Білоруські владні структури завжди (на жаль) вирізнялися певною одноманітністю прийомів і прямолінійністю. Пов’язано це, швидше за все, з тим, що в принципі генеральну лінію в цій країні визначає одна людина, а всі інші (знову ж таки, на жаль) виконують роль флюгера, який не завжди встигає за вітром. Звідси розбіжність між словами президента Олександра Лукашенка і справами певних структур. Сьогодні ми спробуємо на конкретних прикладах цю різницю показати.
Білорусі майже завжди бракувало грошей. А з настанням глобальної економічної кризи цей дефіцит став катастрофічним — попри постійні публічні запевнення глави держави про те, що криза торкнулася Білорусі менше, ніж інших держав. У гонитві за кредитами та інвестиціями влада стверджує навіть, що країна твердо стала на шлях ринкової економіки та демократичних змін. Під ці запевнення було отримано багатомільярдні валютні кредити від МВФ, Росії та інших «грошових джерел». Але ж будь-які кредити потрібно зрештою віддавати, тому пошуки джерел поповнення бюджету не припиняються ні на хвилину. Причому перевіреними способами. Одним із них стала... конфіскація. Що ж, кожна держава обирає свої способи поповнення бюджету... Випадок, про який ми сьогодні розповімо, як мовиться, «ні в які ворота не лізе...».
Задовго до святкування 65-річчя Великої Перемоги президент Лукашенко не раз публічно заявляв, що ветерани, котрі принесли країні перемогу, — це золотий фонд нації і гідні не лише всілякої поваги, а й усебічної підтримки. І, звісно ж, кожен, чуючи ці слова, був згоден із ним. Але…
Лист президенту Республіки Білорусь:
«Шановний Олександре Григоровичу!
Я, Леонід Шевченко, громадянин України, проживаю на території Естонії з 1976 року і працюю директором з питань будівництва в акціонерному товаристві «К-МОСТ»... Прошу посприяти у вирішенні інциденту, що стався 8 травня 2010 року на митному посту «Нова Гута». Річ у тому, що я відвозив свого тестя — ветерана Великої Вітчизняної війни, 87 років, на святкування 65-річчя Великої Перемоги в Україну на автомобілі, що належить фірмі, в якій я працюю. 7 травня, при в’їзді на територію Білорусі через митний пункт «Кам’яний Лог», я заповнив усі папери, які мені давали, і проїхав із дозволу працівників пункту (пояснення додаються). Але виявилося, що митники, які пропускали автомобіль у Білорусь, не дали мені декларації, яку потрібно було також заповнити. У результаті на митному посту «Нова Гута» нас усіх висадили з машини і склали протокол вилучення транспортного засобу.
Здоровому глузду ця ситуація не піддається: адже як можна офіційно дозволити в’їзд через один митний пункт, а на іншому — забрати автомобіль. Адже жодної шкоди чи збитку Республіці Білорусь завдано не було. Але, як сказали самі митники, це не перший такий випадок...».
Дійсно, наша газета вже писала про «розгул конфіскацій», до яких вдавалися стосовно громадян України, причому без достатніх підстав. Але випадок, про який ідеться, вражає своїм цинізмом, проявом подвійних стандартів, неповагою до власного президента, котрий заявив на весь світ про чуйне ставлення до ветеранів Великої Вітчизняної війни. А оскільки цей інцидент не єдиний цього року (навряд чи варто зараз усі їх перелічувати), то можна сміливо говорити про «другу хвилю конфіскацій» у Білорусі стосовно громадян України.
Звісно, Посольство України в Білорусі вжило всіх належних заходів: консул України Микола Канцер одразу ж після отримання інформації про те, що відбулося, зв’язався з митним пунктом «Кам’яний Лог», але там працівники відмовилися від співробітництва з консулом, відповівши, що така машина взагалі не в’їжджала в Білорусь. То в чому ж усе таки причина?
За останній час відносини України з Білоруссю істотно поліпшилися. Про це свідчать активні й плідні зустрічі президентів Віктора Януковича та Олександра Лукашенка, значне розширення правової бази для міждержавних відносин. Досить згадати ратифікацію білоруським парламентом Договору про державний кордон, який «пролежав на полиці» цілих 13 років, ратифікацію кількох міжурядових угод, у тому числі про спрощення порядку проїзду через територію Білорусі спеціалістів і вантажів, необхідних для створення нового укриття для реакторів на ЧАЕС, і про організацію прикордонної ярмаркової торгівлі товарами, виробленими національною промисловістю. Здавалося б, прикордонники обох країн розуміють поліпшення ситуації, а от митники...
Нещодавно заступник голови Державного митного комітету (ДМК) Білорусі Василь Дементей виступив з великою заявою про те, що ДМК посилено готується до роботи в умовах єдиного митного простору в рамках Митного союзу РБ, РФ і Казахстану. «У цьому зв’язку... нас дуже турбує питання незаконного ввезення товарів із третіх країн... ми очікуємо поставок у Білорусь товарів без митного оформлення в обхід законодавства» (кінець цитати). А далі, на думку заступника голови ДМК, з 1 липня 2010 року ДМК знадобляться... нові складські приміщення і точки реалізації конфіскату, що з новою силою рине у країну.
Так ось, виявляється, де собака заритий — потрібно не профілактикою займатися, не заслін ставити незаконному ввезенню товарів, а просто нещадно їх конфісковувати, поповнюючи бюджет країни. А якщо Україна не бажає вступати в Митний союз, то і до її представників слід ставитися з «особливою увагою», як, утім, і до всіх, хто не бере участі в цьому заході. На сьогодні, за перевіреними даними, вже заарештовано одну в’єтнамську автомашину, дві естонські і дві українські. Тож тут уже, мабуть, слід говорити про розбиті лоби в процесі молитви: адже, виконуючи вказівки голови ДМК пана Шпілевського, котрий на одній з прес-конференцій із гордістю називав трильйони білоруських рублів, перераховані в бюджет (значною мірою — за рахунок конфіскату), його підлеглі забувають просту істину, що «краще хороший сусід, ніж поганий родич». І даремно забувають! Адже багатовікова (хоч і дуже непроста) історія співіснування трьох слов’янських держав підтверджує абсолютний пріоритет добросусідства, тим більше — у складній економічній ситуації. Адже якщо українські перевізники та покупці в Євросоюзі вживаних авто вирішать обминати Білорусь стороною, то її митники через відсутність нормальних митних платежів втратять набагато більше, ніж придбають за рахунок піратського ставлення до громадян інших (тим більше дружніх) країн.
Хочеться сподіватися, що лист громадянина України Леоніда Шевченка все ж таки дійде до адресата, і президент Білорусі пояснить своїм підлеглим низку простих істин, одну з яких ми виклали в цьому матеріалі: «Навіть поганий мир кращий за хорошу війну». А вже добрий сусід — тим більше, і на цій оптимістичній ноті дозвольте закінчити.