Брекзит продовжує залишатися найзахопливішим політичним серіалом сучасності.
Своєю інтригою він викликає заздрість у професійних письменників і сценаристів. Січневий епізод британського епосу зайвий раз це підтвердив. Упродовж двох днів британський парламент послідовно відхилив урядовий план виходу з Європейського Союзу (тим самим вказавши, що кабінет Терези Мей не в змозі відповідати за державне управління в умовах Брекзиту) і провалив вотум недовіри тому ж таки уряду (чим розписався у своєму небажанні відповідати за те, що відбувається з країною).
На перший погляд, такий результат двох голосувань парадоксальний. Адже з погляду логіки державних інтересів вони вочевидь суперечать один одному. Але нічого дивного чи несподіваного в цьому немає. Ба більше, наприкінці минулого року депутати від правлячої Консервативної партії вже демонстрували точно такий самий нелогічний підхід, коли послідовно провалили план Мей виходу з ЄС (до речі, той самий план, який прем'єр нині не змогла протягти через парламент) і підтвердили її повноваження як лідера партії. Парламентарії, включаючи однопартійців Мей, згодні, що прем'єр провалила політику Брекзиту. Але замінити кабінет, неспроможний вирішити головного завдання нинішньої британської політики, ніхто не хоче.
Ясно, що надії на узгоджену позицію основних політичних сил Великої Британії з питання Брекзиту провалено остаточно. Ні кроку в бік компромісу не було зроблено, навіть коли загроза виходу без угоди з Брюсселем - найгірший варіант Брекзиту, що гарантує Лондону чималі політичні й економічні втрати, - стала очевидною. Для більшості консерваторів істотним залишається тільки якнайшвидший вихід з-під юрисдикції ЄС, лейбористи продовжують плекати утопічні плани зберегти всі нинішні преференції членства в об'єднанні навіть після виходу з Євросоюзу, та й інші партії також зберігають незмінними свої пріоритети, які часто ігнорують вимоги політичного моменту.
І в Мей, і в лідера офіційної опозиції Джеремі Корбіна напоготові є план "Б". Прем'єр збирається домовитися з Брюсселем про пом'якшення позиції щодо Північної Ірландії (конкретних обрисів нової позиції ЄС у плані Мей, щоправда, немає). Лідер лейбористів хоче включити в угоду про вихід пункти про збереження митного союзу з ЄС. Спільною для обох планів ідеєю є прагнення перекласти відповідальність за Брекзит на Брюссель. Та тільки Брюссель аж ніяк не збирається робити за британських політиків їхню роботу. Ба більше, офіційно, напівофіційно й неофіційно функціонери ЄС продовжують наполягати на тому, що переговори закінчено і ніяких змін до угоди вони не вноситимуть. У Європарламенті вже почали підготовку до ухвалення угоди - у тому вигляді, в якому Мей погодила її торік. Навряд чи можна вважати планом допомогу партнера, який у цій допомозі вже остаточно й безповоротно відмовив.
Небажання нести відповідальність, що демонструє британський політичний клас, має кілька серйозних негативних наслідків. По-перше, зростає недовіра до традиційних політичних сил з боку громадян: нездатність головних політичних сил країни вирішити одне дуже важливе завдання ставить питання про компетентність політиків і спонукує людей шукати альтернативи за межами узвичаєної політичної системи. А це - живильне середовище популізму, однієї з головних політичних загроз у нинішній Європі. Таким чином, уся авантюра з Брекзитом, започаткована свого часу Девідом Кемероном не в останню чергу щоб запобігти зростанню підтримки популістської Партії незалежності Сполученого Королівства, може остаточно провалитися й сприяти значно більш масовому приходу до влади маргінальних нині політиків, популістів усіх мастей.
По-друге, позиція ключових британських політичних сил ускладнює діалог Лондона з регіонами. Адже для кожної із цих історичних областей Британії розрив з ЄС супроводжуватиметься додатковими труднощами: втратою європейських фондів регіонального розвитку, посиленням негативного ефекту від скорочення торгівлі з континентом. Тому в регіонах нездатність Лондона знайти вихід з нинішньої ситуації сприймають значно болісніше, ніж в Англії.
Очевидність проблеми оприявнюється й загостренням суперечностей між консерваторами і лейбористами з одного боку і їхніми регіональними відділеннями (які діють на регіональних виборах як автономні політичні групи) - з іншого. Останні публічно висловлюють невдоволення тим, як розвивається Брекзит, і погрожують ігнорувати вказівку партійного керівництва в бюджетній роботі в регіонах або при вирішенні політичних питань у регіональних парламентах. Це ще не розкол, але дуже тривожний сигнал: провал Брекзиту може призвести до глибокої регіоналізації політичного процесу в Шотландії, і навіть в Уельсі.
По-третє, досвід взаємодії з урядом Мей та іншими британськими політичними силами в реалізації Брекзиту переконав ЄС і європейських партнерів Лондона в тому, що сьогодні британські політики є ненадійними партнерами. А це дуже негативний для Британії висновок. Адже хай як ітимуть справи далі, у Лондона й Брюсселя попереду ще багато років переговорів щодо дуже широкого кола проблем, від успіху яких залежить благополуччя Великої Британії та її місце у світовій політиці. З такими слабкими стартовими позиціями розраховувати на успіх буде складно. У будь-якому разі, Лондону доведеться витратити чимало зусиль і ресурсів, щоб змінити імідж, що сформувався за останні кілька років.
І, нарешті, головне. Пошуки маневру навколо проблеми виходу Великої Британії з ЄС радикально скоротили кількість легкотравних сценаріїв Брекзиту, на які нині може розраховувати країна, по суті, не залишаючи британцям особливого вибору. Після того як парламентарії провалили погоджений з Брюсселем план прем'єр-міністра, єдиним варіантом, який дозволяє Великій Британії та її жителям уникнути істотних втрат, залишається проведення повторного референдуму про вихід з ЄС. Питання потрібно ставити саме про вихід, виносити на загальне обговорення, скажімо, план прем'єра недоцільно. Адже спочатку парламентарії витратять багато часу на узгодження того, який саме план подати громадянам, потім почнеться кампанія з агітації виборців, і все це супроводжуватиметься спробами окремих політичних сил підкорегувати план, який виноситься на референдум, і протягти в нього важливі для себе пункти. А до 29 березня лишилося зовсім мало часу - для складних політичних маневрів просто немає місця.
Інша річ - дослівне повторення референдуму 2016 року. Ті питання всі британці давно вже вивчили напам'ять, у їхніх головах цей референдум повторений багато разів. І всі опитування громадської думки однозначно вказують, що повторний референдум дасть саме той результат, заради якого й варто затівати такий масштабний захід: цього разу британці проголосують за те, щоб залишитися в ЄС. Так, фактично новий референдум потрібен, щоб зупинити Брекзит. Можна було б зробити простіше, ухваливши відповідне рішення на рівні уряду або проголосувавши його в парламенті. Однак політичний клас Британії точно вирішить за краще перекласти відповідальність на простих громадян, прикрившись міркуваннями про повагу до народного волевиявлення.
Відмова від Брекзиту, звичайно, призведе до певних репутаційних втрат для Лондона, але після двох із половиною років фарсу під назвою "Брекзит" це останнє, чим варто перейматися Лондону. Упевненості в успіху такого плану надає і те, що в Брюсселі ідея "реверсу" не викликає відторгнення. Після вердикту Суду ЄС, який підтвердив можливість відмовитися від виходу до завершення процедури за статтею 50, багато європейських політиків позитивно оцінювали політичні перспективи подібного сценарію.
Ось тільки Мей, здається, не готова діяти, як годиться державному діячеві. Вона залишається насамперед партійним функціонером. Так, сама вона вже змирилася з тим, що її власна політична кар'єра практично завершена: Мей готова піти, про що заявляла ще в грудні минулого року. Але Мей як і раніше ставить понад усе інтереси партії, хоче зберегти для неї гарні електоральні перспективи. І прем'єр цілком має рацію, коли стверджує, що рішення про новий референдум ці перспективи підірве. Адже переконаних прибічників Брекзиту найбільше серед виборців консерваторів. Та тільки обрати єдиний прийнятний на сьогодні сценарій потрібно в інтересах Великої Британії - нехай і ціною кризи своєї партії. А Мей цього зробити не може, такий крок здається їй геть неприродним.
Власне, Мей уже визначила свою позицію в цьому питанні: вона рішуче відкинула саму можливість нового референдуму, наполягаючи на необхідності продовжити роботу з парламентаріями і з Брюсселем. Надія на диво, на те, що в останній момент усе само собою щасливо розв'яжеться, - не найкраща якість для лідера країни, особливо країни в умовах кризи. Можна було б посунути Мей, замінити її на посаді прем'єра і руками іншого політика реалізувати єдиний реальний план порятунку. Але парламентарії показали, що бояться брати відповідальність на себе значно більше, ніж системної політичної й економічної кризи, у якій може опинитися Велика Британія в разі виходу з ЄС без угоди.
Нинішній британський досвід наочно демонструє, чому в Європі (та й не тільки там) ми спостерігаємо зростання популізму, чому популістські партії і рухи загрожують політичним системам успішних, процвітаючих країн. Це відбувається тому, що політики не готові брати на себе відповідальність і самі платити ціну за непопулярні політичні рішення. У твердженні, що політичний діяч, міністр, лідер держави повинен керуватися державними інтересами, і сьогодні можна побачити просту банальність, а то й зовсім прояв популізму. Та тільки досвід Великої Британії, яка перевіряє слушність цієї думки на власній шкурі, свідчить про протилежне.
Здатність переступити через власні політичні інтереси або інтереси своєї політичної сили нині дуже затребувана і є важливою зброєю проти зростання загрози популізму. Від того, як буде засвоєно британський урок, залежить, чи зуміє Європа з такою загрозою успішно впоратися.