Україна ніколи не пропускає нагоди довести, що вважає пріоритетом розвиток відносин з усіма своїми сусідами. І хоча серед них можна знайти і колишні республіки СРСР, і країни НАТО, і потенційних членів Євросоюзу, і тих, хто ні в НАТО, ні в ЄС не збирається, і навіть тих, кого ні в НАТО, ні в ЄС не дуже хочуть бачити, — з усіма Україна будує відносини «рівноправні, дружні й партнерські».
Навряд чи за це можна дорікнути, але, з другого боку, підтримка настільки хороших відносин з усіма відразу коштує недешево насамперед тому, хто докладає до цього зусилля. Україну аж ніяк не вважають багатою країною, але навряд чи хто з її сусідів закине їй відсутність щедрості.
Обмін люб’язностями
Днями своє безмежне хлібосольство українці демонстрували молдаванам. В обміні люб’язностями Київ і Кишинів зайшли настільки далеко, що навіть викликали ревнощі Москви, яка зажадала від Києва припинити постачання в Молдову електроенергії.
Проте енергетика — лише частина домовленостей, підписаних під час візиту молдовського прем’єра Васіле Тарлєва в Київ минулого тижня. Найбільшим досягненням Києва і Кишинева була, ясна річ, угода про кордони, про що вже писало «ДТ» у попередньому номері. Додамо лише, що процес делімітації українсько-молдовського кордону тривав понад три роки. При тому, що президенти України й Молдови Леонід Кучма і Петру Лучинський підписали прикордонний договір ще в серпні 1999 року, тільки сьогодні можна сказати, що Молдова стала першою республікою колишнього СРСР, із якою Київ врегулював усі прикордонні спори. Це хороший приклад і для Росії, і для Білорусі.
Однак сьогодні головним є питання про ціну, заплачену Україною за майже восьмикілометрову ділянку дороги в районі села Паланка, і чи готова Молдова визнати цей обмін законним.
Політична вигода від придбання дороги досить незначна. Дай Боже, щоб економічні дивіденди від безперешкодного провезення товарів між Одесою та Рені перекрили ті втрати, якими загрожує передача Молдові інших ділянок кордону, приміром у Бесарабясці та 450 метрів дунайського берега в Джурджулештах.
При цьому нинішній український прем’єр Анатолій Кінах одного разу заявив, що, попри передачу дороги, Україні однаково доведеться будувати нову трасу, оскільки та, що йде через Паланку, — аж ніяк не суперсучасне шосе з розвиненою інфраструктурою. Знову видатки.
У свою чергу, невеличка ділянка землі на березі Дунаю в районі села Джурджулешти дала Молдові право де-факто називатися морською державою. Крім того, Кишинів ще й може перетворитися на конкурента України у сфері доставки в регіон нафти. На отриманому від України пляжі сусідка розгорне будівництво нафтотерміналу, першу чергу якого вже побудовано на молдовській території. А скільки коштує, приміром, те, що Молдова стала учасником ряду міжнародних організацій, як, приміром, Дунайська комісія, про що могла б лише мріяти, якби не мала виходу до «великої води».
Ще одним подарунком від Києва Молдові стали 130 об’єктів молдовської власності на території України. На світанку незалежності Верховна Рада України своєю постановою проголосила їх власністю України. У Молдові тоді йшла війна, і мало хто замислювався про пансіонати, що залишилися за кордоном, і будинки відпочинку, але тепер ситуація змінилася. На настійливу вимогу Кишинева пункт про ці об’єкти було включено в молдовсько-український Договір про дружбу та співробітництво від 23 жовтня 1992 року, але тільки 1994-го молдованам удалося переконати прем’єра Віталія Масола підписати відповідну угоду. З урахуванням його, український парламент 12 липня нинішнього року був змушений переглянути згадану постанову.
На превеликий подив Києва, усі ці українські «підношення» сприйнято в Молдові дуже неоднозначно. У Паланці й Кишиневі кілька днів тривають акції протесту проти, як заявляють їхні учасники, «незаконного продажу молдовських земель». Протести не мали антиукраїнського забарвлення, й усі дотепи та випади дісталися нинішньому молдовському уряду та президентові. Зазначимо, що Володимир Воронін ніяк не прокоментував історичних домовленостей з Україною, а Васіле Тарлєв через кілька днів після повернення з Києва сказав, що він не несе відповідальності за недоробки, які містяться в Договорі про кордон з Україною, оскільки не він його підписував. За словами прем’єра, документ, погоджуваний ним у Києві, — додаткова угода про порядок спільної експлуатації ділянки дороги Одеса—Рені, що проходить через Республіку Молдова, — не обмежує доступу паланців до земельних угідь села, які лежать по другий бік цієї ділянки шосе. Проте жителі Паланки стверджують протилежне й повідомляють про факти вилучення українською міліцією та прикордонниками корів та автомашин.
Більше того, опозиційна Християнсько-демократична народна партія Молдови розкопала в стародавніх архівах інформацію про те, що до 1940 року Молдова в Джурджулештах володіла ділянкою дунайського узбережжя довжиною один кілометр, тож «подачка» Києва 450 метрів в обмін на понад 7-кілометрову дорогу видається принаймні принизливою. Так званий громадський комітет «Паланка» звернувся 18 липня до Володимира Вороніна з пропозицією накласти вето на рішення парламенту про ратифікацію Договору про кордон з Україною.
Наприкінці минулого тижня акції пройшли й у Бухаресті. На плакатах молдовських студентів, що навчаються в Румунії, були антиукраїнські гасла, які відразу підхопила й розтиражувала румунська преса, нагадавши Києву і про острів Зміїний, і про відсутність будь-якого прогресу у переговорах стосовно делімітації румунсько-українського кордону. Ці переговори сторони вже давно мали завершити.
Молдовська опозиція, яка, втім, фактично не має змоги впливати на ситуацію в країні, кілька разів протягом останнього тижня намагалася через парламент провести законопроект про вихід Молдови з СНД. На думку лідерів фракції ХДНП у кишинівському парламенті, участь країни в Співдружності перешкоджає її інтеграції в європейські структури. Голосами комуністів цю ідею відкинуто.
Де ще, крім СНД, Молдова може розраховувати на розуміння й підтримку? У тому ж таки Європейському Союзі, при всій його демократичності, «великі» країни не завжди зважають на «малі». А в СНД, навпаки, Молдова останнім часом змусила враховувати свою думку і малих, і великих, і навіть дуже великих.
«Стоденка» Вороніна
Непомітно для решти світу в Молдові 16 липня відзначили 100 днів президентства Володимира Вороніна. Офіційно ніхто з українських політиків і навіть соратників по компартії його не поздоровляв, хоча й варто було б. За 100 днів він багато чого встиг.
Наскільки ж ефективна модель того, що будує Воронін? За останніми даними, опублікованими на момент завершення першого 100-денного терміну, у країні нинішнього року намічається 7-відсоткове зростання економіки. Врожай — удвічі вищий від торішнього. Звісно, не всі ці успіхи комуністи можуть записати на свій рахунок, хоча для створення свого сприятливого іміджу вони взяли на озброєння PR-методи радянського часу. Одне слово, «жити стало краще, жити стало веселіше»...
Новий президент Володимир Воронін намагається самоствердитися, роблячи сміливі, але часом взаємовиключні кроки. Оглядач кишинівської газети «Saptamana» Всеволод Черней написав про це так: у перших числах березня Республіку Молдова вже практично всі вважали майже третім членом Союзу Росія—Білорусь. А через кілька місяців пріоритетним напрямком стала європейська інтеграція. «Навесні ми вступаємо у Світову торгову організацію, щоб уже влітку дізнатися, що МВФ і Світовий банк підступно затягнули нас у пастку, з допомогою цукерок-кредиток заманили в боргову яму; навесні придністровське питання обіцяло випаруватися, як вранішня роса, оскільки його не вирішували тільки через небажання Лучинського зайнятися ним, — а настало літо, і ми дізналися, що поки при влади в Тирасполі перебуває Смирнов, це питання не надається до розв’язання».
Воронін розривається між Заходом і Росією і водночас відмовляється від допомоги посередників із Києва й Москви та починає власну гру з Тирасполем, що в результаті аж ніяк не наближає розв’язання проблем із придністровським керівництвом, а лише гальмує переговорний процес.
На цьому тлі все йде до того, що буде зірвано Стамбульські домовленості з ОБСЄ від листопада 1999 року про виведення озброєнь колишньої 14-ї армії з ПМР. Причому розв’язання цієї та низки інших проблем президент Воронін визнав настільки важливим, що минулого тижня вирушив до Москви звичайним рейсовим літаком. Без відповідної помпезності й майже інкогніто. У російській столиці, за деякими даними, обговорювалося кілька аспектів: енергетична проблема та Придністров’я, а також не виключено, що й договір про кордони з Україною. А в Києві тоді ж збиралися гаранти мирного врегулювання — міністри закордонних справ України й Росії.
Цікаво, що, повернувшись із Москви, Воронін у Кишинівському аеропорту не став зустрічатися з журналістами. І згодом він ніяк не коментував своїх переговорів з Путіним. Це принаймні насторожує, хоча деякі кишинівські газети, не маючи фактично ніякої інформації з-за зачинених дверей, припускають, що президенти Молдови й Росії обговорили не більше не менше як питання збереження на території Молдови російської військової присутності в обмін на допомогу Росії у розв’язанні придністровської проблеми.
Проте робити такі припущення немає жодних підстав, хоча б тому, що нічого не свідчить про зміну позиції Росії стосовно придністровського врегулювання. Під час київського засідання міністрів закордонних справ України, Росії і Молдови глава зовнішньополітичного відомства Російської Федерації Ігор Іванов не привіз ніяких нових ініціатив щодо Придністров’я. І «тріо» міністрів завершили своє засідання декларацією, у якій заявили, що, як і раніше, залишаються учасниками процесу врегулювання, й підтвердили прагнення надати Придністров’ю особливий статус у рамках єдиної молдовської держави. Втім, головним результатом київських консультацій стало, певне, те, що вперше після перемоги Володимира Вороніна переговори стосовно Придністров’я пройшли в тому форматі, який існував раніше, але без участі Придністров’я.
Головний подарунок
Найбільшу активність у Києві під час засідання трьох міністрів продемонстрував Ніколає Черномаз — міністр закордонних справ Молдови. Він схиляв Київ ще до однієї поступки (і це після всього, на що погодилася Україна!) — на основі угоди про кордон, яка щойно набрала чинності, посилити контроль на ділянці українсько-молдовського кордону з Придністров’ям.
Глава українського зовнішньополітичного відомства Анатолій Зленко заявив, що, паралельно з питаннями остаточної делімітації кордону, розв’язується ще ряд проблем. Але відмовився говорити про те, який режим буде встановлено на кордоні. А Володимир Горбулін, який очолює українську міжвідомчу комісію з питань політичного врегулювання конфлікту в Придністровському регіоні, сказав, що делімітація кордону й запровадження блокади ПМР — питання різного порядку, хоч і взаємопов’язані.
Судячи з цих ухильних відповідей, Київ ще не вирішив, як діяти в цій ситуації. Хоча зрозуміло, що блокада Придністров’я з українського боку дала б у руки Кишиневу потужні важелі тиску на Тирасполь.
Росія, до речі, уже запровадила такі «санкції» проти ПМР, і кожен вантаж із цього регіону ретельно оглядається. За деякими даними, ці дії російських митників призвели до втрат нашою країною приблизно 8 мільйонів доларів.
Не таємниця, що сьогодні саме через українську територію на світові ринки йде основна частина «придністровського» експорту. Про те, який обсяг перекачується, свідчить один свіжий приклад. Днями Комісія США з міжнародної торгівлі ухвалила рішення, відповідно до якого, імпорт сталевого прута з ряду країн, зокрема з Молдови, завдає збитків американським виробникам. Річ у тому, що головний постачальник молдовського сталевого прута до США — Рибницький металургійний завод (РМЗ), територіально розміщений у Придністров’ї. А всі придністровські товари на експорт ідуть із кодом — Made in Moldova. Тож формально американці мають рацію, погрожуючи санкціями саме Кишиневу, хоча той взагалі-то не винен. До того ж, зароблені за поставки сталевого прута долари осідають у кишені «тираспольського режиму». Додамо сюди, що частина цих коштів, мабуть, залишається в Україні, адже треба платити за транзит вантажів.
Тож Києву, скажемо так, не зовсім вигідне те, що запропонував під час тристоронніх консультацій Ніколає Черномаз. Очевидно, у питанні об’єднання зусиль для тиску на Тирасполь Київ поки що не готовий діяти заодно з Кишиневом, турбуючись, певне, і про свій імідж — не так в очах керівництва невизнаної ПМР, як представників 600-тисячної української діаспори Молдови.
Не отримавши від українців чіткої відповіді про санкції проти Придністров’я, Володимир Воронін змінив свої плани. Як стало відомо, увечері 12 липня він хотів зупинитися в Києві, прямуючи з Москви в Кишинів. Передбачалося, що він навіть проведе бліц-зустріч із Президентом Леонідом Кучмою. Проте, як з’ясувалося, згодом він відмовився від цієї поїздки: Київ не зробив, мабуть, свого найголовнішого подарунка Володимиру Вороніну, а якщо подарунка немає, то і заїжджати не варто.
Ми підемо
власним шляхом...
Українські політики тим часом щиро бажають допомогти Молдові розв’язати свої внутрішні суперечності на основі, як уже було сказано, надання спеціального статусу. Щоправда, сам молдовський президент Володимир Воронін, як відомо, досі сподівається домовитися безпосередньо з лідером Придністров’я Ігорем Смирновим. Наступну їхню зустріч заплановано на 8 серпня, і на момент написання цієї статті жодна зі сторін не вносила коректив у ці плани. Хоча відомо, що експерти Кишинева й Тирасполя, які мали проводити консультації один раз на тиждень для підготовки зустрічі «патронів», не провели жодної з них, звинувачуючи одне одного у відсутності бажання говорити. Каменем спотикання останнім часом стало питання про плани Тирасполя запровадити для жителів Лівобережжя паспорти. На цій підставі молдовський парламент відмовився ратифікувати всі домовленості, досягнуті між обома берегами Дністра за останні вісім років. Ситуація патова.
Володимир Воронін звинуватив Ігоря Смирнова в тому, що той просто не хоче мати над собою начальника, тож і чинить опір подальшому діалогу. Втім, таке пояснення було б дуже простим. Насправді Смирнов починає боротьбу за своє політичне виживання — у грудні в Придністров’ї пройдуть вибори, і він планує будь-що перемогти, навіть ціною припинення діалогу з Вороніним. Молдовському президенту тільки й залишається, що сподіватися на зменшення непоступливості партнера і, можливо, знову звернутися до Москви й Києва по підтримку. Щоправда, невідомо, якої цього разу плати зажадають від молдован їхні російські й українські партнери. Головне — не продешевити.
P.S. Найсумнішим у цій ситуації може виявитися те, що сторони поступово знову скочуються до взаємних погроз, а молдовські видання мусують можливість силового сценарію владнання придністровського конфлікту. Трагічний досвід війни восьмирічної давності змусив владу Тирасполя активно нарощувати свою військову машину, хоча в Молдови проблем з армією безліч (це продемонстрував, зокрема, останній призов на військову службу). Головне, щоб влада в Кишиневі, не домігшись успіху на ниві мирних переговорів, не піддалася на провокаційні заклики все вирішити на полі бою.