На початку вересня провалилися переговори про формування нового бельгійського уряду, які тривали 80 днів після червневих виборів. Лідер франкомовних соціалістів Еліо ді Рупо на початку вересня визнав, що не здатен домовитися з «Новим фламандським альянсом» на чолі з Бартом де Вівером (його спроба сформувати коаліцію зазнала фіаско ще в липні), а також правоцентристськими християнськими демократами, які представляють жителів північної частини країни, про формування нового кабінету Бельгії. За словами ді Рупо, він не зміг «з’єднати непоєднуване» і тепер просто не хоче переливати з пустого в порожнє. Не розкривши суті суперечностей, він заявив: «Оскільки ми не змогли домовитися з усіх пунктів, то вирішили не домовлятися взагалі». На цьому тлі минулих вихідних прозвучали слова одного з ключових функціонерів соціалістів і екс-міністра охорони здоров’я в бельгійському уряді Лоретт Онкелінкс: «Ми повинні почати готуватися до кінця Бельгії». Дедалі більше громадян країни вже не вважають неймовірним саме такий сценарій, пояснила вона в інтерв’ю газеті La Derniere Heure. Втім, тепер саме Онкелінкс розглядають у числі можливих кандидатів на посаду очільника наступного бельгійського уряду. Тому вона вірить: до розколу країни не дійде, адже в нинішніх умовах слабка сторона — валлони, жителі півдня країни, заплатять більшу ціну.
Складний шлях до незгоди
Король Бельгії Альберт II намагався умовити перемовників повернутися за стіл. Причому говорячи на повний голос, що, на його думку, в діалозі на певному етапі було досягнуто прогресу. На жаль, ді Рупо остаточно відмовився від спроб сформувати уряд. Цікаво, що самі бельгійці досить туманно уявляли, про що взагалі говорили й сперечалися місцеві політики і про що вони так і не змогли домовитися. Тепер виявилося, що за майже три місяці переговорів «жителі півночі» і «жителі півдня» не змогли навіть наблизитися до питань, які становлять суть суперечностей, — про статус Брюсселя і поділ столичного виборчого округу. По суті, плану про те, щоб домовитися, взагалі не було в жодної зі сторін. Вони сіли за стіл переговорів, щоб не домовитися, а відстоювати власні позиції.
Виявилося, що переговори застопорилися ще в серпні на питаннях про те, хто кому винен. Точніше, йшлося про державну реформу, в результаті якої регіони отримають право самостійно розпоряджатися зібраними на своїй території податками. Так, представники соціалістів наполягали, щоб у процесі нового — шостого за останні роки — етапу трансформацій у Бельгії не було істотно змінено принципи розподілу субсидій депресивним регіонам, які розміщені саме в південній, франкомовній частині країни. Вони були готові віддати 15,8 млрд. євро (а це приблизно половина федеральних доходів) регіонам із явним натяком, що ці гроші для півдня стануть своєрідною гарантією того, що вони не постраждають від реформи держави чи її розколу. Тим часом фламандські партії висунули трохи іншу ідею: регіони отримають більше прав і повноважень, а фінансова підтримка чи її відсутність залежатиме від того, чи можуть у тому або іншому регіоні досягти заздалегідь узгоджених показників, а ті, хто цього не зробив, грошей не отримають. При цьому варіанті валлони втратили б більшу частину субсидій, що їх федеральний уряд перекачує з економічно заможнішої півночі на південь країни.
Однак втрачено далеко не все, і драматизувати ситуацію в Брюсселі поки що не квапляться. Минулого разу на процес формування бельгійського кабінету пішло дев’ять місяців, і до нього вдалося залучити п’ять партій. Останнє слово, як і минулого разу, залишається за королем. Цього тижня Альберт II попросив представників кожної з громад — спікера нижньої палати парламенту Бельгії соціаліста Андре Флао і голову сенату представника «Нового фламандського альянсу» Данні Петерса — запустити переговори про створення коаліції по-новому, тобто фактично з нуля. «Продовження переговорів необхідне для збереження соціально-економічного добробуту громадян і надійного реформування наших інститутів», — ідеться в комюніке з Королівського палацу.
Живучість умираючого організму
Тим часом Бельгія демонструє свою живучість. Держава й уряд в.о. прем’єра Іва Летерма, а також економіка в цих умовах продовжують функціонувати. Дані за другий квартал поточного року продемонстрували зростання ВВП країни на 0,9%. Економіка Бельгії залишається шостою за величиною в зоні євро і впливає на континент загалом у позитивному ключі. Хоч держборг уже перевалив за 100% ВВП (і є третім за величиною в єврозоні), довіра інвесторів до Бельгії залишається навіть трохи вищою, ніж до Німеччини. Уряд Летерма зміг виграти час для продовження політичних консультацій щодо формування нового уряду, ще в травні затвердивши рішення про зниження бюджетного дефіциту в нинішньому році до 4,8% ВВП, тоді як раніше планувалося 5,6%. Отож не справдилися пророцтва тих економістів, котрі вже поспішили заявити, що Бельгія стане «Грецією на півночі Європи», вважаючи її нездатною впоратися із запланованим зниженням дефіциту бюджету. Хоча й цей сценарій поки що не виключається в майбутньому, якщо внаслідок невмілої фіскальної політики нового уряду з подальшого урізання бюджетних витрат або неправильного поділу не лише доходів, а й боргів федерального уряду між регіонами виникне загроза дефолту.
На міжнародній арені Бельгія так-сяк, але намагається виконувати свою роль країни, котра головує нині в ЄС. Правда, реалізацію більшості ініціатив у рамках свого керівництва Євросоюзом бельгійські політики відклали на кінець осені або навіть на грудень. Однак сьогодні Бельгія бере активну участь в обговоренні пенсійної реформи. Виступила з ініціативою якнайшвидшої реалізації Громадянської ініціативи, яка закладена в Лісабонський протокол і передбачає за громадянами ЄС право виступати із законодавчими ініціативами. Представила програму посилення «соціальної згуртованості» і посилення боротьби з бідністю, нерівноправністю жінок. Однак на тлі того, що країни ЄС у цілому схильні урізати витрати саме у сфері соцзабезпечення, багато нинішніх ініціатив Брюсселя залишаться нереалізованими.
Законсервована криза
Експерти вважають: внутрішня ситуація в Бельгії поки що лише призвела до консервації кризи, насамперед політичної. Основна ж небезпека полягає в тому, що уряд не буде сформований і до жовтня, коли країні доведеться розробляти бюджет наступного року і брати на себе досить жорсткі зобов’язання перед партнерами з ЄС щодо зменшення державних витрат. Наступним несприятливим чинником може бути те, що навіть якщо кабінет буде сформований із політиків, котрі стоять на протилежних позиціях, — він не проіснує довго або його робота виявиться неефективною. Останнім, але теж не менш імовірним сценарієм будуть дострокові вибори. Правда, й вони жодної гарантії швидкого рішення не дають, але, очевидно, тільки посилять відцентрові тенденції і збільшать кількість прибічників «розлучення» на півночі країни. Для південців, однак, це, швидше за все, були б перші вибори, на яких їм довелося б голосувати не за сили, котрі виступають за збереження Королівства, а за ті партії, котрі запропонують найбільш прийнятну для виборців концепцію розвитку Валлонії поза складом Бельгії і найменш болісний варіант демонтажу держави. Заклик саме соціалістів готуватися до такого розвитку подій — можливо, перший натяк на те, що в найбільшій партії півдня країни про це принаймні вже думають.
Позитивним моментом сьогодні можна вважати те, що, попри всю незговірливість сторін, обидві вони не виступають за моментальний демонтаж держави. І різні варіанти, щодо яких не погоджуються сьогодні сторони, так чи інакше слід розглядати в контексті підготовки «оксамитового розлучення», яке, вочевидь, буде тривалим.
Втім, і тут є ймовірність народження в політичних штабах такої концепції майбутньої розділеної держави, що, як висловився один зі спостерігачів, прості громадяни просто не впізнають своєї країни і вжахнуться від перспектив, які їх очікують. Це залишить надію на те, що Бельгія все ж таки певний час існуватиме.