш боєздатні збройні сили, ніж п’ять років тому. І це головний підсумок діяльності колишнього міністра. А корупція - ну куди ж у сьогоднішній Росії без неї, як і в Україні.
Головне ж - сьогодні не час для реформ, якщо тільки вони не про обмеження соціальних витрат.
Новим міністром оборони РФ президент призначив генерала армії Сергія Шойгу. Він став четвертим очільником оборонного відомства за 12-літній термін правління В.Путіна. Сергій Кожугетович - компетентний управлінець, популярний політик і досвідчений придворний. Сильне рішення, так би мовити. Кадр перевірений, те що й потрібно в нинішні складні часи. А корупція - ну про це дивися вище.
Чи зміниться щось кардинально для України? Навряд чи. Політика завжди вироблялася й виробляється в Кремлі, а там поки що нічого не змінилося. Хоча нюанси, можливо, досить важливі, обов’язково будуть: адже з міністром іде з уряду команда, і не тільки 50 радників. Уже тепер прогнозують швидку зміну начальника генерального штабу Миколи Макарова.
Загалом, військова рокіровка цілком у логіці розвитку ситуації в сьогоднішній Росії, країні, яка багато років тому забулася в неспокійному сні «под умный говор сказки чудной». Хоча, як уже сказане вище, пробудження, на жаль, не таке вже й далеке. А з ним і зміна правил гри та набору фігур, зокрема і в оборонному секторі.