Цієї осені тема українських миротворців неодноразово привертала увагу українських ЗМІ. Її обговорювали в парламенті, її ж торкнувся і президент Янукович у виступі на засіданні 68-ї сесії Генасамблеї ООН. Політики не тільки патетично пишаються долученням українських військових до діяльності ООН, а й вважають, що Україна має послати миротворців в усі гарячі точки. Перебування ж у миротворчих місіях розглядається як етап зміцнення армії, набуття військовими нового практичного досвіду. Частина депутатів, очевидно, також вважає, що вслід за миротворцями до відповідних країн мають заходити українські економічні інтереси. І, певно, більшість переконана в тому, що миротворці зміцнюють престиж держави і виводять її як активного гравця на міжнародну арену. Чи мають вони рацію? Спробуємо відповідь на це запитання пошукати в Демократичній Республіці Конго.
24 серпня у Гомі (головному місті провінції Північне Ківу, східне Конго) відбулися масові демонстрації. Обурені мешканці, що пережили нову атаку найбільшого від квітня 2012 р. повстанського угрупування М23 ("Руху 23 березня"), вийшли на вулиці, зокрема й, для демонстрації протесту проти дій розміщеної тут миротворчої місії ООН. Миротворців звинуватили в бездіяльності, неспроможності захистити цивільних громадян, у нездатності бути справжніми гарантами безпеки. В них летіли не тільки образливі слова, а й каміння та "коктейлі Молотова". За півтора місяця після цих подій, 6 жовтня, в рамках турне країнами Великих Озер до Гоми прибула делегація послів Ради Безпеки ООН. Тут їх звозили на Кібатські висоти ("3 антени"), де командувач військами місії ООН генерал-лейтенант Круc розповів про деталі військової операції.
Ця місцевість була в епіцентрі подій кінця серпня. Саме звідси вибивали повстанців - не так конголезька армія, як спеціальна "бригада швидкого реагування" місії ООН. Як пишуть оглядачі подій, вогневу підтримку силам ООН забезпечували українські вертольоти. Відтак, новоприбулі українські військові третьої ротації доволі швидко отримали бойове хрещення, про яке ані словом не було згадано в Україні (до речі, першу атаку М23 на Гому в листопаді 2012 р. довелося пережити першій ротації). На щастя, з нашого боку обійшлося без жертв. Натомість танзанійський контингент втратив двох військових: один загинув під час боїв, другий - за місяць від отриманих поранень. І, попри ці жертви, а також витіснення повстанців за межі міста, мешканці Гоми свою агресію з приводу подій висловлюють саме на адресу миротворців.
Щоб дізнатися про причини такої реакції цивільного населення, а також зрозуміти, заручниками якої ситуації стала миротворча місія ООН, включно з українським контингентом, у ДРК, потрібно уважно перечитати модерну історію цієї країни. Від брутальної приватної колонізації теренів бельгійським королем Леопольдом ІІ з 1880-х років, подальшим перетворенням їх на колонію Бельгії, становленням диктатури Мобуту після здобуття незалежності, двох конголезьких воєн останнього двадцятиріччя - до спроб знайти політичний консенсус протягом останніх чотирьох років.
Втім, не заглиблюючись у минуле, звернімося до результатів: на сьогодні ДРК вважається однією з найбідніших та найбільш корумпованих країн світу, яка внаслідок різних військових сутичок із 1998 р. втратила до 6 млн життів, окрім того, не один мільйон її мешканців перетворився на вигнанців-біженців-переміщених осіб без елементарних умов для мешкання. ДРК тепер знають у світі як країну, в якій найгірше народитися жінкою. Її також називають "світовою столицею сексуального насилля". Події, що відбувалися тут впродовж останніх п'ятнадцяти років, дедалі частіше розглядають як "прогавлений геноцид". У злочинах проти людства звинувачено командирів різних конголезьких військових угрупувань. І якщо для деяких провінцій ДРК така ситуація потроху відходить у минуле, то для східних, у яких дислоковані українські миротворці, все це залишається трагічним сьогоденням. Про що, зокрема, свідчать звіти ООН та різних громадських організацій, огляди й аналітичні записки експертів, а також стрічки новин міжнародних і місцевих ЗМІ.
Напередодні згаданого візиту послів РБ ООН до ДРК було оприлюднено як доповіді генерального секретаря Організації про ситуацію в регіоні, так і звернення до послів від правозахисної організації Human Rights Watch. В останньому, зокрема, приверталася увага до все ще жорстокого поводження з цивільним населенням у східному Конго, ґвалтування жінок, рекрутування хлопчиків, грабіжництва, в чому звинувачували повстанців М23. Наводилися факти, коли ганебні дії чинили військові конголезької армії. Приділено увагу і бойовому угрупованню Нтабо Нтабері Шека, на яке давно чекає міжнародний суд у Гаазі. Слід додати, що в цьому документі згадано лише найбільш кричущі випадки й названо далеко не всі угруповання, кількість яких, за різними оцінками, сягає півсотні.
Зміст зазначених документів і вміщені у них рекомендації переконують, що вирішення проблем східних провінцій ДРК лежить насамперед у політичній площині. Про це свідчать і основні месиджі, залишені в твітері як учасниками поїздки, так і головою місії ООН Мартіном Коблером (по липень ц.р. він обіймав посаду спеціального представника генсека ООН в Іраку), а також шалений дипломатичний тиск, якому було піддано Руанду в перші тижні жовтня. Від Руанди вкотре вимагають припинити підтримку М23, а також зупинити ганебну практику вербування до цього повстанського угруповання руандійських дітей (за даними ООН, до повстанських лав заманюють хлопчаків віком від 11 років). Ці обвинувачення стали також причиною недавньої відмови в наданні подальшої військової допомоги армії Руанди з боку США.
Керівництво країни відкидає всі звинувачення і, зі свого боку, наголошує на тому, що конголезька армія підтримує діяльність обвинувачених у геноциді тутсі збройних загонів хуту в східному Конго. Про це ж настійливо твердять представники М23, які не втрачають нагоди звинуватити й миротворців ООН у несправедливій діяльності та підтримці корумпованого уряду і його армії, зокрема у серпні. У цих звинуваченнях політичне переплітається з військовим, адже внаслідок доволі тривалої, заплутаної й непростої історії перебування оонівської місії в ДРК миротворці врешті-решт стали однією зі сторін конфлікту, заснувавши нинішнього року в рамках місії окрему "бригаду швидкого реагування", що має право нейтралізувати збройні угруповання (відповідно до резолюції РБ ООН 2098 від 28.03.2013). Наскільки виправданим виявиться таке завдання для МИРОтворчої місії, чи справді воно допоможе стабілізувати ситуацію, чи не зруйнує навіть наявний "баланс сил", покаже час.
Таким чином, сьогодні миротворці в ДРК опинилися перед викликами, які невідомо чи зможуть вирішити: 1) домогтися від уряду та збройних сил ДРК як реформ, так і покарання військових злочинців (зокрема й причетних до масових згвалтувань у Мінові в листопаді 2012 р.); 2) примусити Руанду припинити будь-яку підтримку повстанців М23 у східному Конго; 3) покласти край сексуальному насиллю, яке надалі використовується як "знаряддя війни" супроти дітей, жінок і чоловіків; 4) домогтися роззброєння бойових угруповань, які винищують місцеве населення у східних провінціях... Одне слово, вони мають виконати свою місію: захистити цивільне населення та стабілізувати ситуацію, а відтак повернути собі втрачену довіру місцевого населення.
Голова місії ООН Мартін Коблер при цьому не забуває постійно наголошувати, що місія ООН не є магічним рішенням і що насправді вся відповідальність лежить на уряді ДРК, який зобов'язаний провести реформи сил безпеки та запропонувати стратегію розвитку держави. Але в африканській країні з таким сумним і трагічним спадком на це підуть роки, якщо не десятиліття. А місія ООН має діяти відповідно до ситуації, яка не просто тривожна, а постійно балансує на межі "тимчасового миру" і "стану війни".
Наскільки ситуація хитка, показують події й цієї осені. У цей період увага регіону була прикута до столиці Уганди - міста Кампали, де 19-20 жовтня очікувалося завершення розпочатих ще в грудні 2012 р. переговорів між урядом ДРК і повстанцями М23. У неділю переговори, мета яких - роззброєння М23 і перетворення руху на політичну партію, було зірвано. Попри шалений тиск із боку представників ООН (крім М. Коблера, ситуацією опікується спеціальний посланник генсека Організції по району Великих Озер Мері Робінсон), Африканського Союзу, США та ЄС, сторони так і не узгодили найбільш принципових пунктів угоди, які стосуються амністії,
роззброєння та реінтеграції повстанців.
Для уряду ДРК, як і для міжнародної спільноти, важливо, щоб жоден військовий злочинець не був амністований та реінтегрований в ЗС ДРК, як це сталося внаслідок попередньої угоди від 23 березня 2009 р. Про це під час своїх виступів на засіданні РБ ООН 21 жовтня заявили як Коблер, так і Робінсон. Згадали вони й те, що, попри зусилля різних сторін знайти мирне розв'язання конфлікту, М23 не тільки продовжував озброюватися і зміцнювати свої позиції навколо Гоми, а й в дві п'ятниці поспіль (11 та 18 жовтня) обстрілював вертольоти ООН, що здійснювали польоти над територією, контрольованою "Рухом 23 березня".
Обстрілювання вертольотів М23 пояснював тим, що розцінює тепер місію ООН як одну зі сторін конфлікту - саме з огляду на наявність у ній "бригади швидкого реагування". Її потенціал у вересні вони оцінювали так: "Танзанійці найстійкіші, але вбити п'ять південноафриканців - і вони спакуються та повернуться додому". Однак, засуджуючи цей акт нападу, Коблер зазначив, що М23 не залякає миротворців, які продовжать свою місію, щоб "захистити цивільне населення, включно з використанням зброї за потреби". І, хоча про це у повідомленнях та виступах не згадувалося, можна додати уточнення: над контрольованими М23 територіями і надалі літатимуть вертольоти ООН з українськими екіпажами, бо саме в цьому полягає завдання українського контингенту в ДРК. Оскільки додаткові вертольоти з Південно-Африканської Республіки, які мали стати частиною сил бригади, очікуються наприкінці жовтня, а перший із обіцяних безпілотників доставлять лише наприкінці листопада, - доти українським миротворцям може бути справді "гаряче".
Важко передбачити, як надалі розвиватиметься ситуація у східному Конго. РБ ООН наполягає на відновленні переговорів у Кампалі. Водночас зі столиці ДРК Кіншаси надходять сигнали і про готовність уряду до силового сценарію. Чи означатиме такий розвиток подій безпосереднє залучення місії ООН та українського контингенту до військових дій - питання відкрите і має бути вже адресоване очільникам місії в Конго.
Ціною життів миротворців складну ситуацію в ДРК не вирішити і присутність місії - не виправдати. Про це мають пам'ятати представники ООН. Від української ж сторони хочеться в цьому контексті, напевно, неймовірного: 1) щоб українська влада врешті усвідомила свою відповідальність за українських солдатів, яких вона посилає за кордон; 2) зрозуміла, що метою миротворчої діяльності не є сам факт перебування наших військових у тій або іншій місії ООН; 3) щоб ставила за мету нашої присутності на чужих континентах те, що вона, влада, має робити у своїй країні: це активна позиція із захисту прав людини та протидія будь-яким проявам насилля над людиною; 4) щоб направленням українців у "гарячі точки" влада не заробляла собі "індульгенцію" світових лідерів, насамперед США, на порушення прав людини і громадянина серед нас, українців. І побажаймо нашим миротворцям в усіх місіях щасливого повернення додому.