Не залишай без уваги подателя петиції раніше, ніж вислухаєш його. Відмов йому, тільки давши йому почути, чому ти відмовив йому. Бо сказано: «Петиціонер хоче бути почутим ще більше, ніж він хоче того, щоб його вимогу було задоволено».
Рехмір, візир Тутмоса III і Аменхотепа II,
градоначальник Фів, жив у епоху Нового царства (XV ст. до н.е.)
Якщо відкинути високий стиль, що личить гробниці видатного державного діяча давнини (саме там викарбувано цей текст), такий вислів міг би прикрасити сучасні західні підручники з суспільного адміністрування як одне з найбільш вдалих обгрунтувань необхідності діалогу влади з громадськістю. У найкращих східних традиціях, воно могло б бути прочитане як пророцтво скинутій єгипетській владі. Цього разу влада три десятиліття поспіль не тільки примудрялася не чути голос громадськості, а й часто говорила від її імені сама, сконструювавши медійний образ своєї країни, що влаштовував як саму еліту, так і її впливових міжнародних партнерів.
Ключовим у цьому образі був страх: країну представляли зовнішньому світу як колиску ісламського екстремізму, здатну зануритися в імлу середньовіччя, коли б не титанічні зусилля прозахідного президента та його режиму, невеликої, але самовідданої групи людей, які поставили своє життя на карту справи миру в постійно вибухонебезпечному регіоні Близького Сходу. Поліцейський режим, побудований на масових репресіях проти інакодумців, обмеженні всіх демократичних свобод, юридично оформлених як постійне продовження режиму надзвичайного стану, поступово призвів до згортання соціальних ліфтів, доступних для найактивніших верств населення. Економічна політика, головним принципом якої було забезпечити інтереси дедалі міцнішої олігархії, на спробах підкріпити її домінування в суспільстві створенням керованого, політично мовчазного середнього класу виявилася провальною не так економічно, як соціально й політично.
Перебіг революційних подій досить широко висвітлювався в українській пресі та на телебаченні. Ми б хотіли зосередитися на деяких результатах і спробувати зазирнути в майбутнє.
У своїй реакції на події першого етапу протестних акцій, до другого виступу Мубарака, єгипетська влада поводилася стандартно. У певному сенсі, можна сказати, що така її реакція - використання грубої сили проти протестантів, спроби залякати, кримінальний терор - лише рельєфніше оголила всі слабкі сторони режиму. Вже на цьому етапі в лавах правлячої еліти намітився розкол, який у результаті й призвів до краху режиму.
Менш очевидними для безпосередніх учасників подій на площі Тахрір («Визволення») стали глибші системні обмеження, що проявилися під час подальших подій. Основою владної піраміди в Єгипті, як і в інших арабських країнах, є армія та поліція. З одного боку, армія виступає в ролі кузні керівних кадрів, - усі три президенти незалежного Єгипту були військовими. І, навіть формально вийшовши з її лав, генерали продовжують для всіх залишатися частиною військової касти. З іншого боку, причетність до армії через загальну військову повинність відчувають мільйони пересічних єгиптян.
Авторитетові армії слугує й очевидний позитивний контраст із іншим ключовим елементом владної конструкції - її репресивним апаратом, тобто поліцією та спецслужбами. Формальні інститути єгипетської державності - парламент, уряд і, меншою мірою, судова система - у тій чи іншій формі завжди залишалися інструментом президентської влади.
Події січня показали, що вигідніше бути частиною діючої армії, як міністр оборони Тантауї, ніж військовим по духу і частиною істеблішменту, як Омар Сулейман. Насильство, що стало невід’ємним елементом подій із волі влади, поставило людину з рушницею у становище єдиної реальної сили, якій знадобилося кілька днів закулісних маневрів, щоб проголосити себе чинною владою. Друга промова президента стала останньою. Далі голосом влади з народом заговорила армія.
Було утворено, нібито з благословення невидимого нині Мубарака, Вищу раду збройних сил, яка призупинила дію конституції, парламенту й стала вищим органом влади у країні. Насправді перемогла лінія міністра оборони Тантауї. Омар Сулейман програв або, можливо, тимчасово пішов у тінь. Приказка «переможців не судять» у цій ситуації доречна не зовсім, оскільки багато хто з повстанців ще не раз вимагатиме саме суду.
Тимчасова військова рада виявилася поки що найкращим форматом для частини старої еліти, що дозволяє їй зайнятися розподілом чималих активів старого режиму під прикриттям поки що незаперечного для всіх сторін авторитету воїнів-визволителів. Гарантією непорушності цього наспіх збитого карткового будиночка влади є ще велика неорганізованість і неготовність до реальної політики з боку «шабаб» (молоді) - так тепер заведено називати справжніх керманичів революції, на відміну від ручних опозиціонерів минулого, що до них «приєдналися», - таких як партія «Новий Вафд».
Це тридцятилітні юнаки і дівчата, мусульмани й християни, представники молодіжних осередків усіх партій та груп і безліч безпартійних завсідників інтернет-кафе. Цінністю, предметом особливих гордощів для революційної молоді стали її розмаїття і здатність діяти спільно, незважаючи на чвари й недовіру, що розділяють представників старших поколінь. Неможливо було б собі уявити історичних лідерів «Братів мусульман» і поборників визволення робітничого класу в одних лавах. Світ побачив справді новий Єгипет. Але на що здатна ця молодь? Чи витримає вона випробування реальною політикою?
Наскільки демократичнішим стане новий Єгипет, можна буде сказати, побачивши цих молодих лідерів у Національних зборах країни. Але до цього країна має пройти через випробування військовим режимом і випробування самого цього військового режиму на міцність. Вища військова рада обіцяла провести вибори нових органів влади у шестимісячний термін. По який бік барикади опиняться молоді політики та військові, яких нині прославляють генерали, як складеться доля поліцейських начальників і безлічі корумпованих нижніх чинів, чиї нестриманість і здирство стали одним із ключових мотивів повстання? Знайти відповіді на ці та багато інших схожих запитань, що їх сьогодні ставлять старій владі, буде непросто.
Генерали, в чиїх руках не тільки гармати, а й віжки управління найбільшим єгипетським бізнесом, як ніхто зацікавлені у стабільності. Чи розуміють вони, що тепер її можна досягти тільки шляхом компромісу з активною частиною суспільства? Декларації їхні кажуть, що так. Неготовність прийняти виклик молодих політиків і конкретизувати взяті на себе зобов’язання щодо передачі влади - назвати дати, визначити умови - частина гри, яка ще може повернути історію назад.
Є ще одне невідоме в рівнянні нової влади. Це те, чим лякав Мубарак весь світ. Це те, чого світ насправді боявся. Йдеться насамперед про «Братів мусульман» і можливість їх приходу до влади в результаті парламентських виборів. За оцінками найбільш оптимістично налаштованих експертів, на чесних виборах вони можуть отримати до 30%. Мимохідь поставимо ще одне досить важливе запитання: наскільки чесними можуть бути вибори в країні, яка жодного разу не бачила справжніх виборів? І наскільки безпечним може бути проведення цих виборів у конкурентному середовищі, що утворилося?
За іншими оцінками, в які віриться більше, «Брати мусульмани» можуть одержати трохи більше 10% голосів. Найсильніша свого часу єгипетська опозиційна група пережила серію криз за останні двадцять років. Внутрішні розколи, що виникли внаслідок конкуренції «молоді» з партійною геронтократією («верховному наставникові» «братів», який недавно пішов під тиском сімдесятилітніх конкурентів, - 82 роки, як і колишньому президентові Мубараку), невдоволення справжньої молоді, яка знаходить спільну мову з новими лівими та правозахисниками швидше, ніж зі своїми офіційними керманичами, нарешті, відсутність справжнього національного лідера в їхніх лавах - усе це ослабляє рух.
Перед «Братами мусульманами» стоїть завдання сформувати політичну партію, оскільки вони не партія, а джамаат (громада). Молоді «брати» схильні тепер надихатися моделлю правлячої турецької партії, яка має схоже коріння. Різниця в тому, що непростий еволюційний шлях, який пройшла ісламістська Партія справедливості та розвитку, в єгиптян - попереду. Але «ісламський чинник», як заведено в нас казати, ще може відіграти свою роль. У негативному сценарії подальшого перебігу подій, який виключати не годиться, хунта, що тепер править у країні, не зможе знайти компроміс із групами нових політиків і, проваливши «вільні» вибори, стане нарешті «колективним Мубараком». Ось тоді народному гніву знадобиться стяг. Його колір може стати таким самим чорним, як теперішній фірмовий знак Хамас.
Усе залежатиме від готовності сторін чути одна одну, від інтонації, змістовності загальнонаціонального діалогу і, головне, - відповідальності стосовно партнера. Нові сили, очевидно, ввійдуть у парламент, частина військових подасть у відставку, щоб теж не випустити з рук крісел у новоутвореному цивільному уряді. Хто кого переконає, перекупить чи перехитрить, покаже час. З балансом сил різних груп Єгипет отримає можливість нарешті сформувати інститути демократичного управління - президента, який обирається, партії, парламент і незалежний суд. На відміну від нашого регіону, де процес розпаду інститутів і криза процедур влади триває, що, очевидно, хвилює суспільство наразі набагато менше, ніж постаті тих, хто стоїть біля керма, - для кожного освіченого араба поняття «держава інститутів» давно стало образом бажаного майбутнього, і, в певному сенсі, арабські країни більше готові прийняти сучасні методи демократичного управління, ніж Україна. Принаймні, судячи з вимог, із якими тепер виступають молоді люди, котрі привели маси народу на новий єгипетський майдан, вони б не хотіли, щоб їхня революція закінчилася лише зміною команд.