Серед українських заробітчан у Польщі домінують жінки. Жінки-заробітчанки мають більше проблем, ніж чоловіки. З одного боку, та ж сама прискіпливість польських прикордонників, митників та поліції, а також «увага» українських рекетирів на вокзалах чи базарах. З іншого — більша беззахисність, специфічно жіночі проблеми й туга за залишеними на батьківщині дітьми.
Польська преса приділяє українським жінкам теж незрівнянно більше уваги, ніж українським чоловікам, які потрапляють у різні «сумні пригоди» в Польщі. Українки — це придорожні повії, про що регулярно інформують різні польські телевізійні канали. Українки — це нелегальні прибиральниці чи няньки, історії яких люблять описувати щотижневі та щомісячні журнали. Українки — це вуличні й базарні продавщиці безакцизних цигарок та алкоголю, інформуванням про пригоди яких зловживають регіональні щоденні газети. Всі ці образи (або узагальнений їх образ) не менш активно експлуатуються у польських телесеріалах чи художніх фільмах про польську дійсність. Насправді серед цих жінок є чимало чесних, порядних та легальних «остарбайтерів», але вони практично не цікавлять польські ЗМІ. Польська преса взагалі більше любить спекулювати на стереотипах щодо східних сусідів, ніж їх ламати. Нещодавно через польські інформаційні агентства пройшла інформація, що українські повії використовують навчання в одному з навчальних закладів міста Жешова, аби легалізувати своє перебування у Польщі. Називалася інформація так: «Українські повії в навчальних закладах». У самому матеріалі йшлося про підозру на це, про те, що керівництво з’ясовуватиме, чи має вона під собою грунт. Про результати з’ясовування вже нічого не повідомлялося. Такого типу некоректних публікацій чимало. Відповідно, у польському суспільстві швидко прижився й набув поширення стереотип — «Рускі — то курви».
«Заробітчанський секс у великому місті»
Ситуація жінок-заробітчанок у великих містах та в провінції різниться радикально. У Варшаві, Познані, Кракові тощо жінки з України працюють переважно або на приватних невеликих підприємствах (наприклад — швачки), або у приватних осіб як прибиральниці, доглядальниці за дітьми, літніми особами чи інвалідами. Головну групу становлять жінки у віці 30—40 років із вищою освітою і малопридатними в Україні професіями. Заробляють у середньому на місяць 200—300 USD. Якщо пощастить — може бути й 400, якщо ні — то й 100. Роботу шукають через польські газети з оголошеннями, через знайомих або вкидаючи свої пропозиції до поштових скриньок. Відгуки бувають різні. Досить часто дзвонять чоловіки середнього і старшого віку, які без зайвої дипломатії замовляють не прибирання, а секс. Дехто з замовників прибирання чи догляду вважає, що сексуальні послуги входять у комплексне замовлення. Не отримавши того, що їм підказувала стареча фантазія, відмовляються платити, платять менше або перетворюють роботу «наймички» на пекло з вічними докорами, незадоволенням, образами.
Все залежить від того, як поведе себе конкретна жінка, каже пані Марія з Тернопільщини. Пані Марія закінчила російську філологію у 1991 році, коли російську мову та літературу в школах Західної України просто скасували. Зараз на околицях Варшави винаймає кімнатку, має вже більш-менш стале коло клієнтів — прибирає, доглядає за дітьми тощо. За кілька років роботи в Польщі набачилася всього. Бувало, що й платили значно менше, ніж обіцяли, бо «неправильно зрозуміла» замовників. Бували й пропозиції сексуального характеру. Працювала у молодої польки, роботи було чимало, але й платили добре. Згодом ця жінка запропонувала додаткове прибирання у батька — багатого бізнесмена, що мешкав самотньо в окремому будинку, такому великому, «як наша церква», каже пані Марія. Додатковому замовленню втішилася, бо додаткова «копійка» ніколи не зашкодить. Дуже швидко виявилося, що «у порохівницях» старшого пана ще є чимало «пороху». Ходив за мною по всій хаті, каже моя співрозмовниця, спочатку натякав, а потім почав буквально домагатися сексуального контакту, звичайно, за додаткову оплату. Довелося від нього втікати, а відтак втратила роботу і в його доньки. Але не всі втікають — дехто «підзаробляє». Взагалі, з клієнтами треба пильнувати — буває, що жінки йдуть по виклику на прибирання, а потрапляють у пастку, що закінчується згвалтуванням. Тому найкраще працювати в одного замовника, наприклад, в окремих будинках, де займаєшся усім — домом, дітьми, песиками тощо. Там їжа й нічліг — безплатно, але слід бути готовим до виконання обов’язків 24 години на добу. Пані Аня — музикантка зі Львова — працює в такому будинку. У цілому задоволена, але почувається як у замкненому колі. Не має часу, щоб пошукати собі роботу за фахом, щоб поїхати до рідні, — боїться втратити місце. З остраху втратити працю не збулася мрія пані Ані — побачити Папу Римського, який у 2001 році приїздив в Україну. Хотіла їхати, але відраяли подруги — побачиш Папу і здохнеш із голоду. Не поїхала. Не має часу й можливості влаштувати особисте життя. Так і залишається розлученою наймичкою. А іншим вдається.
Напередодні впровадження віз чимало жінок з України, котрі жили до того з поляками, офіційно з ними зареєстрували шлюби. Таким чином легалізували свій доти неафішований зв’язок, зокрема й для того, щоб не мати проблем із отриманням віз. Багато з них розлучені, але є й такі, що залишили своїх українських чоловіків.
Зовсім інакше ситуація складається в селах, куди жінки з України прибувають переважно на сезонні роботи — поле, сад, домашнє господарство. Сюди приїздять переважно або молоді дівчата, або старші жінки. Теж найчастіше з сіл чи малих містечок, без кваліфікації — втікають від злиднів і готові хапатися за будь-яку роботу, щоб заробити 100—150 USD на місяць. Часто живуть і працюють у жахливих умовах — ночують у бараках чи наметах без санітарних вигод. Сплять на двоярусних лежаках — одна працює, інша спить. У селах значно частіше доходить до насильства, ніж у містах. Тут практично більшість «господарів» вважають, що заробітчанки повинні їм служити усім тілом, а не лише руками. Але — це тема делікатна, жінки не хочуть про неї говорити. Йдеться навіть не так про брутальне згвалтування, як про нахабний примус. Багато цих жінок не знають, де шукати захисту, адже перебувають і працюють найчастіше нелегально. Не знають, як повестися в ситуації, коли їх ставлять перед вибором: давай або вижену — часто без зароблених грошей, на ніч, у селі, далекому від цивілізації. Зовсім молоді й затуркані можуть думати, що так і треба. В окремих випадках між молодими працедавцями та заробітчанками зав’язуються дружні стосунки, починаються спільні розваги — виїзди на озеро на пікнічок чи до лісової корчми за селом. Ясна річ — за взаємність. Так з’являються «нічиї діти».
«Нічиї діти»
Жінкам, які місяцями безвиїзно працюють у Польщі, найбільше допікає розлука з дітьми. Буває так, що й там ні на кого залишити, і до Польщі немає можливості їх забрати. Залишені в Україні на пристарілих батьків чи на п’яниць-чоловіків, часто де-факто є залишеними самі на себе. Дванадцятилітня донька пані Ані уже три роки живе без мами, з літньою бабусею у Львові. «Мама не може дівчинці в такому віці забезпечити нормальну опіку, — журиться пані Аня. — Боюсь, що дитина потрапить під вплив вулиці». Повернутися в Україну і сидіти без роботи й грошей — цим теж дочці не дуже допоможеш. Невідомо, чим краще прислужишся своїй дитині.
Пані Марії пощастило більше — їй удалося прилаштувати двох своїх дітей в одну з українських шкіл у Польщі за понад сто кілометрів від Варшави, де вона працює. Там теж непереливки, але все ж краще, та й ближче, ніж було б на Тернопільщині. Однак такі випадки — велика рідкість. Найчастіше діти залишаються «нічиїми».
Зрештою, діти жінок-заробітчанок часто є «нічиїми» по обидва боки кордону.
Одна з проблем, яку дедалі частіше доводиться вирішувати українським дипломатичним представництвам у Польщі, — це діти, залишені громадянками України у польських пологових будинках. Покинуті матерями маленькі українські громадяни стають великою проблемою для польських пологових будинків, опікунських центрів, що повинні ними займатися, а також українських дипломатичних і правоохоронних служб, які намагаються відшукати матерів-утікачок.
У польських пологових будинках дітей залишають здебільшого українки, котрі завагітніли у Польщі — в результаті чи то «заробітчанського кохання», чи згвалтування. Багато з них мають в Україні чоловіків і дітей. Тому народжують у Польщі дитину, а через кілька днів просто втікають. Деякі відразу заявляють, що хочуть залишити дитину, тоді проблем менше. Досвідчені лікарі не записують у документах громадянство матері, а пишуть — «батьки невідомі». Тоді польські судові органи мають повне право починати процедуру всиновлення такої дитини. Бажаючих усиновити здорову дитину є чимало. Гірше, якщо матері встигли офіційно задекларувати «приналежність» дитини до Української держави і відмовляються від неї. Суди не беруть відречення від дитини від іноземних громадян. Кажуть — їдь в Україну і там відрікайся. Не їдуть — утікають.
Діти потрапляють до всиновлювально-опікунських центрів. До люблінського опікунського центру цього року потрапило двоє українських дітей. Матір одного з дітей — піврічного хлопчика, — 23-літню сумчанку, українській міліції вдалося розшукати. Написала пояснювальну — перебувала у Польщі на заробітках, завагітніла, з пологового будинку втекла, бо на батьківщині має чоловіка й дитину, які про «польський гріх» нічого не знають.
Дітей, залишених у пологових будинках, переважно передають на утримання в «тимчасові сім’ї», де їх готують до всиновлення бездітними родинами. Однак стосовно дітей іноземних громадян це майже неможливо. «Тимчасовим сім’ям» держава платить за утримання залишених дітей. Тому українські діти стають проблемою для всіх — усиновити їх не можна, надія віднайти батьків — мала, а польська держава не хоче платити за чужих громадян.
«Ці двоє дітей займають місце у тимчасовій родині, бо не можна там помістити інших польських немовлят», — каже Данута Олюха із люблінського всиновлювально-опікунського центру.
Розшук таких матерів-утікачок — зайвий клопіт для українських дипломатів та правоохоронців. Бо навіть коли їх знаходять, зовсім не просто примусити зректися залишених дітей або забрати їх. Можливо, посольство погодилося б прийняти відречення від цих матерів, але невідомо, чи таке відречення визнав би польський суд.
Отже, ситуація тупикова — матері цих дітей не хочуть, польські сім’ї всиновити їх не можуть, а опікунські центри не бажають ними займатися вічно. Однак таких випадків трапляється не дуже багато. Переважна більшість українок залишає своїх дітей, не задекларувавши офіційно їхнього громадянства. Неофіційні, але надійні джерела повідомляють, що кожного року українки залишають у Польщі кілька сотень таких «нічиїх дітей».