Щорічну, 51-шу за ліком, Мюнхенську конференцію з питань безпеки в Україні очікували з безпрецедентним інтересом, який парадоксально поєднав у собі несміливі надії та глибокий скепсис.
Не дивно: за минулий рік чинник України зруйнував корінні ілюзії "системи безпеки", яка сформувалася після 1991 р. Те, що здавалося політично непорушним, виявилося картковим будиночком, а те, про що раніше вголос говорили лише непримиренні "русофоби" (прагнення Москви до переділу кордонів, готовність до війни за "перегравання" розпаду СРСР, невизнання власної історичної долі народів колишнього Союзу), виявилося лише скромною частиною нових реалій, які жахнули світ.
Напередодні більшість експертів були налаштовані скептично, оцінюючи шанси на дипломатичний прорив із українського питання в Мюнхені або довкола нього. Тим більше що поняття "шанс Мюнхена" в поточній ситуації звучало більш ніж двозначно і навіть зловісно. Однак очікування від конференції в інформаційному просторі України були трохи завищені, що цілком закономірно в ситуації, коли втомленому від війни суспільству хочеться вхопитися за кожен шанс угамувати цинічного агресора, - та водночас і тривожні.
Тривогу провокували як неясні очікування від дипломатичних зусиль лідерів Німеччини і Франції, що майже збіглися в часі з конференцією, так і, до речі, аналогії з Мюнхеном 70-річної давності, які вихлюпнулися в публічний простір. Багатьма керував страх почути від лідерів Німеччини і Франції по поверненні з Москви щось схоже на легендарне чемберленівське: "Я привіз вам мир", сказане британським прем'єром відразу після "того" Мюнхена.
Оскільки ж миру не вийшло, то дискусії очікувано зосередилися навколо війни - як її продовжувати, як у ній перемагати чи, як мінімум, - як не дати перемогти агресорові.
Петро Порошенко виступив із досить якісною, грамотно підготовленою й емоційно приправленою промовою. Всі ще раз переконалися в тому, що публічна комунікація чинного президента України - значний дипломатичний ресурс країни. Однак помічений нами недолік - такою промовою ми можемо ще раз згуртувати навколо себе тих, хто й так із нами, але навряд чи залучимо тих, хто сумнівається й шукає точку опори. Бракувало ескізів плану: Україна пропонує перелік конкретних кроків, здатних вибити ґрунт з-під ніг і Путіна, і сепаратистів на Донбасі, і скептиків у міжнародному співтоваристві.
Ангела Меркель не стала розкривати деталей переговорів у Києві і в Москві й наголосила, що в поточних умовах вона нічого "не може гарантувати": ні дотримання старих (мінських) угод, ні досягнення нових (теж мінських). Однак, дискутуючи питання надання військової допомоги Україні, вона скористалася аналогією часів побудови Берлінської стіни, спитавши аудиторію, чи був сенс у військовому втручанні Заходу, коли Радянський Союз вирішив будувати Берлінську стіну. Тим самим перекинувши міст у нинішню і майбутню тактику Берліна в російському питанні, суть якої - розуміти політику Кремля як курс на відтворення найгіршої редакції холодної війни, не плекати ілюзій із приводу можливості "напоумлення" агресора і чекати (кінця кремлівського режиму, про що поки що не говорять вголос, але без чого вже не бачать реального способу вирішення конфлікту в його основі). Що, тим часом, не виключає проміжних нетривалих рішень із припинення або локалізації насильства.
Виступ віце-президента США Джозефа Байдена запам'ятався українцям фразою про необхідність визнати за Україною право захищатися, але більше того - глобальним баченням лідерства США, яке, очевидно, затребуване тепер як ніколи з часів колапсу СРСР. Візіонерство Байдена не могло не роздратувати одних і не надихнути інших. Дехто навіть зазначив, що віце-президент вигідно вирізняється на тлі свого шефа, який досі трохи розгублений від краху російсько-американського "перезавантаження", і здатний компенсувати дефіцит політичної волі Білого дому, як мінімум, у риториці.
Виступ Сергія Лаврова ще раз підтвердив: Москва - геополітичний аутист, який уперто триматиметься своїх намірів жити у власній смисловій та поведінковій конструкції й не відмовиться від неї задля тих "вигод" - репутаційних та економічних, які може їй запропонувати Захід в обмін на повернення в "реальний світ". У Москві переконані в тому, що "реальний світ" - це саме їхня парафія, на відміну від Заходу, а тим паче - Києва. Мюнхен остаточно посоромив тих, хто хотів би дати Путіну "зберегти обличчя" в українському конфлікті, - Путін сам упевнений, що це він може пропонувати комусь "зберегти обличчя", а не навпаки. Зараз такими, за задумом російської сторони, є європейські учасники "нормандського формату", на шляху яких розставляється нехитра пастка (сподіваємося, останні її чітко бачать).
Аналіз мюнхенських та "білямюнхенських" сюжетів і текстів російської сторони вказує на домінування ключової генеральної лінії, спрямованої на стимулювання розколу, по-перше, між США і Європою, де останню закликають "повернутися до самостійного політичного курсу", по-друге, всередині самої Європи, де помітні вагання Південного Заходу, який традиційно сумнівається, посилені грецьким казусом. Очевидно, саме в надії на "подвійний розкол" Заходу російські спікери й медіа утрималися від критики Меркель і Олланда та їхнього передмюнхенського вояжу в Київ і Москву. Попри те, що США вустами глави Держдепу Джона Керрі підтримали миротворчі зусилля тандему Меркель-Олланд, російська сторона виділила "неузгодженість із Вашингтоном" основною темою своєї комунікації передмюнхенського вояжу європейських лідерів.
Через небажання сторін "наполохати" можливий компроміс Мюнхен практично уникнув нав'язуваної російською стороною дискусії про "облаштованість України", точніше - про активно нав'язувану Кремлем модель перетворення Києва на номінальну столицю, яка буде вимушена узгоджувати всю свою внутрішню і зовнішню політику з інстальованими Москвою маріонетковими режимами Донецька та Луганська, - взамін на номінальне повернення суверенітету Києва над захопленими провінціями.
У Києві поширені побоювання, що Захід або, як мінімум, багато хто на Заході будуть готові підтримати перетворення України на дисфункціональну державу на кшталт постдейтонської Боснії - задля встановлення хоч якогось миру.
Страх "нового Дейтона" більше відчутний для української сторони, ніж для наших друзів на Заході, для яких "Дейтон" - це не "Мюнхен" і як поняття має, швидше, позитивну конотацію. Для енергійного українського громадянського суспільства, яке стрімко впіймало кураж історичної творчості, очевидні спроби вживити у державний організм блокуючий чіп "федералізму по-путінськи" скидається на спробу відмотати історію назад, формалізувати й узаконити ту вчорашню, безсуб'єктну і безхребетну, Україну-Малоросію, якої більше немає. Труп "старої України", яку Кремль пропонує не тільки оживити, а й оформити конституційно, - це не менше зло, ніж нав'язана Україні війна, тим більше що таку ідею можуть підтримати окремі далекі від України та її внутрішніх запитів західні "друзі-миротворці". І на фронті опору такому "новому Дейтону" або "новому Мюнхену" зусиль знадобиться не менше, ніж на фронтах під Маріуполем і Дебальцевим.
Побоювання від очікування результатів "білямюнхенської" дипломатії в Києві сильні, і тому тут не викликав особливого ентузіазму навіть очевидний крен мюнхенських дискусій у раніше майже табуйовану тему - поставок зброї українській стороні. Кремлю дали зрозуміти, що озброєння України - вже не табу, але ще далеко не реальне рішення. Тому Кремль поспішатиме й діятиме на випередження.
Справді, мюнхенські дискусії виявили несподівано широкий спектр тих, хто допускає пряму військову допомогу Україні, і ще більше коло тих, хто не виключає використання самої можливості такої допомоги як додаткового аргументу в діалозі з Москвою. Понад те, виглядає так, що коли перше коло - все ще меншість, то друге - домінуюча більшість. А це - серйозний ресурс для першого кола: не виключено, що рішення про військову допомогу окремими країнами ЄС і НАТО може бути прийняте вже найближчим часом, у разі невдачі зусиль високої дипломатії.
Тим часом у мюнхенських дискусіях мало йшлося про якісні зміни, задля яких, власне, і слід боронити ту саму "нову Україну", котра вже так чітко видніє на рівні суспільства і, на жаль, ще надто непомітна на рівні держави та її інститутів. Ідеться точно не про геополітику, а про якісний стан суспільства. З одного боку, всі згодні з тим, що реальних реформ поки що критично мало і що Україна ще далека від того, аби бути визнаною "історією успіху". З іншого боку, навіть цієї, ще не реформованої й далеко не успішної, України так сильно бояться в Кремлі, що жертвують мільярдами доларів, добробутом власного суспільства й рештками довіри до себе у світі, щоб тільки ліквідувати "українську загрозу" в самому зародку.
Нинішня гібридна війна Путіна спрямована не на повалення Порошенка чи Яценюка, а на виснаження молодої нації з метою примусити її зламатися й попросити миру на будь-яких умовах. Насамперед - на умовах відмови від самої себе.
Єдиним спікером у Мюнхені, хто порушив цю тему, став Джордж Сорос, який звернув увагу на відродження в Україні духу "первинного "Європейського Союзу, побудованого на безпосередній енергетиці суспільства та демократії участі. "Україна - це Європейський Союз, яким би він міг бути... Це громадянське суспільство, задіяне в політику, унікальний досвід демократії участі, дух волонтерства, породжений на Майдані..." - заявив відомий філантроп про те, про що промовчали лідери Заходу та України у своїх промовах.
А саме ж цей контекст надає вирішального смислу всьому, що відбувається, і здатний застерегти нинішній Мюнхен від повільного сповзання у "мюнхен-дейтон". Розуміння того, чому вільний світ має зараз захистити Україну як свій наймолодший інгредієнт, здатний оновити енергетичний запас заколисаного ілюзорним комфортом Заходу, - це ключ до єдино правильних політичних рішень завтрашнього дня.