У 1960 році ізраїльський Моссад викрав із Аргентини одного з найбільших військових злочинців — організатора Голокосту в Європі Адольфа Ейхмана. В Ізраїлі Ейхмана судили й засудили до повішення. Про нього та про суд над ним філософиня й соціологиня Ганна Арендт написала знамениту книжку. У цій книжці вона намагалася розкрити, як виникає абсолютне зло, в чому його природа.
На суді Ейхман вразив Арендт своєю пересічністю: вонa припускала, що зустріне втілення диявольських сил, але побачила просто маломислячого чиновника, банального кар'єриста, яких на світі мільйони. Згодом історики виявили численні аудіозаписи з розмовами, які Ейхман вів ще в Аргентині, до арешту. З цих записів стало зрозуміло, що він був не тільки бездушним кар'єристом, як думала Арендт, а й переконаним нацистом-фанатиком, який мріяв про реабілітацію нацизму та пишався своїми злочинами.
Сьогодні фашизм перекочував до Росії, і серед головних винуватців режиму треба, звісно, називати російських пропагандистів. І тут знову постає питання природи зла.
Звідки у прибічників путінського режиму береться зневага до людського життя? Що перетворює пересічних громадян на військових злочинців, здатних щохвилини брехати, закликати до вбивства та вбивати?
Особливо багато матеріалів для роздумів є про Маргариту Симоньян — головного рупора й пропагандиста Кремля. (Вона оголошена в розшук українським судом і перебуває під санкціями США, Європейського Союзу та Великої Британії.) Використовуючи різні жанри (від роману до автобіографічних есеїв), вона радо розповідала про себе задовго до війни.
Її письмо багато в чому розкриває, як звичайна людина перетворюється на військового злочинця та пропагандиста, й частково пояснює природу морального колапсу російського суспільства. Стиль письма Симоньян розмовний і націлений на завоювання довіри, — то вона розповідає про своє життя, то ділиться кулінарними рецептами, ніби запрошуючи читача сісти з нею за один стіл і згодовуючи йому при цьому свою ідеологію.
Як і Ейхман, Симоньян — оскаженіла кар'єристка, готова на все задля просування по службі. Тема провінційної журналістки, яка щосили прагне зробити кар'єру, звучить у неї в автобіографічних есеях і в белетристиці. Але, на відміну від нациста Ейхмана, що маніакально прагнув знищувати євреїв, ідеологія, яку просувала Симоньян до війни, була гнучкіша й хитріша. Її тексти, не закликаючи до насильства, пропонують читачеві просто відвертатися від будь-якого виду жорстокості (неважливо, хто жертва) і зрештою затягують читача в моральний вакуум, де гине будь-яке співчуття і будь-яка мораль.
Як у кожного фашистського автора, частий мотив її письма — ненависть до інших народів. У текстах, написаних після російсько-грузинської війни 2008 року, насамперед перепадає грузинам, претензії до яких дуже нагадують нинішні обвинувачення Росії на адресу України. Грузини — «палії війни» й «агресори»: «...якщо зараз війна почнеться, ми підемо знову вбивати й умирати будемо, доки останнього грузина з нашої землі не виженемо», — каже абхазець у романі Симоньян «В Москву», написаному 2009 року. Грузинів обвинувачують у тому, що вони на своїй території наполягали на знанні грузинської мови.
В автобіографічному есеї «Сара уара бзия узбойд!» 2011 року вбивство грузинів представлене таким самим способом — автор просто не втручається. Ось як, за словами Симоньян, відгукується постовий про місцевого чиновника в Абхазії: «Він дуже добра людина. Він стількох грузинів убив! Дуже справедлива і добра людина». Симоньян над таким визначенням «доброї людини» трохи підсміюється, не заперечуючи головного посилу — «грузинів убивати треба».
Природно, що черговий антисемітизм теж тут як тут. В автобіографічному есеї про роботу на Кубані «Семочки» спливе такий епізод: «У листі (жителі станиці) вимагали переловити й покарати всіх сіоністів і курощупів. Найбільш затятих пропонували розстрілювати гумовими кулями або піддавати повішенню від трьох до п'яти секунд». У списку, пише Симоньян, був школяр «невідомої національності», який провинився тим, що випередив місцевих «на районній олімпіаді з хімії». Симоньян запевняє — це правдива історія. Те, що людей, і серед них дитину, хочуть по-звірячому катувати повішенням і удушенням, не викликає в Симоньян нормальної людської реакції.
Замість вжахнутися й засудити, вона, як і у випадку з грузинами, перетворює все на жарт. Моральний урок простий: якщо не нас хочуть вішати, будемо сміятися.
У своїх есеях, написаних до війни з Україною, Симоньян не стверджує, що та або інша національна група варта знищення. Її позиція в цих текстах ширша за відомі нам репресивні ідеології. Приймаючи агресію, Симоньян заявляє: насильство — це норма, а над убивцями можна посміятися, але не варто їх засуджувати.
Світогляд Симоньян — білий аркуш без моралі й переконань. У її романі «В Москву» словами героїні, схожої з авторкою віком і фахом, Симоньян підсумовує своє кредо: «Ви реально вже задовбали вашими цінностями — і ліберальними, і патріотичними, і які там ще бувають? Я, взагалі, не розумію, навіщо вони вам потрібні — ці цінності?», — каже героїня, що на початку роману спить із фашистом, а в другій частині — з лібералом.
До теми цінностей звертається Симоньян і в есеї «Стейк-хаос», присвяченому її закордонному досвідові. Коли Симоньян була школяркою, вона рік провчилася в Америці, в місті Бристолі штату Нью-Гемпшир, у рамках фінансованої Держдепартаментом США програми обміну студентами Future Leaders Exchange (FLEX). Ця програма, за задумом американців, мала знайомити молодь Східної Європи та країн Азії з навичками демократії.
«Імперіалісти думали, що в Америці підлітки заразяться демократією та американськими цінностями, повернуться додому й почнуть заражати оточення. Які недалекоглядні люди! Все, чим я заразилася, — це певним скепсисом із приводу демократії та стійкою неприязню до американських цінностей», — пише вона.
Симоньян не помітила, що саме американські цінності спонукали літню американську пару середнього достатку взяти до себе чужу дитину й весь рік годувати, поїти та одягати її без найменшої фінансової чи кар'єрної вигоди для самих себе.
Цікаво, що про цих людей, у яких вона жила рік, Симоньян пише з відтінком зневаги й навіть стверджує, що чоловік мав до неї сексуальний інтерес, хоча, за її словами, не переступав порога її спальні. Схоже, що це обвинувачення — просте маленька підлість із метою запевнити російське начальство, що Америка їй не до душі. У своєму реальному житті Симоньян підтримувала з цими людьми стосунки, листувалася й передзвонювалася багато років. Як повідомляє місцева газета міста Бристоль (Newfound Landing), її американська «мати» навіть приїжджала до неї на весілля.
Моральний вакуум з відсутністю цінностей, пропонований Симоньян, — це не революційний нігілізм «шістдесятників» — російських різночинців XIX століття, а податлива порожнеча, легко заповнювана тим, що диктують влада, кар'єрні міркування чи просто особистий комфорт. Ще у 2009 році героїня роману «В Москву», молода журналістка (alter ego автора), стверджує, що для неї Україна — незалежна держава: «Скільки я себе пам'ятаю, Україна завжди була закордон — чого через неї переживати?». Але минуло 13 років, і Симоньян уже виконує держзамовлення на пропаганду кривавої війни та захоплення чужої території.
Як і Ейхман, Симоньян вражає невідповідністю дрібного масштабу особистості та величиною чиненого нею зла. Але саме такі люди сприяють режимам, націленим на геноцид.
Більше статей Анни Бродські-Кроткіної читайте за посиланням.