Після підбиття підсумків парламентських виборів у Росії, з якими лишень емоційними оцінками не довелося зіштовхуватися! І про початок нової політичної епохи в житті країни. І про те, що президент Путін отримав повновладний контроль над Думою. І про те, що буде змінено Конституцію і президент правитиме вічно. І про те, що в російському суспільстві посилилися шовіністські, імперські настрої. І про те, що зникли настрої демократичні — жодна з реформаторських партій не ввійшла до нової Думи. І про те, що такої Росії слід побоюватися і сусіднім країнам, і її власним громадянам. І про те, що демократія в Росії закінчилася.
Якщо погодитися з цією точкою зору, то тоді слід визнати, що до грудня 2003 року демократія в Росії була. А після виборів зникла. Та чому? У Кремлі — той самий президент. І перше, що він зробив після виборів, — пообіцяв: жодних змін у Конституції не буде. У Державній думі практично ті самі люди. Навіть лідери блоку «Родина», якого так побоюються на Заході, Сергій Глаз’єв і Дмитро Рогозін — не новачки в політиці. У попередній Думі вони очолювали провідні комітети парламенту. Глазьєв був міністром ще в реформаторському кабінеті Єгора Гайдара. Рогозін — представник президента на переговорах по Калінінграду. Чи можна одночасно бути представником президента та переконаним шовіністом? Напевно, можна. І якби Рогозін прийшов у блок «Родина» свідомо, я б погодився з тим, що він переконана людина і дуже небезпечна. Та депутат Рогозін прагнув до зовсім іншої кар’єри. Напередодні виборів він залишив малоперспективну Народну партію. І просився в «Единую Россию» — партію президента Путина. І лишень коли його туди не взяли (заперечував давній недруг депутата — мер Москви Юрій Лужков), відправився створювати новий блок. Я не переказую тут чуток. Рогозін сам розповів про це в інтерв’ю напередодні виборів. І нітрохи не ніяковів через те, що змінював партії як рукавички. І був дуже розлючений тим, що Юрій Лужков не дав йому зробити гарну кар’єру. Якби сьогодні Рогозін був в «Единой России», ніхто в цілому світі не довідався б, що він шовініст. Дмитро Рогозін не хотів бути професіональним шовіністом. Він хотів мовчати та очолювати «Единую Россию». Йому не довірили. І нехай уже сам читач вирішує, хто такий Рогозін — шовініст чи просто кар’єрист.
Проблема російської демократії — не в результатах виборів 2003 року, а в тому, що за останнє десятиріччя не надто багато змінилося. Десять років тому, після розстрілу заколотників у російській Верховній Раді, було прийнято нову конституцію країни й відбулися перші вибори до Державної думи. Партії влади на цих виборах завжди домагалися непоганого результату. 1993 року «Выбор России» і ще одна невеличка партія чиновників ПРЕС разом мали понад 23 відсотки голосів. Тріумфатором тоді, щоправда, виявився Володимир Жириновський. Та — о диво! — виявилося, що він готовий до будь-яких компромісів із владою. Дума не створювала Кремлю особливих проблем до 1995 року, коли «Наш дом — Россия» Віктора Черномирдіна одержав близько 11 відсотків голосів, а успіху домоглися комуністи. Та й у цей період, прикінцевий період кар’єри президента Бориса Єльцина, парламенту вдалося стати серйозною силою лише на короткий період після кризи 1998 року. На вибори 1999 року номенклатура пішла двома колонами. З’явилася партія регіональних начальників «Отечество — вся Россия» і партія підтримки молодого прем’єра Путіна «Единство». Разом двом номенклатурним партіям вдалося одержати 37 відсотків голосів. Такий самий результат і сьогодні в партії «Единая Россия». А вона створена в результаті об’єднання «Отечества» і «Единства». При цьому вперше в російській історії «партію влади» підтримав особисто президент. Борис Єльцин ніколи не утруднював себе підтримкою чиновницьких клубів, він був над сутичкою. Коли Володимир Путін чотири року тому підтримав «Единство», він ще не був президентом. А нині вперше вдалося об’єднати зусилля глави держави та регіональних баронів. І що ж? За чотири роки відсоток людей, готових голосувати за владу, не змінився. Успіх досягнутий не за рахунок перемоги за партійними списками, а за рахунок збільшення кількості депутатів-одномандатників. Що ж, за чотири роки номенклатура просто зуміла зрозуміти, що в «Единой России» тепліше, і, переорієнтувавшись на нову суперпартію, потіснивши стару регіональну еліту з КПРФ.
Втім, на перший погляд — змінилася і кількість людей, які проголосували за комуністів за списками. Зменшилася майже вдвічі. Комуністи кажуть, що справа в антикомуністичній кампанії на телебаченні. Проте такі кампанії були й раніше, і вони не заважали комуністам перемагати. Проте комуністи говорили не стільки про соціальну справедливість, скільки про велику Росію, Радянський Союз та могутність імперії. До першої трійки свого списку вони включили колишнього губернатора Кубані Миколу Кондратенка. Кондратенко ніколи не виступав із комуністичними гаслами. Зате він виголошував довгі промови про сіоністську змову проти Росії та про те, що в усьому винні євреї. Тож чого дивуватися, що коли з’явився ще один шовіністичний блок, комуністичний виборець проголосував за нього? Тим паче, що на чолі блоку — ті самі комуністи-депутати — Сергій Глаз’єв чи генерал Валентин Варенников, активний учасник путчу проти Горбачова в серпні 1991 року. І лідери блоку, як раніше самі комуністи, пропонували розкуркулити російських «олігархів» і раділи арешту Михайла Ходорковського. Якщо скласти кількість голосів комуністів і «Родины», то вийде, що число людей, які дотримуються такої ось лівої-імперіалістичної ідеології, за останні роки теж не змінилося.
Може, переможцем цих виборів виглядає Володимир Жириновський, який називає свою партію ліберально-демократичною? Так, Жириновський отримав удвічі більше голосів, ніж чотири роки тому. Та за Жириновського звичайно голосують найзнедоленіші, найозлобленіші, найбільш втомлені. Адже його рецепти прості, а скандали кумедні. Жириновський не є небезпечним для влади. Небезпечно те, що кількість люмпенізованого населення не зменшується, а висновків із цього не роблять ніяких.
Втім, насправді не зменшується і кількість людей, які дотримуються реформаторських поглядів. Демократи опинилися за бортом парламенту. Та разом вони одержали понад 8 відсотків голосів. Для Росії непогано — адже це мільйони людей, населення середньої європейської країни. Так, на минулих виборах усе було куди краще. Та Союз правих сил 1999 року виступив не стільки як ліберальна партія, скільки як ще одна партія підтримки прем’єра Володимира Путіна. Праві тоді навіть не насмілилися виступити з осудом другої чеченської війни, яка стала головним передвиборним хітом наступника Єльцина. Отже, це була не чиста перемога. Оскільки чиста перемога демократів — це коли за них голосують люди, переконані в необхідності реформ у країні. А зовсім не в тому, що найкращим політиком Росії є Володимир Путін. Адже цим, власне, і відрізняються демократичні партії від інших політичних об’єднань. Чи мають відрізнятися.
Проблема демократичного руху в Росії — втім, як і на всьому пострадянському просторі — у його номенклатурному характері. І в цьому сенсі Росія нині пройшла шлях, який ще має пройти Україна. Російський виборець зрозумів: у номенклатури, скривдженої тим, що влада не поділилася з нею шматком пирога, немає переконань, зате є амбіції і вона готова використовувати переконання виборця для доступу до грошей і портфелів. Мисляча частина суспільства в довірі цій номенклатурі відмовила. І до того ж великої проблеми у відсутності номенклатурних демократів у парламенті немає. Оскільки парламент у Росії дуже важко назвати законодавчою владою. Григорій Явлинський, лідер «Яблока», правий, коли каже, що Росія отримала однопартійну Думу. Він забуває лише, що Дума й раніше була Думою однієї партії — чиновництва. Демократи відігравали в ній роль такої собі ліберальної прикраси, кремової трояндочки на неїстівному торті. Ні для кого не було секретом, що справжнім головою парламенту є не спікер Геннадій Селезньов, а заступник голови адміністрації президента Владислав Сурков. Саме за його дзвінками голосують — чи не голосують — депутати від більшості. Саме до нього приходять порадитися лідери фракцій. Саме він — а не хтось із лідерів «Единой России» — давав переможну прес-конференцію, коли стало відомо про тріумф «партії влади». Для Владислава Суркова, як, утім, і для його начальника, Володимира Путіна, Державна дума — не парламент із власним обличчям та амбіціями, а просто ще один номенклатурний підрозділ. І коли після поразки демократів президент пообіцяв їх працевлаштувати, він навряд чи жартував. Як чиновник він хотів допомогти іншим чиновникам, які тимчасово залишилися без роботи.
Російське політичне життя протікає десь далеко від стін Державної думи. Пересічний депутат від більшості знає про це життя не з чуток — не більше, ніж простий обиватель. Його завдання — прийти на роботу, проголосувати за потрібний закон, взяти участь у засіданні комітету, у парламентських слуханнях. Та закон ніколи не буде ухвалений, якщо його не узгодять заздалегідь із Кремлем і урядом. І будь-які слухання залишаться просто політологічним клубом, якщо виконавча влада ними не цікавиться. Однак депутат навряд чи цим переймається. Він користується всіма принадами своєї професії. Він може допомогти бізнесмену в рідному регіоні, полегшити життя сотні ділових знайомих, призначивши їх своїми помічниками. Державну думу такий депутат залишає цілком забезпеченою і задоволеною життям людиною. Єдине, про що йому так і не вдасться довідатися, — це про те, що всі ці роки він займався політичною діяльністю і що крім депутатів є ще й виборці. Та це вже дрібниці.
Де ж у такому випадку живе російська політика? У затишних місцях. На дачах чиновників із президентської адміністрації, уряду, тих самих «олігархів» із великого бізнесу. Ці люди звикли вирішувати питання у своєму тісному колі, не виносячи сміття із сауни. Коли питання не вирішуються, вони звертаються не до Державної думи, а до Генеральної прокуратури — як це і сталося з арештом колишнього голови компанії ЮКОС Михайла Ходорковського. Публічна політична дискусія в Думі з принципового питання — це фантастика. Адже в російських реаліях парламент — лише театр, у якому головну роль грає масовка.