Хтось скаже, що ми перебільшуємо й драматизуємо. Вочевидь, ні, коли згадати, що "керченські мости" РФ почала наводити ще в далекому 2003 році.
РФ наразі не потребує обов'язкового правового закріплення свого домінування в Чорному морі. Досить зробити так, щоб іншим стало затісно в цих водах. Досвід, помножений на безкарність, дозволяє Москві не гребувати засобами впливу і застосовувати весь доступний інструментарій для досягнення мети в акваторіях Чорного та Азовського морів. Від уже знайомих нам військових та інфраструктурних засобів поширення впливу до останніх дій невійськового характеру, таких як штучна дезорієнтація системи супутникової навігації GPS/GNSS та умовне "закриття" ділянок акваторії в Чорному морі через військові навчання. Є ризик, що з часом світ звикне до такої присутності РФ в Чорному морі й визнає в цих водах "особливий історичний інтерес Росії". Це далекосяжний розрахунок Москви. Чи він справдиться - залежить від багатьох чинників, і насамперед від політики та дій прибережних чорноморських держав і їхніх союзників.
Росія має великий досвід просування інтересів імперії, а згодом - глобальної держави, на морських просторах. Сьогодні Москва успішно поєднує у своїй морській політиці всі можливі інструменти й засоби економічного, правового, науково-технічного та військового впливу і демонструє виняткову тактичну маневреність. При цьому обмеження, які накладає на російські морські апетити сучасна система морського права, розглядаються Росією як тимчасові, а саме морське право бачиться РФ як незавершена й недосконала матерія, яку можна і треба змінювати, створюючи нову політичну реальність.
На відміну від суходолу, де кордони визначені, а правила гри жорсткіші, світові морські простори і сьогодні дають державам-експансіоністам чимало можливостей. РФ добре розуміє ці можливості й має намір максимально ними скористатися, про що прямо йдеться в указі президента РФ №327 від 2017 р. "Про затвердження основ державної політики Російської Федерації у сфері військово-морської діяльності на період до 2030 року". Російська сучасна морська політика стратегічно орієнтована не лише на захист суверенних прав РФ в акваторіях, котрі належать їй згідно з морським правом, а й на забезпечення російського контролю за транспортними комунікаціями у світовому океані та безперешкодного доступу Росії до ресурсів світового океану (біологічних, енергетичних тощо). Супутнім неназваним, однак досить очевидним амбітним прагненням Москви є паритетний вплив у світовому океані з найпотужнішою сучасною морською державою - США.
Як слабша держава, РФ може конкурувати або протистояти іншим глобальним акторам лише асиметрично, вдаючись до дій локального характеру в умовах вакууму безпеки. Відповідно, найсприятливішим середовищем для реалізації планів РФ є нестабільність та конфліктогенність. Саме тому тактично на морських просторах Москва робить те саме, що й на суходолі, - намагається або дестабілізувати ситуацію в зоні свого інтересу, або зберегти конфліктний потенціал на майбутнє з можливістю втрутитись.
Офіційно в морській політиці РФ закріплений примат міжнародного права (серед іншого - Конвенції ООН з міжнародного морського права (UNCLOS) від 1982 р.). Особливого значення Москва надає можливостям звичаєвого права, що дозволяє не лише спиратися на "історичну" імперську і радянську спадщину, а й розраховувати на закріплення фактичних змін політичної ситуації в історичній перспективі. І РФ, загалом, дотримується морських законів, адже вони захищають її права, даючи при цьому достатньо можливостей для встановлення винятків із правил. Нова ж політична реальність твориться з допомогою військової сили, ступінь застосування якої залежить від імовірної відповіді супротивника.
Справжньою спокусою для експансіоністських прагнень РФ сьогодні є Арктика, де Росія застосовує комбінацію правових та силових інструментів. Сьогодні, фактично, одноособова присутність РФ в регіоні надихає її на реалізацію двох масштабних геополітичних проектів - поширення російського суверенітету на значно ширші морські простори, ніж це передбачено морським правом (Північний морський шлях (ПМШ)), та розширення меж російського морського шельфу аж до Північного полюса. Москва в односторонньому порядку встановила для ПМШ правовий режим внутрішніх вод, аргументуючи це їх "історичним значенням" для Росії. Це не легітимно, з погляду UNCLOS, що було підтверджено справою "Arctic Sunrise" - криголаму Greenpeace, затриманого разом з командою російськими прикордонниками в серпні 2013 р. Міжнародний трибунал з морського права розглядав дії сторін виключно у площині відповідності UNCLOS, а його рішення стало важливим прецедентом міжнародного невизнання встановленого РФ правового режиму внутрішніх вод для акваторії ПМШ. Незважаючи на те, що Росія виконала рішення Трибуналу, вона продовжує трактувати ПМШ як внутрішні російські води й нагромаджувати прецеденти дотримання встановленого правового режиму суднами інших держав. Вочевидь, у даному випадку Москва розраховує закріпити статус-кво військовою перевагою, а в перспективі - легітимізувати його з допомогою звичаєвого права. Інші держави висловлюються проти поширення російського суверенітету поза межами, визначеними морським правом, однак реальної конкуренції російській присутності (особливо військовій) там у близькій перспективі не передбачається.
Розширити російські межі арктичного шельфу на 1,2 млн кв. км Москва наразі намагається правовими засобами - через заявку до Комісії ООН з питань кордонів континентального шельфу (CLCS) у 2016 р. Росія не самотня в бажанні отримати якнайбільше арктичного шельфу з його цінними ресурсами (наявність на спірних територіях близько 13% світових запасів нафти, 30% запасів газу та значні поклади інших корисних копалин, у тому числі рідкоземельних матеріалів), її опонентами в цьому процесі є Норвегія, Данія, Канада та США.
Шанси Росії на бодай частково позитивне рішення досить непогані, зважаючи на те, що Москва вже має прецедент позитивного рішення CLCS стосовно континентального шельфу в Охотському морі. Але навіть якщо рішення й буде негативним, то Росія, найімовірніше, вдасться до тактики, яку вона застосовує в акваторії ПМШ: односторонніх рішень, забезпечених військовим домінуванням.
Те, що чинник військової переваги для РФ - аргумент вагоміший, ніж договірно-правові добросусідські відносини, добре видно з порівняння російської політики в Баренцевому та Беринговому морях і протоці. Відносини Росії на морі і з Норвегією, і зі США мають певну незавершеність та конфліктний потенціал. При цьому щодо Норвегії Москва ставить під сумнів правовий режим вод навколо Свальбарду, запроваджений Осло, і підкріплює свою риторику відповідною активністю, а щодо Берингового моря питання несправедливості накресленого кордону порушуються лише на сторінках російських наукових часописів та в медійному просторі. Хоча Угода про морський кордон між США та СРСР (1990) і не ратифікована РФ, російські літаки й судна, як риболовецькі, так і прикордонні, ретельно дотримуються встановлених обмежувальних ліній та правового режиму.
Власне кажучи, Берингове море і протока - найспокійніші з усіх російських прикордонних морських просторів, хоч і є місцем безпосередньої зустрічі двох "заклятих" друзів. Ще однією відносно спокійною акваторією можна було б назвати Каспійське море. Адже видимих конфліктів там не бачимо, а у 2018 р. було завершено 20-літню дискусію та підписано Конвенцію про його правовий статус. Однак справжню причину російського спокою в цій акваторії можна зрозуміти, заглибившись у деталі погодженого всіма каспійськими державами правового режиму Каспію.
Інтерес Росії був і є в тому, щоб зберегти своє домінування в акваторії Каспію. Для цього море має бути "закритим" для зовнішніх держав і вільним для освоєння ресурсів та для переміщення військових суден. Саме такі умови й забезпечила Каспійська конвенція, яка, з одного боку, створила можливості для завершення процесу делімітації морських кордонів, а з іншого - залишила невирішеним питання делімітації дна, що зберігає потенційний конфлікт у питання розподілу прав на видобуток каспійських енергоресурсів між Іраном, Азербайджаном та Туркменістаном. З одного боку, Конвенція визначила 25-мильні межі суверенітету прибережних держав (територіальні води+риболовецька зона), а з іншого - забезпечила право вільного пересування ВМС каспійських держав поза межами цієї зони. З одного боку, Конвенція дозволяє будівництво трубопроводів по дну Каспійського моря лише за згодою держав, по чиєму дну пройде труба, а з іншого - має механізм блокування побудови цих трубопроводів іншими каспійськими державами.
Таким чином, маючи військову перевагу в акваторії Каспійського моря, політичний вплив і правові можливості блокування інфраструктурних проектів, Росії не треба "каламутити воду", щоб "упіймати рибку". Принаймні не сьогодні.
На відміну від зовні спокійних вод Каспію, систематичні приводи для новин у частині російських провокацій дає Балтика. Москва не має невирішених територіальних питань у Балтійському морі, - морські кордони закріплені в міждержавних договорах. Єдиним "але" є те, що Москва досі не ратифікувала договорів про державний кордон з Естонією (як сухопутного, так і морського).
Хоча між державами Балтійського моря немає конфліктів, які б Росія змогла використати для посилення свого впливу поза межами російської території, Москва здійснює політику систематичних провокацій і посиленої військової присутності в Балтійській акваторії. Мета такої морської політики - заявка на домінування, розвідувальна діяльність та відвернення уваги НАТО від Чорноморського регіону на користь Балтики.
Приклади російської морської політики в Балтійському і Каспійському морях для України показові, з погляду реалізації цілей РФ у двох цілковито відмінних середовищах. В обох акваторіях головним інструментом зміцнення російського політичного впливу та присутності є військова сила, однак у стабільному Балтійському морі ВМС РФ вдаються до провокацій та демонстрації своєї присутності, щоб створити конфліктність, тоді як у Каспійському морі, з його низкою неузгоджених питань між прибережними державами, інформації про провокативну поведінку ВМС РФ не надходить, бо така конфліктність може бути швидко створена РФ в разі необхідності.
На Далекому Сході цікаво поглянути на морські відносини РФ з Японією, питання шельфу та правового режиму використання водних ресурсів Охотського моря, а також прагнення Росії надати затоці Петра Великого статус власного територіального моря.
Росія претендує на акваторію затоки Петра Великого в Японському морі як на власне територіальне "історичне" море. З цим офіційно не погоджуються Японія, Франція, Велика Британія, США. У грудні 2018 р. (вперше з 1987 р.) американський есмінець пройшов у безпосередній близькості від затоки в рамках операції з підтримання принципу свободи навігації.
Позитивне рішення Комісії ООН з питань кордонів континентального шельфу щодо розширення меж континентального шельфу Росії в Охотському морі у 2014 р. викликало неабиякий ентузіазм російських політиків та журналістів. У медіапросторі стали поширюватися радісні коментарі, що Охотське море відтепер теж стало внутрішнім морем РФ.
Однак такі заяви не відповідають дійсності, оскільки чинною зберігається зовнішня межа 200-мильної російської ВЕЗ в Охотському морі, і російський суверенітет над центральною частиною шельфу моря не поширюється на товщу води та біоресурси, що містяться у водяному стовпі, - правовий режим риболовецького промислу як російських, так і суден інших країн для центральної зони не змінюється.
Для України окремий інтерес може становити досвід російсько-японських відносин у частині територіального спору щодо окремих островів Курильської гряди. Офіційний Токіо займає жорстку позицію, вимагаючи від Росії передачі Японії о.Ітуруп, о.Кунашир, о.Шикотан, островів Хабомаї. Уваги заслуговує аргументація сторін. Японія стверджує, що: 1) спірні острови були окуповані СРСР уже після оголошення Токіо капітуляції у Другій світовій війні; 2) попередні японсько-російські договори фіксують приналежність цих території Японії; 3) декларація між СРСР та Японією 1956 р. свідчить про готовність СРСР передати ці острови Японії. Росія, своєю чергою, наполягає, що декларація про готовність не свідчить про наявність наміру; що капітуляцією можна вважати не оголошення її імператором 14 серпня 1945 р., а офіційну її фіксацію 2 вересня 1945 р.; а головне - що повна і безумовна капітуляція Японії у 1945 р. "обнулила" суб'єктність держави і Токіо не може посилатися на всі попередні договори.
Незважаючи на, здавалося б, однозначну позицію Москви щодо спірних островів, Росія використовує бажання Японії повернути острови щоразу, коли їй це потрібно, даючи примарну надію на відновлення діалогу. Ймовірно, так сталося і в 2013 р., коли Токіо, на відміну від заперечення у 2001 р., погодило оновлену російську заявку на розширення меж континентального шельфу в Охотському морі. Одночасно з цим активізувалися переговори щодо островів. Які, зрозуміло, скінчилися нічим.
Особливістю двосторонніх японсько-російських відносин у частині морської політики в районі спірних островів є фактичне дотримання Японією норм та правил, встановлених згідно з російським суверенітетом над островами і морським простором навколо них. У цьому районі моря сформувався особливий тип господарських взаємовідносин між двома країнами, зумовлений гострою залежністю населення островів з обох сторін від промислу морських біоресурсів. Особливо актуально питання рибного промислу у спірних видах стояло для японських рибалок, які й після анексії СРСР островів продовжували там рибалити. Їх досить часто затримували радянські прикордонники (всього за 30 років, з 1945-го по 1976-й, було затримано 1534 японських риболовецьких судна, повернуто - 939). Гостроту проблеми можна зрозуміти з того, що на початку 1960-х рр. уряд Японії створив фонд допомоги сім'ям затриманих рибалок, а Всеяпонська асоціація рибних промисловців домоглася порушення офіційним Токіо питання морського промислу в районі спірних островів на переговорах з Москвою. Результатом стало укладання у 1963-му, а потім - у 1981-му роках відповідних міжвідомчих та міжурядових угод.
Незважаючи на стійку позицію офіційного Токіо в питанні приналежності Південних Курильських островів, РФ сьогодні до переліку аргументів на визнання Японією російської приналежності островів додає наявність саме цих двох угод - від 1963-го та 1981-го років - і факт риболовецького промислу Японії у відповідних морських акваторіях згідно з російськими законами та міжнародними договорами з РФ.
Для України історичний досвід морської політики РФ у відносинах із Японією цінний через занадто вже очевидні паралелі вимушеного узгодження ведення економічної діяльності в акваторії, що є предметом конфлікту. Адже Росія, із високою ймовірністю, в майбутньому маніпулюватиме фактом наявності чинних договорів і домовленостей з Україною (зокрема щорічних Протоколів з питань рибальства в Азовському морі) для посилення власної політичної позиції у протистоянні з Україною.
Акваторія Чорного та Азовського морів для РФ - не просто значимий плацдарм для поглиблення стратегічної присутності в Середземноморському регіоні, на Близькому Сході, в Північній Африці. У цих водах склалися практично ідеальні умови для реалізації російської морської політики - вакуум безпеки, конфліктність, російська військова перевага. Москва не бачить причин і перешкод, які б завадили їй повністю перетворити ці акваторії на сферу російського домінування - економічного, політичного та військового.
Як і в Арктиці та на Далекому Сході, РФ аргументує свою агресію й незаконну анексію Криму "історичною приналежністю" цих територій до Росії та закладає принцип "історичних внутрішніх вод" для Азовського моря у правове поле українсько-російських відносин, а з іншого боку - з допомогою військової сили закріплює ситуацію з Кримом у міжнародному політичному полі як таку, що фактично склалася.
Ідеальною моделлю морської взаємодії з прибережними державами Азово-Чорноморської акваторії Росія, вочевидь, бачить каспійську модель закритого моря з широкими можливостями для власного впливу. Поки що такий сценарій залишається лише в межах запланованого, однак уже тепер РФ всіма можливими й часто нелегальними засобами робить ці води незручними для навігації кораблів як чорноморських держав, так і держав поза межами регіону.
Досвід морської політики РФ переконливо свідчить, що поняття добросусідства та договірних відносин для Москви нічого не важать, а отже, як Україна сьогодні, так жодна інша прибережна держава в Чорному морі в майбутньому не матиме гарантій дотримання Росією домовленостей у межах договірно-правових відносин. Якщо тільки такі домовленості не будуть складені на кшталт Каспійської конвенції.
Рівень безпеки прибережних держав Чорного та Азовського морів і баланс інтересів у регіоні прямо залежать від дотримання принципу свободи навігації в цих водах та відкритості Чорного моря (а в майбутньому - й Азовського моря) для військових суден нечорноморських держав. А захист інтересів та відстоювання своїх прав в акваторіях Чорного і Азовського морів Україною та іншими прибережними державами потребує нарощування військових спроможностей і активної багаторівневої політики із перешкоджання монополізації РФ акваторії двох морів. Ефективність такої політики прямо залежить від кількості регіональних і позарегіональних держав, зацікавлених у відкритості цих морів, та об'єднання їхніх зусиль.