Після парламентських виборів у Молдові противники «кольорових революцій» можуть із полегшенням зітхнути: грузинський і український сценарії передачі влади на пострадянському просторі — радше виняток, аніж правило. Затьмарити червоні прапори комуністів демократичним силам республіки не допоміг ні помаранчевий колір, запозичений Християнсько-демократичною народною партією (ХДНП) в Україні та Румунії, ні боязкі спроби імітувати київський Майдан на головній площі Кишинева. Комуністична партія здобула черговий кредит довіри у вигляді 46% голосів, тоді як її головний конкурент блок «Демократична Молдова» (у народі — «братська могила демократів») зміг залучити на свій бік 28% голосів. Християнським демократам дісталися 9,7% голосів.
Те, що комуністам так і не вдалося повторити успіх чотирирічної давнини, свідчить про одне: далеко не всі прибічники ПКРМ зразка 2001 року сприйняли загадкове перевтілення комуніста-інтернаціоналіста в радикального націоналіста. Важко повірити, що політик, який ще кілька років тому люб’язно пропонував Володимиру Путіну «власноручно» навести порядок у Придністров’ї, тепер заявляє про окупацію Росією «східної частини РМ».
Лідери трьох провідних політичних сил усю виборчу кампанію, здавалося, тільки те й робили, що змагалися за право називатися головними євроінтеграторами країни. Навіть на уїдливі зауваження російських політиків (куди, мовляв, ще Молдові інтегруватися, якщо більша частина населення ногами вже в Європі) Воронін цілком серйозно парирував: молдавських гастарбайтерів в Італії й Іспанії вже обирають мерами міст. А тих, кому такі кар’єрні висоти в Середземномор’ї взяти не вдалося, президент запрошував на батьківщину: мовляв, зарплати і пенсії тут підвищилися, створено 100 тисяч нових робочих місць...
А от про те, що водночас із пенсіями та зарплатами зросли і ціни, говорити доводилося його опонентам.
Однак більшу частину свого електорату Воронін усе ж зберіг. Можливо, спрацювала жорстка інформаційна кампанія проти «Демократичної Молдови». Ось лише один характерний приклад. Головна газета країни «Коммунист» писала: «Політичні реваншисти осатаніло рвуться до влади, кидаючи в передвиборну топку мільйони доларів, не гидуючи при цьому масштабними провокаціями, підкупами і кампаніями шаленої брехні». Під «політичними реваншистами» комуністи, треба думати, мали на увазі лідера блоку мера Кишинева Серафима Урекяну, а також відомих у Молдові осіб — колишнього прем’єра Брагіша й екс-спікера парламенту Дмитра Дьякова.
А може, молдавського виборця відвернуло прагнення БДМ вивести країну з СНД? Такий пункт навіть значився в передвиборній програмі блоку. І, до речі, після його появи всі спроби Серафима Урекяну налагодити діалог із Москвою обмежилися кількома інтерв’ю в російських газетах. Так само не увінчалися успіхом і загравання перших осіб БДМ із тираспольським режимом. Хоча молдавани Придністров’я і змушені були підтримати команду Урекяну через гостре несприйняття товариша Вороніна, інформаційний рупор ПМР агентство «Ольвія-прес» не пропустило нагоди роз’яснити жителю Лівобережжя, що всі головні гравці на політичній сцені РМ «однаково антиросійські й антипридністровські».
На попередніх виборах таких епітетів удостоювалася лише одна партія — Християнсько-демократична народна (у минулому Народний фронт). Цього разу її лідер Юрій Рошка помітно пом’якшив свою риторику, і замість забутих гасел про возз’єднання з Румунією звучали непримітні на тлі бурхливої дипломатичної діяльності комуністів гасла «З Румунією в Євросоюз». Та й зміст традиційних випадів Рошки проти «імперських замашок Кремля» повністю девальвувався після того, як офіційний Кишинів відмовився запросити на парламентські вибори російських та есендешних спостерігачів (усім бажаючим було запропоновано приєднатися до західних моніторингових місій), а потім демонстративно вислав із країни більш як 80 громадян РФ — за втручання у виборчу кампанію.
Кремль відреагував негайно. Причому зробив це «руками» Держдуми: на одному з її недавніх засідань невідомо звідки раптом узявся документ, який передбачає санкції щодо Молдови (запровадження візового режиму, відмова від поставок у РФ алкогольної та тютюнової продукції, продаж російських енергоносіїв за світовими цінами). Підготовлений нібито під час обідньої перерви (хоча один російський депутат недвозначно натякнув «ДТ», що це робилося заздалегідь і зовсім не на Охотному ряду) висновок підтримав навіть друг Вороніна Зюганов. Пізніше в розмовах із журналістами думські активісти проводили аналогію з тим, як після іракської суперечки між Францією та США кожен патріотично налаштований американець вважав нижче від своєї гідності купувати французьке вино та сир. Але одне діло Франція і зовсім інше Молдова, яка експортує до РФ 80% своєї «виноградної продукції».
Однак примітним є інше: санкції передбачені лише щодо Молдови й жодним чином не стосуються Придністров’я. По суті, Москва вперше на такому рівні продемонструвала, що для неї Республіка Молдова — це правий берег Дністра. З лівим, на якому розташовані російські військові бази, президент якого має російський паспорт у кишені, а підприємства в основному приватизовані російськими компаніями, він має мало спільного.
Зовсім інша ситуація з Україною. Коли ще півроку тому Воронін називав українське керівництво не інакше як «знахабнілими чиновниками, що сидять на підгодівлі у придністровських олігархів», то з приходом у Києві нової команди його поведінка різко змінилася. У вищих ешелонах молдавської влади з’явилося переконання, що новий президент «не буде маріонеткою Путіна, як Кучма», і займе «правильну» позицію в придністровському питанні. Воронін був одним із небагатьох лідерів СНД, який не визнав перемогу Януковича в другому турі й єдиним есендешним президентом, який особисто прибув на інавгурацію Ющенка.
Відразу ж після цієї події жителям Молдови надали можливість побачити главу своєї держави, котрий потискує руку українському колезі, на відео- та фотопродукції, спеціально доставленій із Києва. Та коли в хід пішли агітбанери, що зображують Віктора Ющенка вже з іншим молдавським політиком — лідером ХДНП Юрієм Рошкою, а опозиція не переставала таврувати Вороніна за чвари з усіма сусідами, президент вирішив зробити хід конем: несподівано наскочити з візитом у Київ. Пригадується, кілька років тому він так само заскочив «на чай» до президента Путіна. Але зовнішньополітичне ноу-хау молдавської виборчої кампанії полягало саме у тому, що вперше на теренах СНД увагу було зосереджено не на тому, кого підтримує Росія, а на тому, кого хотіла б бачити в президентському кріслі Україна.
За даними нашого дипломатичного джерела, молдавська делегація прилетіла в українську столицю розраховуючи на те, що Віктор Ющенко «скаже кілька слів на підтримку Комуністичної партії» на чолі з Вороніним. І, за задумом молдавських стратегів, остаточно розвіє сумніви тих виборців, які до останнього моменту запитували: то Київ із Рошкою чи Вороніним?
Ющенко цього не зробив. У порядку денному з’явилося кілька тем, які не перший рік порошилися на емзеесівських полицях. Серед них відкриття культурних центрів і консульських закладів України в Молдові і навпаки. Делікатність питання полягала в тому, що, за задумом Києва, українське консульство має бути відкрите на території Придністров’я. Якщо не в Тирасполі, то, наприклад, у Бендерах. У разі вдалого результату переговорів із Кишиневом це буде перший реальний крок України назустріч тим 200 тисячам етнічних українців Придністров’я, якими так любили прикриватися деякі високопоставлені чиновники, щойно мова заходила про застосування режиму санкцій стосовно тираспольської адміністрації.
Сьогодні ситуація змінюється. Державна митна служба України видала директиву не пропускати через придністровську ділянку українсько-молдавського кордону вантажі без належного митного оформлення (це можна зробити лише в Кишиневі). Враховуючи, що через цей відрізок кордону здійснюється більшість експортних операцій ПМР, у Києві повинні бути готові, що вже найближчим часом власті невизнаної республіки можуть заявити про економічну блокаду Придністров’я з боку України. Поки ж тамтешні ньюсмейкери ремствують лише на одне: Воронін устиг раніше від Смирнова «щільно попрацювати з новим українським керівництвом». І те, що міністр закордонних справ Борис Тарасюк на конференції в Києві назвав Придністров’я «чорною дірою Європи» — нібито результат такої роботи.
Водночас лише зусиль Києва недостатньо. Експортні потоки з Придністров’я повинні стати головним болем і для країн Європейського Союзу та США. Причому мова має йти не про призначення спецпредставників із придністровського врегулювання, про що сьогодні жваво дискутують у дипломатичних колах, а про реальні економічні санкції. Як-не-як 40% експорту з ПМР йде в західному напрямі. До десятки головних торгових партнерів Тирасполя входять США, Італія, Німеччина, Кіпр, Польща й Угорщина (тоді як на Україну припадає лише 15%). Це тим більше необхідно зробити, якщо Брюссель має намір і справді розв’язати придністровську проблему до 2007 року — дня вступу Румунії в Євросоюз. Принаймні саме такі часові рамки називають усі європейські дипломати, із якими довелося спілкуватися кореспонденту «ДТ» в останні два тижні. У такому цейтноті в України з’явиться реальний шанс заробити на миротворчих зусиллях у Придністров’ї кілька додаткових очок у свій євроінтеграційний актив — ні Брюссель, ні Вашингтон, ні навіть Москва не мають таких важелів впливу одночасно і на Кишинів, і на Тирасполь.