Прийнятий у Китаї закон «Про протидію розколові держави» неоднозначно сприйняли на протилежному боці Тайванської протоки. Намагання материкового Китаю надати нового імпульсу проблемі «бунтівної території» свідчать про нетерпіння Пекіна і його рішучу налаштованість. Глава канцелярій ЦК КПК і Держради КНР зі справ Тайваню Чень Юньлінь наголосив, що цей закон «відбиває нашу незмінну позицію — виявити максимум щирості й докласти максимум зусиль для досягнення мирного возз’єднання, і водночас демонструє загальну рішучість китайського народу захистити державний суверенітет та територіальну цілісність і в жодному разі не змиритися з «незалежністю Тайваню».
З 1949 року острів Тайвань із населенням 23 мільйони чоловік користується фактичною незалежністю, незважаючи на невизнання цього міжнародним співтовариством. Проте Пекін ніколи не відмовлявся від бажання повернути Тайвань, вважаючи його «бунтівною провінцією». Маневри навколо Тайваню стали реакцією китайського керівництва на неодноразові заяви тайванського президента Чень Шуйбяня про прийняття нової конституції та організацію референдуму щодо незалежності Тайваню у 2006 році. У свою чергу, Китай готовий використати силу проти від’єднання Тайваню і піти, у разі необхідності, військовим шляхом. І, як вважає заступник голови постійного комітету Всекитайських зборів народних представників Ван Чжаого, «враховуючи серйозну загрозу суверенітетові Китаю та його територіальній цілісності, материк має право вдатися до немирних заходів, що означає — рішуче виступити проти й покласти край діям сепаратистів. Це може статися лише у крайньому випадку, якщо всі мирні зусилля возз’єднання виявляться марними».
Однак у Тайвані думають інакше. Тайванська газета The China Post наводить слова президента Тайваню Чень Шуйбяня: «Закон дозволяє Китаю одноосібно вирішувати майбутнє Тайваню й ігнорувати право тайванців вибирати демократичний і вільний спосіб життя. Якщо вони ігнорують сильне неприйняття міжнародним співтовариством таких дій, то це провокує ризик повернення до кризи напружених відносин». Президент закликав, аби 26 березня мільйон демонстрантів вийшов на вулиці Тайбея, щоб висловити своє обурення цим законом. «Усі люди, всі родини повинні мобілізуватися і взяти участь у мітингу на підтримку демократії, миру та захисту Тайваню, — переконував Чень Шуйбянь. — Історія навчила нас, що порочні повноваження часто набирають руйнівної сили, тому що м’якотілі люди залишаються безмовними».
Антисепаратистський закон дозволяє 2,5-мільйонній китайській армії зірвати у будь-який момент незалежність, якщо її проголосить Тайвань. Водночас це й попередження Пекіна Чень Шуйбяню, щоб він утримався від прагнення до формального розколу Китаю під час закінчення свого президентського терміну в 2008 році. Тим часом китайські силові можливості тиску на бунтівний острів сьогодні досить значні. Так, Китай уже націлив на Тайвань 706 ракет, і цей арсенал щороку збільшується на 120 ракет.
Політичні ігри Пекіна і його побоювання «повзучої незалежності» лише посилюють напруженість у регіоні. Закріплена законодавчо погроза напасти на Тайвань поки що більше скидається на відверту спробу залякування. У свою чергу, тайванські лідери наголошують, що їхні збройні сили готові дати відсіч нападові. Демонстративна гра м’язами може мати ще й інше підґрунтя. Китайські лідери, імовірно, остерігаються, що недостатньо жорстка позиція щодо тайванців зможе заохотити сепаратистські рухи всередині країни та спонукати до їх підтримки іззовні. Навряд чи тепер у Пекіні готові віддати наказ про запуск ракет, однак спровокована ситуація однозначно мобілізує суспільну думку по обидва боки протоки. А це вже стає занадто небезпечно.
Наразі американські посадові особи відзначають дестабілізуючий вплив цього закону. Японія і Сполучені Штати виступили зі спільною заявою про мирне розв’язання проблеми майбутнього статусу Тайваню. Вашингтон, який має угоду з Тайванем щодо захисту, назвав закон марним і закликав до його перегляду. Америка, яка є головним постачальником зброї до Тайваню, може бути безпосередньо втягнута в конфлікт. Угода прописує, що Вашингтон повинен прискіпливо розглядати всі загрози острову, і його формулювання припускає можливість воєнних дій, але втручання не гарантує. Тайвань — один зі стратегічних союзників США у цьому регіоні, й Америка надає острову політичну та військову допомогу.
Білий дім звертався до Пекіна із закликом утриматися від прийняття такого закону. Прес-секретар президента США Скотт Макклеллан виступив з заявою, що засуджує закон. Він підкреслив: «Це не служить меті миру й стабільності на тайванській вулиці. Ми проти будь-яких спроб визначати майбутнє Тайваню якими-небудь засобами, крім мирних». А державний секретар США Кондоліза Райс, яка наступного тижня вирушить до Пекіна, наголосила, «що закон посилює очевидну напругу. Жодна зі сторін не повинна була односторонньо змінювати статус-кво».
Якщо американська сторона з 1972 року офіційно визнає, що існує тільки єдиний Китай і що Тайвань є частиною Китаю, то реалізація цієї політики досить далека від задекларованої. Вашингтон залишає за собою право поставляти «оборонну зброю» до Тайваню і зберігати здатність США протистояти будь-якому застосуванню сили чи інших форм примусу, які б загрожували безпеці Тайваню. Набрання чинності законом «Про протидію розколу держави» додає нових вагомих аргументів адміністрації Буша, щоб відмовити країни Європейського Союзу від відновлення продажу озброєнь Китаю. Ембарго було введене США і ЄС після відомих подій червня 1989 року в Пекіні.
«Холодна війна», яка точиться між двома полюсами розколотої нації, то вщухає, то поновлюється. Для материкового Китаю заповіт Мао Цзедуна: «Першочергове завдання Китаю — повернення всіх втрачених територій», — залишається як ніколи актуальним. Гонконг, Макао, Тибет уже повернулися в обійми батьківщини, і лише незговірливий Тайвань стоїть перешкодою на шляху до остаточного вирішення територіального питання. Сподівання на урядову й суспільну американську підтримку дозволяє тайванцям утримувати ситуацію в існуючому стані. Проте щороку Тайвань звертається до ООН із наміром здобути в ній членство, і щоразу це прохання відхиляється. Тайбей не отримає підтримки, навіть від США, які формально дотримуються принципу «одного Китаю».
Протягом багатьох років США проводили політику навмисної двозначності, не кажучи ні «так», ні «ні» з приводу втручання на боці Тайваню. Однак у 2004 році США збільшили продаж зброї Тайваню, і консерватори в адміністрації Буша натякнули тайванцям: можна думати, що Америка підтримає Тайвань у разі воєнної конфронтації з Китаєм. Можливо, тому після інавгурації на другий термін тайванського президента Чень Шуйбяня 20 травня минулого року риторика Пекіна стала більш різкою. Китайські вищі військові чини неоднозначно заявили, що Китай ніколи не допустить тайванської незалежності.
Зі свого боку, тайванська адміністрація зосередила свої зусилля на створенні напруженості між Вашингтоном та Пекіном, гадаючи, що американська готовність використати силу проти Китаю гарантуватиме формальну незалежність Тайваню від Китаю. Останніми роками напруження у відносинах між Пекіном і Тайбеєм посилилось настільки, що більшість урядів країн регіону, включно з Австралією, Новою Зеландією та Сінгапуром, визнавали імовірність початку війни між двома сторонами набагато вищою, ніж імовірність воєнної конфронтації на корейському півострові. Для країн Азії військове зіткнення між Китаєм і Тайванем мало б непередбачувані економічні наслідки. А якби і США були втягнуті в конфлікт, то ситуація у всьому східно-азійському регіоні стала б ще більш складною та непрогнозованою.
Тайванська мрія про незалежний і визнаний у світі Тайвань сьогодні несумісна з економічними та геополітичними реаліями. Найбільше, на що може розраховувати тайванське керівництво, — це на консервацію в часі патової політичної ситуації, яка існує нині. Альтернативою мирному возз’єднанню є насильство. Довготривалі стратегії знову поглинути Тайвань наштовхуватимуться на острові на спротив.
Однак навіть двосторонні провокації з обох боків, хоч би як це парадоксально звучало, є пошуком спільних точок дотику. Пекін, схоже, ніколи не відмовиться від ідеї зібрати воєдино всі китайські землі, і єдине, чого може досягнути Тайбей, — це відтягнути на невизначений термін свою остаточну капітуляцію перед материковим Китаєм. І, можливо, надзавданням для тайванського керівництва мала б стати підготовка політичної ситуації таким чином, аби ця капітуляція відбулася якомога пізніше та на якомога більш прийнятних і сприятливих умовах для населення «бунтівного острова»...