Книга європейського комісара Фріца Болкенштейна «Межі Європи» (Limits of Europe), видана на початку весни 2004 року бельгійським видавництвом Lanoo, уже викликала низку коментарів в українській пресі. Оскільки її зміст наповнений пафосом стримування Європи від нібито надмірного розширення, то вітчизняна реакція торкалася явної дискримінації України, для якої, на думку автора, місця в Союзі немає, як, утім, і для Туреччини, Молдови тощо. Водночас книга є не так «антиукраїнською» чи «антитурецькою» провокацією, як блискучою колекцією стереотипів, кліше та фобій, характерних для втомленої від розширення й інституціональних проблем євробюрократії. Вона дозволяє отримати досить повну картину інтелектуальних шукань певної частини європейської еліти, яка мріє про завершення епохи розширення. Аналіз видання свідчить про явний дефіцит аргументів у апологетів «остаточних кордонів Європи».
Загалом «Межі Європи» є не так авторським твором комісара Болкенштейна, як зібранням інтерв’ю представників політичної еліти країн, званих «старими членами» ЄС. Це президент Європарламенту Пет Кокс, колишній глава Європейської комісії Жак Сантер, один з останніх прем’єр-міністрів НДР Ганс Мудроу, колишній прем’єр-міністр і президент Португалії Маріо Соарес, колишній прем’єр-міністр Франції Мішель Рокар, британський лорд Інглвуд, колишній віце-прем’єр Бельгії Віллі де Клерк та інші політики. Всіх їх об’єднує членство в нинішньому (до червня 2004 р.) складі Європейського парламенту.
Фріц Болкенштейн не тільки написав вступну частину, а й самостійно інтерв’ював своїх візаві. Стиль розмов навряд чи можна назвати об’єктивним: як правило, єврокомісар у діалозі зі співрозмовниками пропонує їм оцінювати його власні погляди на проблеми розширення ЄС. Ті ж, у свою чергу, можуть погодитися або не погодитися із запропонованим трактуванням — картина діалогу таким чином крутиться навколо сконструйованих самим Болкенштейном спірних тез про «межі Європи».
Одна з цих тез особливо цікава для нас. «На Сході є потреба в буферній зоні між ЄС та Росією, що може бути сформована з країн, які не належать до жодного з блоків». Далі автор навіть не намагається аргументувати цю тезу, подаючи її як аксіому. Тим часом ЄС і Росія чудово обходяться без буферної зони на російсько-фінському кордоні, а віднедавна — і на кордоні з країнами Балтії. Чому ж буфер потрібен на інших ділянках кордону? Які його функції? Де прецедент? Чи існують країни, котрі вважають роль буфера комфортабельною і прийнятною для себе? Ці запитання залишені без відповіді.
Британський європарламентарій лорд Інглвуд поділяє позицію Болкенштейна і вдається до рідкісної для політика «інстинктивної» аргументації: «Питання східних меж Європи важке. Багато що вирішується інстинктивно. Моя відповідь: Польща включається, пострадянські країни — ні. Але я дійсно не можу сказати чому, це справді може грунтуватися на упередженості». Цей чудовий пасаж британця, що відкриває багато стереотипів, ілюструється наступними висловлюваннями: «Якщо гіпотетично приєднаються Україна, Білорусь тощо, то буде важко сказати «ні» Росії... Балтійські країни — інші. Вони були західноєвропейцями майже всю свою історію. Була лише ця остання глава». «Хіба те ж саме не можна сказати про Україну?» — «неупереджено» запитує лорда єврокомісар. «Не в тому ж роді», — відповідає той.
Член палати лордів, звісно, може й не знати, що Україна, Латвія й Естонія ввійшли до складу Російської імперії приблизно одночасно, причому якщо перша — наполовину, то друга й третя — повністю. Звісно, знання історії не таке важливе, коли працюють «інстинктивні» аргументи. Гарна й метафора, запропонована лордом Інглвудом для визначення суті Європи: «Важко описати, що таке слон, але якщо ви побачите його, то неодмінно дізнаєтеся… Так і Європа: якщо вона виглядає правильно, то це правильно».
Ще один співрозмовник, німецький марксист, один із останніх лідерів комуністичної НДР, а нині європарламентарій Ганс Мудроу, натомість посилає дружній сигнал творцям ЄЕПу: «Я підтримую стратегію, спрямовану на те, щоб привести ці (пострадянські. — О.С.) країни в ЄС без блокування розвитку та співробітництва в рамках СНД».
Позиція лідера найбільшої фракції правої Європейської народної партії в Європарламенті Ганса-Герта Петтерінга також мало може потішити турків і українців. «Я відчуваю, що нам потрібно буде зупинити географічне розширення Європи в певній точці. Звісно, Балканські країни належать ЄС, але це потребуватиме часу. Стосовно Туреччини, України та Росії — ми повинні запропонувати поглиблені форми кооперації». Якщо у випадку з Росією й Туреччиною згадується можлива загроза «втрати європейської ідентичності», то позиція щодо України взагалі не аргументується.
Позицію колишнього глави Європейської комісії Жака Сантера кожен читач може трактувати по-своєму. У рамках одного абзацу він висловлює нерідко протилежні погляди на одну проблему. Наприклад, щодо Туреччини: «Відтоді як рішення (про перспективу членства Туреччини в ЄС. — О.С.) було прийняте, його не можна переглядати. Країни-члени не зможуть уникнути переговорів із Туреччиною, якщо критерії буде виконано». Але водночас: «Ми можемо йти крок за кроком у переговорах до партнерства з Туреччиною без надання повного членства».
Водночас, попри упередженість інтерв’ювання, деякі співрозмовники, говорячи про «межі Європи», воліли триматися духу і букви європейських договорів. Колишній прем’єр-міністр і міністр фінансів Бельгії Віллі де Клерк зазначає, що географічні межі Європи цілком ясні, що дозволяє і Туреччині (попри її «часткову європейськість»), і тим більше Україні претендувати на членство в ЄС за умови досягнення певних критеріїв. Норма про право «будь-якої європейської держави» стати членом Співтовариства містилася ще у Римському договорі, звідки була перенесена в Маастріхтський договір про Європейський Союз, а нині міститься й у проекті конституції ЄС.
Колишній прем’єр-міністр Франції Мішель Рокар однозначно опонує Болкенштейну: «Якщо наші норми у сфері прав людини, економіки, конкуренції найкращі, то чому б не включити Україну, Туреччину, Росію, Магріб?»
Легендарний лідер постсалазарівської Португалії Маріо Соарес також категоричний: «Кордони Європи лежать там, де поділяються європейські цінності. Якщо Туреччина хоче дотримуватися їх, чому б ні?»
Дуже мудру позицію в діалозі з Болкенштейном зайняв досвідчений іспанський дипломат, колишній міністр закордонних справ Іспанії Карлос Вестендорп. «Буде дуже важко відмовити в членстві Україні, бо вона більш європейська, ніж Туреччина?» — запитує єврокомісар. «Ми ще не думали про Україну та Білорусь, бо вони дуже далекі від європейських стандартів... Але колись це зміниться, і ми муситимемо розглянути цю проблему. Не тепер», — відповідає дипломат.
Здається, це і є та «точка комфорту», яка влаштує майже всіх, а головне — правлячу еліту в Києві, Брюсселі й інших провідних європейських столицях. За винятком тих, хто вимогливіший до часу і сумнівається у стійкості простору в період після розширення ЄС. Тобто небагатьох «євроромантиків» тут і зовсім поодиноких «україноромантиків» там.
* * *
Очевидно, що частина європейської еліти переймається нині проблемою визначення «остаточних меж» Європи не так зі страху за європейську ідентичність, як через побоювання втратити сталість і відносну ефективність європейських інститутів. Уже тепер у діяльності останніх час від часу виявляються ознаки кризовості, які можуть посилюватися в процесі подальшого розширення Союзу.
Водночас не існує жодного фахового дослідження, яке доводило б (чи спростовувало б) тезу про те, що європейські інститути перестануть працювати, якщо кількість членів ЄС перевалить за 30—35. Це лише припущення, що посилюється традиційними стереотипами західних європейців про європейського «слона» і погіршується «мишачою» поведінкою деяких східноєвропейців.
Насправді дискусії про «остаточні межі» ЄС грішать політичним і інтелектуальним інфантилізмом. Спроби ухвалити «остаточні рішення» сьогодні можуть бути висміяні самим ходом історії вже завтра. А через десятиліття від кордонів, які вважалися «остаточними», може не залишитися і сліду.