Ескалація насильства між Ізраїлем та Палестиною сягнула апогею. Переговори про мир зайшли в глухий кут. Та не все втрачено. Наслідний принц Саудівської Аравії Абдулла виступив із новою мирною ініціативою. Трохи раніше від ряду європейських країн надійшла також пропозиція про необхідність повернутися до питання про визнання Палестинської держави. Представник ЄС Хав’єр Солана проводить активні консультації.
У багатьох уже не викликає сумніву те, що в затяжному арабсько-ізраїльському конфлікті всі основні проблеми можуть бути розв’язані лише політичним шляхом при дотриманні головної умови — переговорний процес має проходити в мирній обстановці, за відсутності погроз і насильства.
Проте якщо проаналізувати ситуацію за останні роки, то стане ясно: хоч би яку політику проводив Ізраїль — м’яку чи жорстку — стосовно Палестинської автономії, ця головна умова з боку останньої не дотримувалася. Чи здатне нинішнє керівництво автономії забезпечити її, на чому наполягає уряд Аріеля Шарона?
Якщо раніше Ясір Арафат міг стримувати терористичну діяльність екстремістських організацій, то нині ситуація в цілому вийшла з-під його контролю. Донедавна майже всі лідери арабських країн повністю підтримували Ясіра Арафата. Проте останнім часом ставлення до нього почало змінюватися. Особливо після захоплення Ізраїлем судна зі зброєю, призначеною для палестинських екстремістських формувань. Особливо критичну позицію щодо Арафата зайняв президент Єгипту.
Дедалі очевидніше, що Арафат не здатний реально керувати ситуацією. І хоча Джорж Буш ще плекає надію щодо спроможності Арафата покласти край тероризмові, Аріель Шарон її втратив. Для ізраїльського керівництва Арафат перестав бути партнером, із яким можливий продуктивний переговорний процес. Такий висновок можна зробити із зустрічі, що відбулася 7 лютого ц.р. у Вашингтоні. Про це в ООН ще раніше заявив міністр оборони Ізраїлю. Керівництво Ізраїлю вже не плекає ілюзій щодо можливостей Ясіра Арафата.
Один зі шляхів виходу з цієї ситуації — визначитися з новим лідером у Палестині. Очевидно, саме на цей шлях став сьогодні уряд Ізраїлю, прагнучи вести переговори з іншими керівниками автономії. Навіть сам Арафат почав говорити про свого наступника. Проте цей шлях, найвірогідніше, не приведе до очікуваного результату. При створеному Арафатом автократичному режимі правління, який існує багато років під його абсолютним авторитетом, новий лідер не зможе бути самодостатнім ні як політик, ні як керівник автономії. Він не здатний буде подолати вплив Арафата та його близького оточення, а також вплив на нього екстремістських організацій, що, безперечно, буде.
Інший шлях пропонують деякі європейські країни: розпочати процес утворення держави Палестини, не чекаючи встановлення миру, — припинити терористичні акції з боку палестинців і відповідні воєнні заходи Ізраїлю. Через проведення демократичних виборів.
Проте цей шлях, на наш погляд, небезпечний. Палестина, яка не має міцних демократичних традицій проведення виборів і створення інститутів влади, найвірогідніше, отримає нового лідера та уряд, які будуть обрані за домінуючого впливу партії війни.
Ілюзорність європейської ідеї проведення в Палестині демократичних виборів наочно підтверджується прикладом встановлення демократичних режимів у країнах, що виникли після розвалу СРСР. Оскільки вони також не мають демократичних традицій функціонування політичної системи (крім країн Прибалтики), вибори, з погляду західних стандартів, тут досі проводяться не зовсім демократично.
При створенні Палестинської держави вперше у світовій практиці може виникнути прецедент, коли з благословення світового співтовариства на світ Божий з’явиться дитя з успадкованою злоякісною пухлиною — наявністю екстремістських терористичних організацій. Чи візьме ООН на себе роль повивальної бабки при народженні нової держави, яка має такий уроджений небезпечний для близькосхідного регіону дефект? Це явно суперечитиме антитерористичній політиці більшості країн, прийнятій після 11 вересня.
Країни світового співтовариства в питанні визнання Палестинської держави не повинні робити необачних кроків, схожих на ті, що зробив Ватикан 17.02.2000 р., підписавши угоду між Святим престолом і Палестинською автономією. Вона означає повномасштабне визнання Ватиканом Палестинської держави, яка створюється, і встановлення з нею дипломатичних відносин.
Утворення й визнання Палестинської держави має відбуватися за умови гарантування безпеки як Ізраїлю, так і Палестини. Щодо першого це означає, що арабські країни повинні гарантувати неможливість існування й підтримки екстремістських терористичних організацій у Палестині та Лівані, спрямованих проти Ізраїлю. Що ж до Палестини, то провідні світові країни мають дати гарантії збереження її державного суверенітету та територіальної цілісності.
З огляду на вище викладені обставини, доводиться сумніватися, що нинішня палестинська адміністрація зможе самостійно впоратися з завданням утворення своєї держави, яка б проводила антитерористичну політику. Як альтернатива може бути застосований інший, успішно апробований у минулому підхід, — запровадження тимчасового зовнішнього управління. Приміром, після Другої світової війни об’єктами такого правління стали Німеччина та Японія. Мета союзників-переможців була — викоренити агресивну сутність і налагодити демократичні механізми в цих державах. Аналогічно щодо Палестини світове співтовариство має поставити мету — викоренити терористичну сутність і закласти демократичні інститути нової Палестинської держави.
Для її реалізації недостатньо прийняття такого підходу провідними світовими країнами та ООН. Його повинні прийняти також усі арабські держави. Значну роль у цьому можуть відіграти ЄС, Росія і Китай. Істотним чинником є й те, хто очолить у Палестині тимчасову зовнішню адміністрацію. Можливо, оптимальним вирішенням стане призначення високопоставленого авторитетного представника однієї з арабських країн (приміром, Єгипту), яка отримає для цієї місії спеціальний мандат ООН. Підтримку порядку мають здійснювати миротворчі сили.
Прийняття викладеного тут підходу до утворення Палестинської держави може започаткувати вирішення такого тривалого арабсько-ізраїльського конфлікту.